— Ну

— Ну. Дамо.

Я застигла з чайником у руці.

— Що — дамо?

Богдан глянув на мене, потім на жінку за нашим столом.

— Гроші, Галю. Людині треба.

— Усі?

Він промовчав.

А я раптом відчула себе зайвою на власній кухні. Біля своєї плити. Після сорока одного року шлюбу.

Ще пів години тому я знімала у дворі суху білизну й думала, що треба спекти пиріг: онуки обіцяли приїхати в неділю. А тоді побачила біля хвіртки незнайому жінку.

Вона трималася за паркан і дивилася на майстерню, де від самого ранку гудів Богданів станок.

— Богдан удома?

— Доброго ранку. Вдома. Ви щодо замовлення?

— Ні. Я в особистій справі.

Пальто на ній було дороге, але застебнуте навскіс. Одна пола висіла нижче за другу. Я ще подумала: мабуть, дуже поспішала.

— Зараз покличу.

Богдан вийшов із майстерні в робочому фартуху, із зошитом для замірів у руці. За вухом — його вічний червоний олівець. Він і на весілля нашого сина мало з ним не пішов, я вже біля дверей помітила.

Побачив гостю — і зупинився.

Вуха почервоніли.

— Ну… Зоряна.

Я міцніше стиснула кошик із білизною.

Отак. Значить, це вона.

Про Зоряну я знала небагато, але пам’ятала кожне слово. Одна парта від першого класу до випускного. Листи з армії щотижня. А потім її весілля — не з ним.

Богдан розповів мені про це перед нашим одруженням.

— Любив? — спитала я тоді.

Він довго дивився на свої долоні.

— Ну. Було.

— А тепер?

— Тепер я з тобою сиджу.

Мені б тоді перепитати. Та я засміялася, притулилася до його плеча — і зробила вигляд, що такої відповіді досить.

А через кілька років, посварившись через якусь дурницю, випалила:

— Ти ж на мені з образи одружився! Бо вона тебе не дочекалася!

— Таке вигадаєш, — здивувався він.

І пішов у майстерню.

Він завжди туди йшов, коли не знав, що сказати. А я залишалася зі своїми здогадками.

Восени Богдан їздив на зустріч випускників. Повернувся, повечеряв і мовив:

— Зоряна була. Важко ходить.

Я тоді аж тарілку в мийку грюкнула.

— Більше нічого цікавого не сталося?

— Та… говорили.

— Я вже зрозуміла.

Він не зрозумів. Або вдав, що не зрозумів.

І ось тепер вона стояла біля нашої хвіртки, а він дивився на неї червоний по самі вуха.

— Заходьте, — сказала я. — Не на дорозі ж розмовляти.

На кухні я дістала святкові чашки. Сама не знаю навіщо. Мабуть, хотіла показати, що в цьому домі вміють приймати гостей.

Зоряна сіла обережно, підтримуючи рукою коліно. Синю папку поклала на сусідній стілець.

— Вибачте, що без попередження.

— Уже прийшла, — відповіла я. — Кажи, що сталося.

Вона глянула на Богдана.

— Мені гроші потрібні. Позичити.

Він поклав зошит на підвіконня.

— Скільки?

Вона назвала суму.

Я навіть чашку не відразу змогла поставити на блюдце.

Майже всі наші заощадження. На новий станок.

Богдан три роки відкладав на нього. Старий ревів так, що ми на кухні мусили говорити голосніше, і ламався саме тоді, коли робота була найтерміновіша.

«Ще трохи, Галю. Навесні вже куплю», — казав чоловік.

І знову лагодив старий.

— На що такі гроші? — спитала я.

Зоряна потерла долонею коліно.

— На лікування. Тут центр відкрився, біля мого будинку. Зателефонували, запросили безкоштовно обстежитися. Я пішла… Бо вже й до крамниці дійти важко.

— І що сказали?

— Що суглоби руйнуються. Якщо зараз курс не пройти, можу зовсім не встати. Ще прилад додому треба взяти. Сьогодні до обіду знижка, а потім…

Вона ковтнула й відвернулася.

— Потім я вже точно не потягну.

— А син? — запитав Богдан.

— У нього троє дітей. Житло виплачують. Що я йому скажу? Забери в дітей, дай мені?

Вона дістала з сумки аркуш у клітинку.

— Ось розписка. Паспортні дані є, адресу написала. Тільки суму… Не змогла. Ти сам впиши, скільки дасте. Я щомісяця повертатиму.

— Чому не подзвонила? — тихо спитав Богдан.

— Я й сюди ледве наважилася прийти. Тричі біля хвіртки розверталася.

Вона спробувала всміхнутися.

— Коліна в мене, Богдане, як бракована деталь. На заводі такі відразу списували.

І тоді він сказав своє:

— Ну. Дамо.

Я поставила чайник на плиту. Обережно. Бо дуже хотілося грюкнути.

— А порадитися зі мною?

— Галю…

— Що — Галю? Ти три роки на той станок збирав.

— Бачиш же…

— Бачу.

Зоряна потягнулася до розписки.

— Не треба. Я не знала, що це на роботу. Вибачте.

І тут мені б зупинитися. Сказати, що треба спершу розібратися, що це за лікування.

Але я дивилася на чоловікові почервонілі вуха й чула тільки оте: «Зоряна була».

— Стільки років дороги до нашої хати не знала, — сказала я, — а як гроші знадобилися, то знайшла.

І присунула цукорницю до себе.

Досі соромно згадувати ту цукорницю. Наче я боялася, що вона ще й цукор у мене забере.

Зоряна зблідла.

— Галино, я…

— Що?

Вона сперлася долонею на стіл і повільно підвелася.

— Я з бідою прийшла. Не по твого чоловіка.

Богдан опустив очі.

— Зоряно, сядь…

— Ні. Дякую за чай.

Вона навіть не торкнулася чашки.

Я пішла проводжати її. Не від доброти — від гордості. Щоб ніхто із сусідів не сказав потім, що я когось із хати виставляла.

А на ґанку зупинилася.

Зоряна повернулася боком до сходів. Узялася за поручні обома руками. Поставила ногу на нижчу сходинку, завмерла, тоді підтягнула другу.

Чотири сходинки.

Вона долала їх так довго, що я встигла помітити, як побіліли її пальці на поручні.

— Допомогти? — вирвалося в мене.

— Не треба. Я сама.

На останній сходинці вона тихенько застогнала й одразу стиснула губи.

Тоді я побачила напис на синій папці, затиснутій у неї під пахвою.

Знайомий.

Такі папки мені вже приносили на роботу. Я й на пенсії залишилася на пів ставки у відділі захисту прав споживачів. Начиталася тих «виняткових пропозицій» стільки, що впізнавала їх здалеку.

— Зоряно, зачекай.

Вона не обернулася.

— Ще щось?

— Дай папку.

— Навіщо?

— Хочу подивитися, що ти підписала.

— Тепер уже яка різниця?

Я підійшла ближче.

— Велика. Ходімо назад.

Вона подивилася на сходи, потім на мене.

І тут я нарешті сказала:

— Пробач. Не мала я такого говорити.

Зоряна помовчала.

— Мені не грошей найбільше страшно, — прошепотіла вона. — Я вночі лежала й думала: як же я сама? До туалету хто допоможе дійти?

У мене аж горло стиснуло.

— Ходімо. Я тебе підтримаю.

На кухні Богдан підвівся нам назустріч.

— Що сталося?

— Зараз подивимося.

Я розклала папери на столі.

— Обстеження хто проводив?

— Чоловік. У білому халаті.

— Лікар? Прізвище назвав?

Зоряна розгублено хитнула головою.

— А знімки дивився?

— Мені датчик до ноги прикладали. На екрані все червоне було…

— Зрозуміло.

Я дочитала сторінку, перевернула наступну.

— Тут не договір на лікування. Тут продаж масажера і якихось консультацій.

— Але вони сказали…

— Знаю, що сказали. А написали інше.

Зоряна вчепилася в край столу.

— То я вже винна їм ці гроші?

— Товар забрала?

— Ні. Мали видати після оплати.

— Добре. Спершу оформимо відмову. І нікуди ти з грошима не підеш.

Богдан нахилився над паперами.

— Обман?

— Дуже на це схоже. Залякали людину, дали кілька годин на рішення — і чекають грошей.

Він подивився на розписку, тоді відсунув її від себе.

Я дістала чисті аркуші.

— Зоряно, диктуй повне ім’я.

— Ти сама зі мною поїдеш?

— А хто ж із ними говоритиме?

— Я вас відвезу, — озвався Богдан.

— Ні. Свою першу любов сьогодні не кататимеш.

Він завмер.

Я теж на мить замовкла, а тоді додала:

— Ти їм ще й на дорогу позичиш. Я поїду.

Зоряна раптом пирснула. Зніяковіло прикрила рот долонею.

Богдан подивився на нас обох, дістав з-за вуха олівець, покрутив у пальцях.

— Ну. Їдьте.

У машині Зоряна довго мовчала, тримаючи папку на колінах.

Потім запитала:

— Ти справді готова витратити на мене свій день? І гроші, якщо до лікаря треба?

— Готова.

— Після того, що на кухні було?

— Зоряно, не починай. Мені й так соромно.

— Я не дорікаю.

Я пригальмувала перед переходом.

— Знаю. А ти більше нічого не підписуй, коли тебе кваплять. Почуєш «тільки сьогодні» — виходь і дзвони комусь із близьких.

— Я думала, мені пощастило.

— На те й розраховували.

У центрі нас зустріла усміхнена дівчина.

— О, ви вже повернулися! Оплату вноситимете?

— Ні, — сказала я. — Подамо заяву про відмову. Ось два примірники. На нашому поставте дату, підпис і відмітку про отримання.

Усмішка зникла.

— Але ваш курс уже зарезервовано. І спеціаліст попереджав про наслідки…

— Медичний висновок у вас є?

— Усі результати надаються після…

— Дайте, будь ласка, дані лікаря, який проводив обстеження, і документи на медичну діяльність. Також поясніть, чому в договорі продаж приладу, а людині говорили про лікування.

Дівчина потягнулася до телефона.

— Я покличу керівника.

— Добре. Почекаємо.

Зоряна стиснула мою руку під стійкою.

— А якщо вони…

— Нехай покличе.

Керівник не вийшов. Дівчина кудись зателефонувала, тихо поговорила, тоді взяла наші аркуші.

— Ви розумієте, що втрачаєте знижку?

Зоряна раптом випросталася.

— Розумію. Ставте підпис.

У фойє стихли розмови.

Поки я перевіряла відмітку, Зоряна підійшла до виставленого приладу й нахилилася до нього.

— За такі гроші могли б хоч кришку рівно прикрутити, — сказала вона. — Я тридцять років на заводі відпрацювала. У нас таке б не пройшло.

Літній чоловік із паспортом у руках хмикнув.

— Ходімо, Любо, — сказав дружині. — Спершу з дочкою порадимося.

За ними підвелася ще одна жінка.

А ми вийшли надвір.

Зоряна притиснула свій примірник заяви до грудей.

— Мене досі трусить.

— Мене теж, — зізналася я.

— По тобі не видно.

— То стаж.

Вона всміхнулася.

Я зателефонувала знайомому ортопеду. Петро Миколайович саме закінчував прийом і погодився нас зачекати.

Біля медичного центру Зоряна зупинилася.

— Галю, у мене на приватного лікаря зараз…

— Я заплачу.

— Я поверну.

— Спочатку зайдемо. Про решту потім.

У коридорі вона все терла пальцями ремінець сумки.

— А якщо там справді все погано?

Я сіла поруч.

— То принаймні знатимеш, що саме. Не від чоловіка з червоним екраном.

Вона кивнула, але, коли відчинилися двері кабінету, взяла мене за руку.

— Побудеш?

— Куди я подінуся.

Після огляду й знімка лікар покликав мене всередину — Зоряна сама попросила.

— Серйозного руйнування, яким вас налякали, я тут не бачу, — пояснив він. — Є зміни в суглобах, вони й дають біль. Ними треба займатися. Але причин говорити, що ви ось-ось перестанете ходити, немає.

— Я ходитиму? — перепитала Зоряна.

— Так. Зараз підберемо лікування й навантаження. Ось направлення на процедури в поліклініці, ось вправи. Без ривків і через біль нічого не робіть. Через місяць покажетеся.

— А четвертий поверх?

— Потихеньку підніматиметеся. З перервами. І без важких сумок.

— Ви точно мене не заспокоюєте?

Він посунув до неї знімок.

— Давайте ще раз покажу.

У коридорі Зоряна сіла на лавку — і заплакала.

Не прикривала обличчя, не вибачалася. Просто плакала, дивлячись на аркуш із призначеннями.

Я обняла її за плечі.

— Ну все. Чула ж?

— Чула… Я просто вчора вже уявила…

— Не треба. Зараз додому поїдемо. Чаю вип’єш.

Вона повернула до мене мокре обличчя.

— Тільки цього разу я пригощаю.

Дорогою назад Зоряна раптом сказала:

— Даремно ти до мене його ревнувала.

Я міцніше взялася за кермо.

— Давай не будемо.

— Ні, ти послухай. Знаєш, що він на зустрічі робив?

— Що?

— Про тебе розповідав.

— Богдан?

— А хто ж. Ми про пенсії, про дітей, хто де лікується. А він усе: «Моя Галя одного виручила, моя Галя іншому гроші повернула». Хтось пожартував, що з тобою, мабуть, страшно сперечатися. А він каже: «Чого страшно? Якщо правий — не страшно».

Я мовчала.

— Я тому й прийшла до вас, — додала вона. — Подумала, добрі люди. Не насміються.

Мені стало так соромно, що я не відразу змогла відповісти.

— А він удома сказав тільки, що ти важко ходиш.

Зоряна тихо засміялася.

— Ну от такий він. Ще в школі був.

— Міг би хоч раз мені сказати те, що чужим говорить.

— Міг би, — погодилася вона. — Тут я його не виправдовую.

Біля її будинку я допомогла донести сумку. На сходах ми зупинялися на кожному майданчику.

— Не тягни мене, — попросила Зоряна. — Я сама, тільки побудь поруч.

У квартирі вона поставила чайник і дістала цукорницю.

Посунула до мене.

Ми зустрілися поглядами — і обидві засміялися.

— Ой, не нагадуй, — попросила я.

— Не буду.

Домовилися, що в понеділок я заїду по неї й допоможу записатися на процедури.

Додому повернулася, коли вже сутеніло.

У дворі було незвично тихо. Станок мовчав, хоча Богдан мав закінчувати термінове замовлення.

— Богдане!

Ніхто не відповів.

На кухонному столі лежала Зорянина розписка. А поруч — розгорнутий зошит для замірів.

Я підійшла ближче.

Ліворуч були цифри, стрілки, чиїсь віконні отвори. Праворуч — великі червоні літери. Нерівні, з таким натиском, що папір продавився.

«Галино.

Я вранці хотів віддати гроші й тебе не спитав. Пробач.

Ти зробила краще. Я б віддав, і її б обдурили.

На зустрічі я про тебе говорив. А вдома не сказав. Не знаю чого.

Ти колись сказала, що я з образи на тобі одружився. Не з образи, Галю.

Коли ти мені ту недоплату знайшла і пішла добиватися, щоб віддали, я ввечері матері сказав: оце на ній одружуся. Мати спитала, чи ти хоч знаєш. Я сказав, що ще ні.

Зоряні я листи писав, бо вона далеко була. А ти весь час поруч. Думав, ти й так знаєш.

Тепер бачу, що треба було сказати.

Твій Богдан».

Я сіла.

Потім прочитала ще раз.

У споживспілці, де ми познайомилися, йому справді недоплатили за роботу. Він міняв рами, а бухгалтерія порахувала так, наче то були прості дошки.

— Облиште, — сказав він мені тоді. — Я вже підписав.

— То й що? Роботу зробили? Зробили. Значить, мають заплатити.

Я ходила до начальства два дні.

А він, виявляється, у ті дні вже матері про мене говорив.

Я витерла очі долонею, взяла Зорянину розписку й розірвала. Потім підхопила зошит і пішла до майстерні.

Богдан стояв біля верстата. Ранкові заготовки так і лежали неторкані.

Побачив зошит у мене в руках — почервонів.

— Прочитала?

— Прочитала.

Він опустив погляд.

— Ну…

— Помилок три. З комами взагалі біда.

Кутик його рота сіпнувся.

Я підійшла ближче.

— Ти що, пів дня це писав?

— До обіду думав.

— А після?

— Писав.

— Тому й станок не вмикав?

Богдан провів долонею по краю верстата.

— Під той гуркіт не виходило.

Я поклала зошит між нами.

— Зоряні допомогли. Від договору відмовилися. Лікар сказав, що ходитиме. У понеділок повезу її на процедури записуватися.

— Добре.

Він трохи помовчав.

— Ти їла сьогодні?

Я засміялася — і відразу схлипнула.

— Господи, Богдане…

Він розгубився.

— Що?

— Я сорок один рік думала, що я в тебе замість неї.

— Галю…

— Ні, дай сказати. Я знаю, це дурне. Діти, онуки, стільки всього разом пережили. А я все пам’ятала ті твої листи. І чекала хоч одного слова для себе.

Він повільно взяв мене за руку.

— Я ж із тобою живу.

— Знаю. Тільки іноді треба ще й говорити.

Богдан кивнув.

— Тепер знаю.

— І не вирішуй більше за нас обох. Навіть коли дуже шкода людину.

— Не буду.

Я притулилася чолом до його плеча. Від светра пахло деревом і трохи димом.

Він незграбно обійняв мене, наче ми знову стояли молоді на тому самому ґанку й не знали, куди подіти руки.

— А на зустрічі ти справді весь вечір про мене говорив?

— Не весь.

Я підняла голову.

— Зоряна сказала — весь.

— Ну… майже.

— А чому?

Він подивився на мене здивовано.

— А про кого мені ще розповідати?

Я засміялася й витерла щоку об його светр.

— Станок навесні купимо. Гроші цілі.

— Купимо.

— А мені тепер пиши.

— Що писати?

— Що захочеш. Щосуботи. Прямо в цей зошит.

Він глянув на мене з тихою усмішкою.

— Перевірятимеш?

— Особисто. У мене ж робота така.

Богдан дістав з-за вуха червоний олівець. Розгорнув чисту сторінку, розгладив її широкою долонею й старанно вивів:

«Галина».

Я зазирнула йому через плече.

— Уже помилка. Треба «Галино».

Він похитав головою.

— Це не звертання.

— А що?

— Назва.

І, почервонівши ще дужче, закрив зошит.

— Решта — наступної суботи.