У суботу о сьомій ранку Даринку розбудив стукіт. Точніше, один стукіт: двері одразу відчинилися.
— Даринко, підйом! — Тамара Петрівна стояла на порозі. — До другої Людмила з Сергієм приїдуть, Валентина з дітьми, тітка Ніна… Людей дванадцять буде. Ліпитимемо вареники. Тісто я вже замісила, м’ясо в раковині розморожується.
Даринка насилу розплющила очі. З нічної зміни вона повернулася о пів на третю.
— Тамаро Петрівно, я ж тільки лягла…
— І що? Я в твої роки після нічних чергувань ще город копала. Вставай. Кириле, тобі теж пора!
Двері зачинилися. Кирило перевернувся на другий бік і натягнув ковдру на голову.
— Кириле, — пошепки покликала Даринка. — Ти чув?
— Угу.
— Допоможеш мені?
— Ще п’ять хвилин.
Вона знала ці п’ять хвилин. Та все одно сподівалася.
На кухні стояли м’ясорубка, дві миски й пакет борошна. Тамара Петрівна сиділа біля вікна з чаєм і розмовляла по телефону.
— Так, Людочко, м’ясні будуть, — весело казала вона сестрі. — Приїжджайте голодні!
До другої Даринка наліпила три сотні вареників. Кирило прокинувся об одинадцятій, поснідав і пішов дивитися футбол.
— Кириле, може, хоч стіл накриєш? — гукнула вона.
— Зараз, тільки тайм закінчиться.
Коли приїхали гості, він усе ще сидів перед телевізором.
Даринка варила вареники, подавала їх, прибирала тарілки, розносила чай і різала торт. Сісти змогла аж о п’ятій.
Тітка Людмила скуштувала вареник і поморщилася:
— Щось тісто сьогодні жорсткувате.
— Це Даринка його перетримала, — одразу сказала Тамара Петрівна. — Я ж казала їй.
Даринка підняла очі.
— Але ж тісто ви самі…
— Ой, та їж уже, поки не вистигло, — перебила свекруха.
Даринка опустила погляд у тарілку. Вона надто втомилася, щоб сперечатися.
Вісім років тому, коли вони з Кирилом одружилися, Тамара Петрівна сама запропонувала:
— Живіть у мене. Квартира велика, три кімнати. Навіщо гроші на оренду викидати? Назбираєте та купите своє.
— Років за три впораємося, — пообіцяв тоді Кирило. — Ну, максимум за чотири.
Він працював водієм маршрутки, Даринка — медсестрою в дитячій поліклініці. Та Кирило майже всю зарплату віддавав матері.
— На господарство, — пояснював він.
— А на квартиру? — питала Даринка.
— Потім відкладемо. Зараз мамі потрібніше, вона ж за все платить.
На квартиру відкладала сама Даринка. Брала нічні чергування, додаткові зміни, працювала у вихідні. Четвертий рік ходила в одній куртці. І все ж за вісім років назбирала на рахунку триста двадцять тисяч гривень.
А вдома, здавалося, кожна її вільна година вже була розписана Тамарою Петрівною.
— У неділю прийдуть гості, — повідомляла свекруха.
— Я після нічної.
— То приляжеш, коли підуть.
Коли гості йшли, залишався посуд.
Якось далеко за північ Даринка стояла біля раковини й мила, здається, вже сорокову тарілку.
— Кириле, я більше не можу, — сказала вона, коли чоловік зайшов на кухню по воду. — Кожні вихідні гості. Я після зміни приходжу, а тут знову готуй, подавай, прибирай. Може, хоча б раз на місяць?
— Даринко, ну чого ти? Це ж родина. Мама завжди так жила.
— Твоя мама сидить із гостями. А я до ночі посуд мию.
— Ну це ж звичайні обов’язки.
— Чиї?
— Твої. Ти ж жінка.
Даринка повільно поставила тарілку на сушарку.
— А ти ж чоловік. У тебе які обов’язки?
Кирило знизав плечима, взяв воду й пішов до кімнати.
Даринка мріяла про власну квартиру, де ніхто не будитиме її після нічної зміни. А ще — про дитину. Майже шість років у них із Кирилом нічого не виходило. Лікарі казали, що потрібно чекати.
Минулого вересня на тесті з’явилися дві смужки.
Даринка довго сиділа на краєчку ванни, не вірячи очам. Потім вийшла до чоловіка.
— Кириле… Подивися.
Він узяв тест, глянув на нього й завмер.
— Це… Даринко, це правда?
Вона кивнула. Кирило розсміявся, підхопив її на руки й закружляв посеред кімнати.
— У нас буде дитина! Ти чуєш? У нас буде дитина!
Того вечора Даринка була щаслива, як ніколи за всі вісім років шлюбу.
Тамара Петрівна, почувши новину, сказала:
— Ну нарешті. А то я вже думала, що не дочекаюся онуків.
За три тижні Даринка пішла на обстеження. Лікарка довго дивилася на екран, потім обернулася до неї.
— Дарино Андріївно, є серйозна загроза. Вам потрібен спокій.
— Наскільки серйозна? — у Даринки похололи руки.
— Вам не можна піднімати важке, довго стояти, перевтомлюватися. Ви ж медик, розумієте. Я раджу взяти лікарняний.
Удома Даринка переказала все чоловікові та свекрусі.
— Лікарка сказала берегтися. Я візьму лікарняний.
— Ой, Господи, — махнула рукою Тамара Петрівна. — Зараз лікарі все забороняють. Я з Кирилом до останнього на завод ходила, ще й город сапала. І нічого!
— Але в мене загроза.
— Ти не хвора, ти вагітна. Це все ваші жіночі примхи — лежати цілими днями.
Даринка подивилася на Кирила.
— Скажи їй.
Він відвів очі.
— Мамо, ну… Лікар же сказав, хай відпочиває.
— Та хто ж їй не дає? — обурилася Тамара Петрівна. — Тарілку помити — то вже велике навантаження?
Кирило промовчав.
На початку грудня Тамара Петрівна оголосила, що святкуватиме шістдесятиріччя вдома. Запросила двадцять людей і поклала перед Даринкою список продуктів на двох аркушах.
— У п’ятницю з’їздиш у гіпермаркет. У суботу зранку почнеш готувати. Холодець, чотири салати, дві гарячі страви, пироги. І «Наполеон», як минулого разу.
Даринка подивилася на список.
— Тамаро Петрівно, я не готуватиму.
— Що значить — не готуватимеш?
— Я ще не оговталася. Ви ж знаєте, що сталося місяць тому. Лікар заборонив мені навантаження.
— Місяць уже минув! — Свекруха відклала виделку. — Це звичайні лінощі, Даринко. І невдячність! Вісім років живеш у моїй квартирі, а на ювілей мені допомогти не можеш?
— Я втратила дитину, — тихо сказала Даринка. — Нашу з Кирилом дитину. Ви це пам’ятаєте?
— Не судилося. Іншого народите.
Даринка перевела погляд на чоловіка.
— Кириле…
Він скривився.
— Даринко, ну годі. Мама просить на ювілей. Зроби, будь ласка. Що тобі варто?
— Ти теж вважаєш, що я маю стояти біля плити?
— Я вважаю, що можна було б допомогти мамі.
Даринка підвелася й пішла до кімнати. Вона сіла на ліжко і довго дивилася у вікно. Плакати вже не могла.
У суботу о восьмій ранку Тамара Петрівна зайшла без стуку й поставила біля її ліжка два важкі пакети.
— Раз ти вчора не поїхала, я сама все купила. М’ясо, курятина, овочі, борошно. Гості будуть о п’ятій, часу обмаль.
— Я ж сказала, що не готуватиму.
— Не починай знову. Вставай.
За мить на кухні загриміли каструлі.
Даринка накинула халат і вийшла слідом. На столі лежали ножі та обробні дошки. На спинці стільця висів її фартух у синю клітинку.
— Ну чого стоїш? — кинула свекруха. — Вдягай. Холодець першим, він довго вариться.
Даринка машинально зав’язала фартух і підійшла до раковини. З пакета визирала важка яловича нога.
І раптом вона знову побачила білу лікарняну стелю. Крапельницю. Телефон, на який Кирило не відповідав.
Вона дзвонила йому п’ять разів. Коли він нарешті передзвонив, було вже пів на першу ночі.
— Кириле, чому ти не брав слухавку? Мені так погано…
— Мама попросила допомогти провести гостей. Я зараз не можу довго говорити.
— Мені потрібен ти. Приїдь, будь ласка.
— Даринко, я посуд домию. Завтра приїду.
А наступного дня він справді прийшов. Постояв біля ліжка й сказав:
— Ти тримайся. Що вже тепер…
За місяць удома він жодного разу не спитав, як вона почувається. Коли Даринка намагалася заговорити про дитину, він ішов на балкон або вмикав телевізор.
Вона розв’язала фартух, зняла його й поклала на стіл.
— Я вам не безоплатна кухарка! Хочете нагодувати всю рідню — самі стійте біля плити.
Тамара Петрівна різко обернулася.
— Що ти сказала?
— Я не готуватиму. Ні холодцю, ні салатів, ні пирогів. Нічого.
— Кириле! Ану йди сюди!
Син вийшов із кімнати заспаний, у майці й трусах.
— Що сталося?
— Твоя дружина мені нахамила! У мій ювілей! Я більше не хочу її бачити у своєму домі. Хай забирається!
Кирило глянув на Даринку.
— Ти з глузду з’їхала? Вибачся перед мамою і йди готувати.
— А якщо ні?
— Тоді збирай речі.
Даринка пройшла повз нього до кімнати. Дістала з шафи валізу — ту саму, з якою приїхала сюди вісім років тому.
Поклала документи, медичні виписки, банківську картку, трохи одягу. Кирило стояв у дверях і дивився.
— Ти куди зібралася?
— До сестри.
— Серйозно? Через мамин ювілей?
Даринка застібнула валізу.
— Якщо ти зараз підеш, я подам на розлучення, — сказав він. — Чуєш? Назад не прийму.
Вона поставила валізу на підлогу й висунула ручку.
Вісім років вона боялася залишитися сама. А потім лежала одна в лікарні й дзвонила чоловікові, який мив посуд у родичів.
— Подавай, Кириле, — сказала вона.
Тамара Петрівна стояла біля кухонних дверей. Даринка мовчки взула чоботи, одягла куртку й вийшла.
Її ніхто не зупинив.
У таксі вона зателефонувала старшій сестрі.
— Олено, можна до тебе?
— Даринко? Ти де?
— У таксі. З валізою.
Олена на секунду замовкла.
— Приїжджай. Ми тебе чекаємо.
Біля під’їзду стояв Олег, чоловік сестри. Він узяв валізу й поніс сходами, не розпитуючи.
З квартири виглянув восьмирічний Мишко.
— Тітонька Даринка приїхала!
Олена обійняла сестру просто в коридорі.
— Усе, ти вдома. Чуєш? Ти тепер із нами.
І Даринка розридалася. Голосно, захлинаючись, притиснувшись до Олениного плеча. Уперше за місяць їй не треба було пускати воду у ванній, щоб заглушити плач.
— Я так втомилася, — ледве вимовила вона.
— Знаю, рідна. Плач.
Олена вклала її на диван, вкрила пледом і принесла курячого бульйону.
— Хоч кілька ложок.
— Я не хочу.
— Тоді я просто посиджу поруч.
Вона тримала сестру за руку, поки та не заснула. Даринка проспала одинадцять годин.
Коли прокинулася, на телефоні було повідомлення від Віки, двоюрідної сестри Кирила.
«Даринко, як ти? У нас тут таке сталося. Тамара Петрівна сама готувала до ювілею. Курку спалила, холодець не застиг, салатів тільки два зробила.
Людмила спитала, де ти. А тітка Тамара каже: “Покинула мене у власний ювілей”. Я не витримала.
Кажу: “А ви розповіли гостям, як вона шість годин стояла біля плити на дні народження Людмили? Як їй стало зле і швидка забрала? Я ж сама бачила”.
Людмила підвелася і питає: “Тамаро, ти зовсім здуріла?” Потім пішла. За нею Валентина з дітьми, а потім і решта. До восьмої нікого не залишилося.
Тітка Тамара ридала, Кирило на мене кричав. Даринко, пробач, що я раніше мовчала. Ми всі мовчали. Це було неправильно».
Даринка перечитала повідомлення двічі й поклала телефон на подушку.
Через чотири дні Кирило подзвонив у домофон. Олена відчинила йому під’їзд, але в квартиру не впустила. Даринка вийшла на сходовий майданчик.
Він стояв із букетом червоних троянд, неголений і змучений.
— Дарино, нам треба поговорити.
— Говори.
— Я все зрозумів. Мама була неправа. І я неправильно поводився. Давай винаймемо окрему квартиру? Я сам знайду. Будемо жити без мами, без гостей. Я зарплату залишатиму собі, почнемо збирати.
Даринка дивилася на троянди.
— Кириле, ти пам’ятаєш, де був тієї ночі?
Він опустив очі.
— Даринко…
— Я дзвонила тобі п’ять разів. Лежала сама в палаті й уже знала, що дитину не врятувати. Я хотіла, щоб ти просто посидів поруч. Потримав мене за руку.
— Я злякався.
— А я? Як ти думаєш, мені було не страшно?
Кирило стиснув букет.
— Я не знав, що робити.
— Ти міг приїхати. Але ти мив посуд, бо мама попросила.
Він мовчав.
— Потім я цілий місяць не могла з тобою поговорити. А коли твоя мама сказала: «Іншого народите», ти знову промовчав.
— Я не знав, що їй відповісти.
— Міг хоча б мене обійняти. Або сказати «пробач».
Кирило підняв на неї очі.
— Пробач, Даринко.
— Пізно.
Він усе ще простягав їй троянди. Даринка взяла букет і поклала на підвіконня.
— Мені потрібна була не квартира. Мені потрібно було, щоб ти був поруч. Тоді. А тебе не було.
Вона повернулася до квартири й зачинила двері.
За тиждень Дарина подала заяву на розлучення. Кирило підписав її мовчки. За місяць їх розлучили у РАЦСі.
Він залишився жити з матір’ю. Віка потім розповідала, що гості більше не збираються в Тамари Петрівни щовихідних. Людмила перестала приїжджати, Валентина теж.
Кирило, як і раніше, віддавав матері зарплату. Тамара Петрівна сама готувала й скаржилася сусідкам на невдячну невістку.
Дарина прожила в сестри два місяці.
— Може, я вже пошукаю квартиру? — якось спитала вона.
— Пошукаєш, коли будеш готова, — відповіла Олена. — Ніхто тебе не жене.
Олег вечорами кликав її грати в шахи, а Мишко приносив малюнки й просив:
— Тітонько, почитай мені. Тільки не дві сторінки, а всю казку!
Поступово Дарина почала спати ночами. Почала їсти й іноді сміятися з Мишкових жартів.
У лютому вона винайняла невелику студію за п’ять хвилин від поліклініки. Двадцять два квадратні метри, вікно на дитячий майданчик. Сім з половиною тисяч гривень на місяць.
Свої заощадження вона поклала на депозит. Можливо, колись використає їх на перший внесок за житло. А може, на щось інше. Тепер вона могла вирішувати сама.
У березні Дарина повернулася до роботи. Старша медсестра Валентина Сергіївна обійняла її в коридорі.
— Ми за тобою скучили.
— Я теж, — відповіла Дарина.
Першою пацієнткою в понеділок була однорічна дівчинка. Вона сиділа в мами на руках у рожевому комбінезоні й насторожено дивилася на кабінет.
Дарина боялася цієї зустрічі. Боялася, що побачить маленьку дитину — і біль повернеться з новою силою.
Вона набрала вакцину. Дівчинка заплакала ще до уколу.
— От біда, — зітхнула мама. — Вона сьогодні зранку всього лякається.
— Нічого, зараз ми з нею познайомимося, — сказала Дарина.
Вона нахилилася до малечі й тихенько заспівала колискову, яку колись співала їй та Олені мама.
Дівчинка замовкла й широко розплющила очі. Дарина зробила укол. Малеча здригнулася, скривилася, але не заплакала.
— Усе, моя люба. Готово. Ти молодчинка.
Дарина дістала із шухляди жовту наклейку з каченям і приліпила її на комбінезон.
Дівчинка подивилася на каченя, потім на Дарину й раптом широко, беззубо усміхнулася.
Дарина усміхнулася у відповідь. І в ту мить зрозуміла, що пекучий біль, який так довго жив у ній, нарешті минув.