— Соломіє, відчини. Це я… Тато.
Горнятко дзенькнуло об стільницю. Соломія встигла поставити його, перш ніж чай хлюпнув на пальці.
— Соломійко, я знаю, що ти вдома. Будь ласка. Хоч хвилину мене вислухай.
Двадцять п’ять років вона не чула цього голосу. А впізнала з першого слова.
Підійшла до домофона, натиснула кнопку. На екрані стояв чоловік у потертій куртці. Поріділе волосся, згорблені плечі, нервові пальці на блискавці кишені.
Богдан.
Соломія торкнулася замка й завмерла.
— Я ж чую, що ти підійшла, — озвався він за дверима. — Не будеш же ти так із рідним батьком.
Вона прочинила двері, залишившись у проході.
— Що вам потрібно?
Він спробував усміхнутися.
— Ну навіщо так? Який я тобі «ви»? Соломійко…
— Не називай мене так.
Усмішка зійшла з його обличчя.
— Можна зайти?
— Ні.
Він зазирнув їй через плече.
— Гарно живеш. Я чув, ти тут квартиру купила…
— Я запитала, що тобі потрібно.
— Поговорити. Ми стільки років не бачилися.
— Двадцять п’ять. Ти справді хочеш поговорити саме сьогодні?
Богдан зітхнув, наче це він роками чекав на неї.
— Я розумію, ти ображена.
— Ні. Не розумієш.
Вона вже потягнула двері на себе, але він притримав їх долонею й ступив уперед.
— Та зачекай ти!
— Я не дозволяла заходити.
Він протиснувся в передпокій, зачепивши черевиком її замшевий ботильйон. Соломія відступила — не щоб пропустити, а щоб він не торкнувся її.
— Ти й малою така була. Одразу за мамину спідницю, щойно щось не по-твоєму.
— Малою я тебе боялася.
Він глянув на неї, ніби вона сказала щось недоречне.
— Ну, не перебільшуй.
— Вийди.
— Соломіє…
— Або я викличу охорону.
Вона взяла телефон із тумби. Богдан нарешті перестав роздивлятися квартиру.
— У мене біда.
Соломія мовчала.
— Серйозна. Я інакше не прийшов би.
— Оце вже схоже на правду.
— Ти можеш хоч раз вислухати, не перебиваючи?
— А ти можеш не поводитися так, ніби маєш право тут стояти?
Він стиснув губи, опустив погляд.
— Мені більше нікуди.
Соломія кілька секунд дивилася на його сиву маківку. Потім відступила вбік.
— П’ять хвилин. І підеш.
Богдан одразу рушив до вітальні.
— От і добре. Я знав, що ти…
— Не договорюй.
Він сів на диван, не знявши куртки. Соломія залишилася біля дверей із телефоном у руці.
— Ну? Гроші?
— Чому відразу гроші?
— Бо якби тобі потрібна була донька, ти знайшов би мене раніше.
Він потер долонями обличчя.
— Я розпитував про тебе. У бабусі Галини. Знав, що вчишся, потім до Львова перебралася. Пишався, між іншим.
— Пишався?
Вона коротко засміялася, і від того сміху самій стало неприємно.
— Мама ночами шила, щоб заплатити за мою кімнату. А ти пишався.
— Я теж не завжди мав…
— Не треба. Просто скажи, скільки.
Богдан підняв голову.
— Майже чотири мільйони.
Соломія повільно опустила руку з телефоном.
— Що?
— Гривень.
— Я зрозуміла. Ти вирішив, що в мене є чотири мільйони?
— Мені не треба від тебе вся сума.
— Як зручно.
Він різко нахилився вперед.
— Та дослухай! Я винен людям. Не банку. Не таким, із ким можна домовитися про виплати по тисячі на місяць.
— Кому саме?
— Ти їх не знаєш.
— Прізвища.
— Навіщо тобі?
— Щоб зрозуміти, у що ти намагаєшся мене втягнути.
Богдан відвів очі.
— Я ні в що тебе не втягую. Мені треба виїхати. Сьогодні.
— Спочатку розкажеш, звідки борг.
Він роздратовано видихнув.
— Займався перевезеннями. Посередництвом. Потім пішли інвестиції…
— Твої?
— Різні. Справи добре йшли. В Одесі квартиру купив, машину нову…
Соломія подивилася на нього так, що він затнувся.
— Що?
— Квартиру. Машину.
— Ну?
— А мама тоді ще була жива.
Богдан замовк.
— Ти хоч раз подумав їй зателефонувати? — запитала вона. — Не грошей дати. Просто запитати, як вона.
— Ми давно розійшлися, Соломіє.
— Ти пішов. Це трохи інше.
— Між нами багато чого було. Ти всього не знаєш.
— Останні гроші з шафи теж через те, що між вами «багато чого було», забрав?
Він сіпнув плечем.
— Я збирався повернути.
— У нас того дня світло вимкнули. Пам’ятаєш?
— Не пам’ятаю.
— А я пам’ятаю. Мама сиділа на кухні й перебирала квитанції. Я питала, коли ти повернешся. Вона казала: «Скоро». Навіть тоді тебе прикривала.
— Я прийшов не минуле ворушити!
Соломія здригнулася від його крику. І відразу розлютилася на себе за це.
— Тихіше. Тут не кричать.
Він провів язиком по пересохлих губах.
— Добре. Вибач.
Вперше за весь вечір це слово прозвучало без усмішки. Але не за те, за що вона колись так хотіла його почути.
— Розповідай, — сказала Соломія.
— Треба було закупити техніку. Я взяв гроші на короткий термін. Була ще одна угода, дуже вигідна. Думав, прокручу, поверну основну суму, відсотки… А партнер зник. Просто вимкнув телефон і виїхав. Я залишився з усім цим сам.
— Ти взяв чужі гроші на одну справу й витратив на іншу.
— Не витратив. Вклав.
— Без дозволу.
— Та яка тепер різниця, як це назвати?!
— Для тебе, бачу, ніякої.
Богдан відкинувся на спинку дивана. Руки в нього тремтіли. Він спробував заховати їх у кишені, передумав, знову поклав на коліна.
Соломія помітила.
— Де квартира? Машина?
— Уже немає.
— Продав?
— Віддав. Не вистачило.
— Тобі погрожували?
Він кивнув.
— Тоді треба звертатися до поліції.
— А далі що? Вони мене під під’їздом охоронятимуть? На роботу зі мною ходитимуть?
— Ти хоча б заяву написав?
— Ні.
— Звісно.
— Не дивися на мене так! Вони знайшли мене в Києві. Я тиждень тому туди перебрався — і вже знайшли. Я ледве встиг піти.
Він дістав два телефони. Один старий, кнопковий, другий — із тріснутим склом. Кілька разів не влучив пальцем у потрібне місце на екрані.
— Зараз… Зараз покажу.
Соломія не підійшла.
— То як ти знайшов мою адресу?
— Через знайомих.
— Через яких?
— Яка різниця?
— Для мене є різниця, Богдане. До мене вночі приходить людина, якої я не бачила чверть століття. Каже, що її переслідують. І сідає на мій диван.
— Називай мене хоча б батьком.
Вона подивилася йому просто в очі.
— Не проси цього.
Він першим відвернувся.
Десь у коридорі загули ліфтові двері. Богдан різко повернув голову на звук.
Соломія теж почула — і зненавиділа цю мить. Ще пів години тому у власній квартирі їй не треба було дослухатися до чужих кроків.
— Мені потрібні гроші на дорогу, — сказав він тихіше. — І на перший час. Я виїду, влаштуюся десь. На склад, на будівництво. Мені багато не треба.
— А якби все вдалося?
— Що?
— Техніка. Угода. Мільйони. Якби ти заробив, ти прийшов би?
Він відкрив рота.
— Тільки не бреши зараз, — попросила Соломія. — Хоч зараз.
Богдан подивився на свої черевики.
— Не знаю.
Вона кивнула.
— Ось.
— Але ж я прийшов. Я тут. І прошу допомоги.
— Тому що тобі страшно.
— Так! Мені страшно! — він ударив долонею по коліну й одразу опустив голос. — Я не сплю нормально кілька тижнів. На кожну машину озираюся. Їсти не можу. Ти цього хочеш?
— Я хотіла, щоб у мене був тато.
Слова вирвалися раніше, ніж вона встигла їх зупинити.
Богдан завмер.
Соломія відвернулася до вікна. У склі відбивалася вона сама — доросла жінка у власній квартирі. А говорила щойно так, ніби знову стояла на темній кухні й чекала, що мама відповість на її запитання інакше.
— Соломійко…
— Не треба.
— Я розумію, що наробив помилок.
— Ні. Не починай тепер. Ти не за цим прийшов.
Він помовчав, потім сказав:
— Твоя мама не вигнала б мене.
Соломія повільно повернулася.
— Що?
— Оксана була доброю людиною. Вона тебе не такою виховувала.
— Якою — такою?
— Я не це мав на увазі.
— Ні, скажи. Якою? Я повинна зараз пожаліти тебе, бо мама мене добре виховала?
— Ти ж її любила…
— Не смій.
Богдан підвів на неї очі.
— Я тільки…
— П’ять років, — перебила вона. — Її немає п’ять років. Ти знав?
— Знав.
— І де ти був?
Він мовчав.
— У тебе був мій номер. Через бабусю міг дістати. Через тих самих знайомих. Хоч повідомлення написати міг?
— Я думав, ти не захочеш…
— Не захотіла б. Але ти й не спробував.
У Соломії затремтіли губи. Вона притиснула до них пальці, перечекала.
— Вона до останнього казала мені не тримати зла. Уявляєш? Лежала в лікарні й за тебе просила. А ти тепер прийшов прикриватися нею.
Богдан стиснув телефон.
— Я не прикриваюся. Просто в мене більше нікого немає.
— А в нас із нею хто був?
На це він не відповів.
Соломія витерла щоку швидко, сердито. Вона навіть не помітила, коли пішли сльози.
— Твої п’ять хвилин минули.
— Зачекай.
— Вставай.
Він підвівся, але до дверей не пішов.
— Ти не розумієш. Це може й тебе зачепити.
У неї похололи пальці.
— Ти мені погрожуєш?
— Ні!
— У моєму домі?
— Та ні ж! Я попереджаю! Вони шукають родичів. Старі адреси, знайомих. Усе.
— І тому ти прийшов сюди.
Богдан відвів погляд.
— Я не знав, до кого ще.
— Ти привів свою біду до мене, а тепер кажеш, що я маю тебе рятувати?
— Подивися.
Він простягнув телефон. Цього разу Соломія взяла його.
На першому фото були вибиті вікна. На другому — понівечений капот машини. Далі — повідомлення з погрозами.
Вона провела пальцем по екрану й застигла.
Знайомі двері під’їзду. Стара плитка біля входу. Лава, на якій бабуся Галина колись сиділа із сусідками.
— Звідки це в тебе?
— Надіслали.
— Коли?
— Три дні тому.
Вона збільшила фотографію. Довго дивилася, тоді повернула телефон.
— Ти розумієш, що наробив?
— Розумію.
— Ні, Богдане. Якби розумів, не сидів би тут і не дорікав мені, що я недостатньо добра.
Він потер потилицю.
— Я був неправий. Про маму… Не треба було так казати.
Соломія нічого не відповіла.
Вона не знала, чи справді його переслідують саме так, як він розповідає. Не знала, скільки в цій історії правди, а скільки він залишив за дверима. Але страх був справжній. Вона бачила його в кожному русі.
І ще бачила, як легко він намацав у ній те саме місце, на яке колись тиснув у матері.
— Я не погашатиму твій борг, — сказала вона.
— Я не прошу.
— Не ховатиму тебе. Не телефонуватиму знайомим. Не оформлятиму сумнівних паперів.
— Мені тільки виїхати.
— І більше ти сюди не прийдеш.
Він поспішно кивнув.
— Ніколи.
— Не дзвонитимеш. Не проситимеш ще. Ні через місяць, ні через рік.
— Даю слово.
Соломія втомлено заплющила очі.
— Твоє слово я вже чула.
Він замовк.
У кімнаті було тихо. За стіною ледь чутно засміялася дитина. Хтось пересунув стілець. Звичайний вечір у чужій родині тривав, поки Соломія стояла навпроти чоловіка, якого все життя намагалася перестати чекати.
Вона розблокувала телефон.
— На яку картку?
Богдан не одразу зрозумів.
— Ти… допоможеш?
— Номер.
Він зашарудів по кишенях, витягнув складений папірець.
— Готівкою не можна? У мене рахунки…
— Готівки немає. На яку картку?
— Ось. Це знайомого. Він мені віддасть.
Соломія ввела цифри. На екрані з’явилося чуже ім’я.
— Він знає про переказ?
— Так, так. Усе нормально.
Вона глянула на батька.
— У тебе завжди все нормально, доки платити не треба.
Богдан опустив очі.
Соломія вписала суму. Кілька десятків тисяч — на дорогу й два місяці дуже скромного життя. Палець завмер над кнопкою.
— Послухай уважно.
Він підняв голову.
— Це не означає, що я тебе пробачила.
— Я розумію.
— І не означає, що ти можеш повернутися.
— Так.
— Якщо знову прийдеш або почнеш погрожувати — я звернуся до поліції. Без розмов. Зрозумів?
— Зрозумів.
Вона підтвердила переказ.
Богдан майже відразу глянув у телефон. Прочитав повідомлення, ковтнув повітря. Плечі в нього опустилися.
— Прийшли?
— Так… Так, прийшли. Соломіє, дякую. Я все поверну. Щойно стану на ноги, я…
— Не обіцяй.
— Ні, цього разу я справді…
— Не треба ще раз робити з мене людину, яка тобі вірить.
Він замовк на півслові.
Соломія сховала телефон у кишеню кардигана.
— Коли виїзд?
— О третій ночі. З автостанції. Є перевізник, я вже домовився.
— Тоді їдь.
— Я зараз таксі викличу.
— Викличеш унизу.
Він кивнув, застібаючи куртку. Пальці вже не так тремтіли. Соломія мимоволі помітила й це.
Біля дверей Богдан спинився.
— Ти ж не думай, що я зовсім про тебе не згадував.
Вона взялася за ручку.
— Давай не будемо.
— Я серйозно.
— А я не хочу знати, як часто ти згадував. Тебе не було. Оце я знаю точно.
Він стояв, дивлячись на неї, наче шукав ще щось — слово, жест, шпарину, в яку можна просунути виправдання.
Соломія відчинила двері.
— Прощавай, Богдане.
Він незграбно підняв руки.
Вона відразу відступила.
— Не треба.
Руки зависли на мить і повільно опустилися.
— Я зрозумів, — сказав він.
І вийшов.
Соломія зачинила двері, двічі повернула ключ, засунула засув. Постояла, прислухаючись. Кроки віддалилися. Загув ліфт.
Лише тоді вона відійшла.
У вітальні ще пахло його одеколоном і вологою курткою. На диванній подушці залишилася вм’ятина.
Соломія сіла скраєчку й поклала долоні на коліна. Чекала, що зараз накриє — запізнілою образою, жалем, соромом за власну поступливість. Що знову почне подумки доводити йому все, чого не встигла сказати.
Але більше говорити не хотілося.
Вона уявила його на автостанції: притиснутий до вуха телефон, погляди через плече, поспішна розмова з водієм. І вперше не стала домислювати, що буде далі.
Чи виїде він. Чи знайде роботу. Чи знову когось обдурить.
Вона не хотіла знати.
Гроші не повернули їй дитинства. Не виправили маминих безсонних ночей. Не зробили чоловіка за дверима батьком.
Вона просто заплатила, щоб він пішов. Один раз. Востаннє.
Соломія підвелася й відчинила вікно. Холодне львівське повітря торкнулося мокрих щік.
На кухні стояв недопитий чай.
Вона вилила його, поставила чайник. Потім витерла столик, поправила подушку на дивані й підняла в передпокої ботильйон. На замші темнів слід чужого черевика.
Соломія взяла щітку й обережно його зчистила.
Коли чайник закипів, вона вже не дослухалася до ліфта.
У квартирі знову пахло чаєм. І було тихо.