– Орино, повертайся додому! Досить вже!

– З милості твоєї матусі з сестрою, немає в мене тепер дому!

– Як же немає? – з досадою вимовив Дмитро. – Приходь і живи, усім місця вистачить!

– Уже вистачило! Так вистачило, що мені працювати на вулиці довелося! У вас же там свята нескінченні!

– Ну, зробила б вихідний!

– Так, зараз я буду під ваші розважальні заходи свій робочий графік підганяти! – обурилася Орина. – Шикарно придумав! Ще світлі ідеї будуть?

– Давай, хоча б із розлученням почекаємо! – попросив Дмитро.

– Ось уже, ні! – рішуче заявила Орина. – З мене досить! Наїлася я такої сім’ї, що більше не лізе, як не запхай!

– Нормальна в нас сім’я! – заперечив Дмитро. – Майже вісім років прожили. І далі б жили, якби ти випендрюватися не почала!

– Я почала? – брови від подиву поповзли на лоб. – Я цей будинок будувала, щоб там жити з коханим чоловіком і з дітьми, яких нарешті змогла б привести у світ! А ти з нашого будинку зробив гуртожиток!

– Який, до біса, гуртожиток? Ну, мама іноді приїжджає, ну, Наталка тимчасово оселилася з дітьми.

– Мати твоя у нас кожні вихідні! А як Наталя оселилася, так узагалі не виїжджає! А часом Наталя не загостилася? Півроку вже на всьому готовенькому! Живе й у вус не дме!

– Але ти ж знаєш її ситуацію! Ти маєш зрозуміти, як жінка жінку!

– А мені байдужа її ситуація і вже їй я точно нічого не винна!

Втілення мрії займає, часом, ціле життя, але вони з Дмитром впоралися за сім років. Ще на етапі зустрічей вони зрозуміли, що хочуть одного й того ж.

– Власний будинок! – мрійливо вимовила Орина.

– І не квартира, а саме будинок! – уточнив Дмитро.

– Так! – закивала Орина. – Нехай невеликий, нехай майже без ділянки, але тільки щоб це був наш із тобою будинок! Будиночок! У який так приємно повертатися після роботи!

– І де з нами будуть наші діти! – домальовував Дмитро картинку майбутнього.

– Звичайно,любий! – Орина ніжно посміхалася. – Тільки з ними доведеться почекати, ти ж розумієш?

– Ну-у, – протягнув Дмитро.

– Ми ж не мільйонери, а іпотека мене, як бухгалтера, не надихає. А ми будемо збирати і перебиватися невеликими кредитами в ключових моментах. Так і відсотки будуть менші, і побудуємося швидше!

– А потім – діти?

– Звичайно! Обов’язково! Ми ж одразу дві спальні для дітей у плани внесемо!

Після весілля молоді не кинулися витрачати подаровані гроші, а поклали в банк.

– Поки ділянку знайдемо, на суму маленький відсоток капне, – говорила Орина.

А жити стали в орендованій малосімейці на околиці, щоб не витрачати гроші на розкіш, до якої йшли в майбутньому.

– Ми ж молоді, – говорила вона чоловікові, – багато нам не треба. А обживатися ґрунтовно будемо у власній хаті!

Сім років жорсткої економії, сім років нервів, сім років втоми. Не кожна пара могла б винести таке випробування. Так, і скандали були, і крики, і сльози. І лише одне в одному і в мрії, що маячила на горизонті, знаходили вони заспокоєння.

І ось сталося!

– Любий! Це наш дім! Наш власний дім! – Орина не могла стримати сліз, коли все було закінчено, і вона на правах господині увійшла всередину.

– Так, моя люба, – усміхаючись, казав Дмитро, – це наш дім! Ми змогли! Зараз тільки два кредити доб’ємо і все!

– Там у сумі тисяч сто двадцять залишилося, – махнула рукою Орина. – Порівняно з тим, скільки ми сюди вклали, це дрібниці! За кілька місяців закриємо і все! Привіт, щасливе життя!

Щастя тривало трохи більше місяця, а потім на порозі намалювалася свекруха.

– Ой, Дмитрику, який гарний будиночок ти побудував! Пустиш матусю на кілька днів, відпочити від міської метушні?

– Звичайно, мамо! – одразу ж погодився Дмитро. – Я ж тебе тому й кликав!

Здивовані очі Орини в цей момент потрібно було бачити.

Скажімо так, зі свекрухою Орина не сварилася. Якщо по-хорошому, то за сім років шлюбу з Дмитром,вони майже й не спілкувалася.

Одного разу вона натякнула Дмитрові, а чи не може його мама їм трохи допомогти, щоб черговий кредит не брати, але той замахав руками і довго вигукував.

– У мами взагалі ніколи не буває грошей! Що ти! Вона батькові купує якесь дуже дороге заспокійливе, у нього ж із нервами біда! Ледь якийсь шум і він звіріє, а потім із головним болем падає і лежить!

З цієї ж причини до батьків Дмитра вони в гості не ходили.

Тож на порозі стояла абсолютно стороння для Орини людина. Тільки ця людина називалася свекрухою і якось за визначенням вимагала поваги.

Поваги вимагала, а саму Орину поважати чомусь відмовлялася.

– Ми з Дмитром разом побудували цей будинок! – заявила Орина.

– Дитинко, не сміши! – поблажлива посмішка Зої Вадимівни розлютила миттєво. – Що жінка розуміє в будівництві будинків? Прибрати, випрати, приготувати! Ось межа для вашого покоління! От у наш час – це так! Були жінки!

Довелося замовкнути і втекти в альтанку на вулицю, добре, що погода дозволяла, та й інтернет із дому добивав. Орина втекла з ноутбуком, де в неї була робота.

І так, працювала вона віддалено. Одразу перевелася на дистанційну роботу, щойно в будинок вселилися.

А ввечері, перед самим сном, вона запитала в Дмитра.

– Ти навіщо її покликав?

– Що значить, навіщо? – здивувався Дмитро. – Це ж моя мама! Знаєш, як вона з батьком втомлюється? Страшна справа! А тут на природі відпочине трохи, перезавантажиться. Вона абсолютно не буде нам заважати!

– Ну-ну, – Орина відразу “повірила”.

Зоя Вадимівна не виправдала сподівань Орини, яка передбачала винесення мозку по повній програмі. Свекруха в принципі ігнорувала невістку.

Ну, а щоб не нариватися, Орина перебралася працювати в альтанку, поки свекруха курсувала по дому. І тільки один факт дратував Орину. Кожні п’ять хвилин вона чула.

– Дмитрику, Дмитрику!

А Дмитрик то мамі воду ніс, то сік, то перекусити, то плед, то подушку.

Але на превеликий подив Орини, Зоя Вадимівна через два дні поїхала додому. Ось це справді був сюрприз! Але радість виявилася передчасною.

Через п’ять днів Зоя Вадимівна приїхала знову. І знову на два дні. І так тривало місяці три, поки вона не з’явилася з компанією.

– Орино, я сестру свою до нас покликав, – сказав Дмитро, коли вона влаштовувалася в другій, імовірно, дитячій спальні. Першу свекруха зайняла.

– Надовго? – запитала Орина з побоюванням.

– Розумієш, у неї там ситуація непроста, – сказав він підлесливо. – Наталка з чоловіком розлучилася. Коротше, так дивно розлучилася, що він її з дітьми виставив на вулицю, а суд із цією справою погодився.

– У сенсі, погодився? – не зрозуміла Орина. – Дітей не мають права виселити на вулицю.

– Її колишній чоловік, Гриша, знімав елітну квартиру в центрі, а прописаний був у матері в селі. Ну, Наталка була прописана у батьків. До неї ж і дітей приписали.

А Гриша перед розлученням із квартири з’їхав, мовляв, залишайся. Наталка і залишилася. Тільки вона не припускала, що Гриша за квартиру перестане платити!

– А з чого йому платити, якщо він там не живе? – вимовила Орина.

– Ось! – кивнув Дмитро. – І йому плювати, що діти його там живуть!

– На дітей мали призначити аліменти.

– Призначили, тільки їх не вистачить, щоб за таку квартиру платити. Ось Наталка і вилетіла на вулицю.

– Так не на вулицю, а за місцем прописки, – знизала плечима Орина. – Тут вона що робить?

– А за місцем прописки тато хворіє! А в неї діти!

– Вона що, тут ще й із дітьми? – здивувалася Орина.

– Ні, на вулиці залишила! – обурився Дмитро. – Звичайно, вони тут!

– Супер! – скепсис збивав із ніг.

– Орино, ти не хвилюйся, вона ненадовго, – запевнив Дмитро. – Житло знайде і з’їде!

– Ну, нехай не затягує з пошуками, – попросила Орина. А щоб життя казкою не здавалося, Зоя Вадимівна вирішила не їхати.

І ось тут Орина пошкодувала, що працює дистанційно.

Двоє синочків Наталки наводили в будинку такий галас, що працювати вдома було неможливо.

При цьому Наталя на них кричала, щоб вони поводилися тихіше. Звісно, вони не реагували. Так ще й Зоя Вадимівна уявила себе господинею.

Вона облаштувала все на кухні на свій смак і зайнялася готуванням. У підсумку Орині довелося перейти на харчування бутербродами й у себе в кімнаті, ну або на вулиці в альтанці, де вже практично прописалася.

Тільки цілий рік не може бути літня погода. Спочатку в альтанці стало холодно, а потім відверто холодно. А в хаті не було спокою.

Навіть у власній кімнаті її не могли залишити саму.

– Тітонько Орино, я тебе знайшов! – вриваючись, кричав один із хлопчаків.

– Двері зачини з того боку, – кричала Орина.

І через три хвилини прилітала Наталя.

– Яке право ти маєш кричати на мою дитину? От іди й заспокой її!

– Це моя кімната і твою дитину сюди ніхто не кликав, – зберігаючи спокій з останніх сил, говорила Орина.

А хотіла сказати, що це її дім і не пішла б вона зі своїми дітьми та мамою куди-небудь за адресою реєстрації. Але стримувалася. І тільки Дмитру вночі, коли він приїжджав із роботи, скаржилася:

– Любий, скільки це може тривати? Вони ж розносять наш будинок! Коли вона вже куди-небудь з’їде?

– Орино, вона зараз із колишнім судиться, щоб він аліменти платив більше! Складно їй зараз шукати житло. Ну, потерпи ще трохи! Ну, поживемо ми ще великою, дружною, щасливою родиною!

Любов до чоловіка виявилася в прямій залежності від терпіння. Орина розуміла, що довше їй доводиться миритися з ріднею чоловіка, то більше їй стає неприємним узагалі факт контакту з усією родиною.

Але останньою краплею стало свято, яке Наталя влаштувала для дітей.

Орина у власній кімнаті, сховавшись під подушкою, чітко чула не тільки гуркіт музики, а й крики всіх святкувальників. А тут їй надіслали повідомлення, що терміново потрібен звіт.

– Так, як я можу працювати в цьому галасі? – закричала вона.

Але крім її самої, ніхто цього крику не почув.

Взяла ноутбук, ковдру, бо надворі був кінець жовтня, і пішла в альтанку.

От ніхто не міг припустити, що дах альтанки протікає! Дощ, що почався, посвятив у цю таємницю Орину.

Але лаялася вона не через дощ, а через те, що ноутбук, у якому зберігалася бухгалтерія трьох фірм, багатозначно згас, випустивши ріденький димок.С

Орина за годину зібрала речі, викликала таксі й доїхала до найближчого хостелу. А вранці подала на розлучення і на поділ будинку.
***
– Ситуація в неї! Вся її ситуація, так це те, що поводитися твоя сестриця до сорока років не навчилася! Тому-то її Гриша і вигнав! І я на його місці так само зробила б! Тільки ось захисник у Наталі намалювався!

– Орино, так це моя сестра! – сказав Дмитро з натиском.

– А я тоді ще була твоя дружина! Так ось на дружину ти плюнув, а сестру привітав! От і живіть тепер дружно й весело!

Дмитро важко зітхнув.

– Ну, хоч скажи в суді, щоб у хаті жити можна було, доки її не продадуть, – промовив Діма.

А Орина спеціально зажадала в суді, щоб будинок опечатали.

“Громадяни, які нині проживають там, можуть деякими діями занизити вартість будинку, щоб навмисне зменшити частку, належну позивачці!”

– І це побажання ми відхиляємо! – гордо заявила Орина. – Хтось мені казав про щасливу і дружну сім’ю, не пам’ятаєш, хто?

– Ну, казав, – погодився Дмитро.

– От і поживіть дружно і щасливо у двокімнатній квартирі твоєї мами! Якраз із тим татом, який спокою хотів! У нього ж нерви! От усі дружно й доглядайте за батьком! Дружно і по-сімейному!

На суді Орина про себе наслухалася всякого, але душу їй гріло те, як виганяли мешканців з дому судові виконавці.

Вона хотіла взяти участь або хоча б подивитися, але такої можливості не було.

А за фактом Орина ще дуже непогано вискочила з цього шлюбу. У тридцять один рік у неї був досвід, половина будинку готівкою, кошти на рахунку і повна свобода!

– Шкода, звісно, будиночка, – казала вона, – але новий навіть краще вийшов!
Її власний будинок!