Оксана сиділа на кухні, втупившись у чашку давно холодного чаю. За вікном поволі сідав вечір, а в душі — знову той самий глухий біль.
Двері тихо відчинилися. Андрій зайшов, намагаючись виглядати звично.
— Ти вже вдома, — кинув він, знімаючи куртку.
— Як бачиш, — спокійно відповіла вона, не підводячи очей.
Тиша між ними була густою, як перед грозою.
— Оксано, давай без цього, — зітхнув Андрій. — Я втомився після роботи.
— Після роботи? — вона нарешті підняла погляд. — Чи після «роботи»?
Він відвів очі. І цього було достатньо.
— Скільки ще, Андрію? — тихо спитала вона. — Скільки разів я маю закривати очі?
— Це нічого не значить, — буркнув він. — Просто… так виходить.
Оксана гірко всміхнулася.
— Знаєш, що найгірше? Ти навіть не намагаєшся брехати переконливо.
У цей момент пролунав дзвінок у двері.
— Я відчиню, — сказала Оксана й пішла в коридор.
На порозі стояла Марія Іванівна — мати Андрія. В руках — пакет із домашніми пиріжками, як завжди.
— Доню, можна? — лагідно спитала вона.
Оксана лише кивнула й відступила вбік.
Марія Іванівна зайшла, зняла хустку й одразу відчула напруження.
— Що сталося?
Андрій з’явився у дверях кухні.
— Мамо, не починай, будь ласка.
Жінка подивилася на нього довгим, уважним поглядом.
— Я ще нічого не сказала. Але бачу — знову те саме?
Оксана опустила очі. Сльози вже підступали, але вона стримувалась.
— Все нормально, — тихо сказала вона.
Марія Іванівна поставила пакет на стіл.
— Не бреши мені, дитино. Я ж бачу.
Вона підійшла ближче й обережно взяла Оксану за руку.
— Він знову?
Оксана мовчки кивнула.
Андрій різко втрутився:
— Та що ви влаштували? Це наше життя!
Марія Іванівна повернулась до сина, і в її голосі з’явилась твердість, яку він пам’ятав ще з дитинства.
— Саме тому я й тут. Бо ти руйнуєш не тільки своє життя, а й її.
— Мамо, не перебільшуй…
— Перебільшую? — перебила вона. — Я виховала тебе чоловіком, а не тим, хто тікає від відповідальності.
Тиша вдарила по кімнаті.
Оксана тихо прошепотіла:
— Мені вже не боляче… Знаєте, що страшно? Що я звикла.
Марія Іванівна різко обернулась до неї.
— Ніколи не звикай до болю, доню. Це не життя.
Вона обійняла Оксану, і та нарешті розплакалася.
— Я не знаю, що робити… — схлипувала вона. — Я його кохаю, але більше не витримую…
— І не треба витримувати, — твердо сказала свекруха. — Любов — це не терпіння зради.
Андрій нервово ходив по кухні.
— Та ви обидві проти мене тепер?
— Ні, — спокійно відповіла Марія Іванівна. — Я за правду. І за гідність.
Вона повернулась до Оксани:
— Ти не одна. Поки я жива — ти не будеш одна.
Оксана здивовано подивилась на неї.
— Але ж ви… його мама…
— Саме тому, — зітхнула жінка. — І мені соромно за нього.
Ці слова прозвучали голосніше за будь-який крик.
Андрій зупинився.
— Серйозно? Ти стаєш на її бік?
— Я стаю на бік правди, — відповіла вона. — А ти, сину, обери: або ти будуєш сім’ю, або втрачаєш її.
Оксана витерла сльози.
— Я більше не хочу так жити…
Марія Іванівна стиснула її руку.
— І не будеш. Я допоможу тобі. Хочеш — поживеш у мене. Хочеш — почнемо все спочатку. Але не дозволяй себе ламати.
Андрій тихо сказав:
— І що, вона піде?
Оксана подивилась на нього довго й уважно.
— Я не йду від тебе, Андрію. Я йду від болю, який ти мені даєш.
Він нічого не відповів.
Того вечора Оксана зібрала найнеобхідніше. Марія Іванівна мовчки допомагала складати речі.
Перед виходом Оксана ще раз озирнулася.
— Я чекала, що ти колись обереш мене…
Андрій опустив голову.
— А тепер я обираю себе, — тихо додала вона.
Двері зачинилися.
І вперше за довгий час Оксана відчула не біль… а полегшення.
А поруч була жінка, яка не зрадила — навіть тоді, коли це зробив її власний син.
