— Оксано, нумо відверто. Це ж із ресторану замовлено? Ну зізнайся, ніхто сварити не буде. Я сама іноді замовляю.
Маргарита Миколаївна обійшла святковий стіл, застелений білосніжною скатертиною. Вона тицьнула доглянутим нігтем у край порцелянової тарілки. На ній височів «Наполеон» — двадцять чотири найтонших коржі, які я своїми руками розкачала напередодні. На це пішла половина ночі. Мої пальці досі нили від дерев’яної качалки. Під нігтями, здавалося, все ще залишався запах ванілі.
Я завмерла із салатницею в руках. Повітря у вітальні миттєво стало липким і важким. Це був день народження мого чоловіка, Матвія. Я готувалася до цього свята два дні.
Запекла баранячу ногу з розмарином, приготувала три складні салати, вилизала квартиру до дзеркального блиску. Мені хотілося, щоб усе було ідеально. Мені хотілося, щоб мене нарешті похвалили.
— Маргарито Миколаївно, я пекла його сама, — тихо, але виразно промовила я. Усередині закипала звична, глуха образа. — Запитайте у Матвія, він бачив, скільки продуктів я купила.
Свекруха лише всміхнулася, поправляючи бездоганну укладку. Вона сама чудово готувала й знала ціну домашній їжі. Моя відповідь її не цікавила. Їй потрібно було докорити мені.
— Матвію! — крикнула вона в бік коридору. — Синку, іди-но сюди!
Матвій увійшов до кімнати, на ходу застібаючи запонки на сорочці. Цю сорочку я особисто відпрасувала вранці. Він привалився до одвірка й окинув нас лінивим поглядом.
— Що тут у вас? — запитав він, усміхаючись.
— Ось, питаю у твоєї дружини, де вона замовляла таку красу, а вона ображається, — удавано зітхнула Маргарита Миколаївна. — Каже, сама всю ніч біля плити стояла. Смішно навіть. З її-то графіком і вічною втомою.
Я з надією подивилася на чоловіка. Усередині все стиснулося в очікуванні захисту. Мені потрібне було лише одне слово: «Мамо, перестань, Оксана справді пекла його сама, я бачив борошно на кухні». Але Матвій лише переступив з ноги на ногу.
— А я не бачив, як вона готувала, — видав він і коротко засміявся, ніби це був найвдаліший жарт дня. — Мене ж не було вдома, я в друга затримався. Тож, мамо, може, ти й маєш рацію. З кулінарії біля дому притягла.
Маргарита Миколаївна тріумфально хмикнула й переможно розправила плечі.
— Ну ось, я так і знала. Гаразд, загорни мені потім шматочок, оціню роботу професіоналів.
У горлі став клубок, а до щік прилив жар. Я мовчки поставила салатницю на стіл, повернулася й пішла на кухню. Пальці дрібно тремтіли, коли я перекладала гаряче м’ясо на тацю. За п’ять років шлюбу цей сценарій повторився сотні разів.
Я посадила квіти на балконі — «напевно, сусідка допомогла, ти ж у землі колупатися не любиш». Я зв’язала свекрусі вовняний шарф на Новий рік — «куплений, сто відсотків, я бачу машинну в’язку, ручна робота виглядає акуратніше». Я пробігла свій перший півмарафон — «ну, може, вона зрізала трасу, хто там перевіряє на цих забігах».
Кожне моє досягнення, кожне зусилля знецінювалося з мовчазної згоди Матвія. Його максимум захисту завжди звучав однаково: «Ну чого ти ображаєшся? Мама ж жартує. У неї такий гумор, Оксано».
Цієї ночі я лежала в темряві, слухаючи рівне дихання сплячого чоловіка. Всередині розливався противний, гризучий холод.
Чому він ніколи, абсолютно ніколи не стає на мій бік? Чому я продовжую усміхатися й ковтати цю образу?
Тоді я ще не знала, що на журнальному столику в коридорі лежить документ. Через кілька місяців він перетворить наше сімейне життя на згарище.
— Ти думала, я не дізнаюся? — Матвій стояв посеред вітальні.
Він тримав у руках синю пластикову теку, яку я ховала на найвищій полиці шафи серед постілі.
Я щойно повернулася з роботи. Ноги гуділи від утоми.
У сумці лежав наказ про моє призначення на посаду керівниці регіонального відділу логістики. Два роки я працювала без вихідних, брала найпровальніші проєкти, пройшла найскладнішу сертифікацію.
І ось — перемога. Але вдома на мене чекала не святкова вечеря, а обшук.
— Що ти там робив, Матвію? — мій голос прозвучав напрочуд спокійно, хоча всередині все стиснулося від недоброго передчуття. — Це мої особисті документи щодо навчання та виписки.
— Особисті? У спільному шлюбі немає нічого особистого! — він жбурнув теку на стіл. — Звідки в тебе ці рахунки, Оксано? Ти оплатила курси підвищення кваліфікації на п’ятдесят тисяч гривень. З яких грошей? Ми ж збирали на нову машину мені!
Я повільно зняла туфлі й пройшла до кімнати. Усередині мене щось надломилося. Машину. Йому. За гроші, які я заробляла на своїй другій, фриланс-роботі, недосипаючи ночами.
— Це мої преміальні за річний проєкт, Матвію. Я казала тобі, що інвестую їх у свою освіту. Ти тоді навіть не слухав, кивав у екран телефона.
— Не треба робити з мене… — він не закінчив фразу, підійшов ближче, його обличчя спотворилося від злості. — Ти приховала від родини велику суму.
— А сьогодні мені телефонує мати й каже, що бачила тебе в кафе з якимось чоловіком. Ти сиділа й усміхалася йому, поки я чекав на тебе вдома з вечерею!
Я на секунду заплющила очі. Маргарита Миколаївна знову опинилася в потрібний час у потрібному місці.
— Це був Дмитро Сергійович, наш генеральний директор, — видихнула я. Я відчувала, як зблідли пальці, що стискали ремінець сумки. — Ми обговорювали мій вступ на нову посаду. Мене підвищили, Матвію. Я тепер керівниця відділу.
Матвій осікся. Його очі округлилися, але на обличчі відбилася аж ніяк не радість. Це був вираз ураженого самолюбства, змішаний з розгубленістю.
— Керівниця? — перепитав він тихо. — І яка… яка тепер у тебе зарплата?
Я назвала цифру. Сума була майже вдвічі більша за його дохід, але скромний оклад інженера. Цей оклад не змінювався останні три роки.
Обличчя Матвія потемніло. Він відвернувся, судомно ковтнув і почав нервово збирати розлетілі з теки аркуші.
— Зрозуміло, — процідив він крізь зуби. — Успішна кар’єристка, значить. А чоловік так, збоку.
— Матвію, я поспішала додому, щоб відсвяткувати це з тобою! Я купила твоє улюблене тістечко й напій, думала, ти порадієш за мене…
— Я радий, — різко обірвав він, навіть не глянувши на мене. — Дуже радий.
— Тільки врахуй, завтра мама приїде. Вона просила підготувати документи щодо комунальних платежів заміського будинку, які ми нібито «забули» оплатити. Ось у неї й запитаєш, як виглядає нормальна радість.
Він пішов до спальні й гучно грюкнув дверима. Я залишилася стояти посеред кімнати.
На підлозі лежав забутий чек від оплачених курсів. На екрані телефона висвітлилося повідомлення від свекрухи: «Завтра буду о 18:00. Розмова є».
Щось підказувало мені, що цей візит не віщував нічого доброго.
— Карино… ой, вибач, Оксано, ну ми ж дорослі люди, — Маргарита Миколаївна владно вмостилася на моїй кухні, помішуючи чай ложкою. — Яке підвищення? Отак молодих жінок на такі посади не просувають.
Вона навмисно назвала мене ім’ям колишньої дівчини Матвія, як робила завжди, коли хотіла вколоти сильніше.
Я стояла біля плити, спиною до неї, і відчувала, як повітря навколо стає густим і липким.
— Що ви маєте на увазі, Маргарито Миколаївно? — я повернулася, намагаючись, щоб мій голос звучав якомога рівніше.
— А те й маю, люба, — свекруха примружилася, окинувши мене своїм фірмовим оцінювальним поглядом. — Ти, напевно, шашні з начальником крутиш, ось він тебе й просуває. Я не засуджую, життя зараз важке, кожна крутиться як може. Але Матвієві-то хоч не бреши. Йому й так важко переносити твої вічні затримки.
На кухні повисла дзвінка тиша. Мені здалося, що стіни почали тиснути на мене.
Такої образи в моєму домі ще не звучало. Це був вже не просто «жарт» чи «специфічний гумор». Це було звинувачення в зраді заради кар’єри.
Я повільно перевела погляд на Матвія. Він сидів за столом, старанно колупав виделкою охололу котлету й уперто не підводив очей. Він чув усе. Кожне слово своєї матері.
— Матвію, — тихо, але з натиском сказала я. — Ти чув, що твоя мати щойно сказала?
Він завмер. Виделка дзенькнула об тарілку. Чоловік знизав плечима, зробив глибокий вдих і нарешті подивився на мене. В його очах я побачила не сором, а дивне задоволення.
— Ну, Оксано, а що такого? — глухо промовив він. — Версія цілком правдоподібна. Ти ж і справді останнім часом часто затримуєшся на роботі. Додому приходиш утомлена, до мене не підходиш. І начальник твій, Дмитро цей… молодий, неодружений. Чоловік у самому соку, при грошах. Що я маю думати?
У цю мить усередині мене щось оглушливо хруснуло. П’ять років шлюбу. П’ять років моєї вірності, підтримки, економії на собі заради його комфорту. І ось підсумок. Мій власний чоловік сидить навпроти й спокійно, перед своєю матір’ю, погоджується з тим, що його дружина отримала посаду через ліжко.
— Ти справді так думаєш? — запитала я, відчуваючи, як до горла підступає образа.
— Аліно, не драматизуй, — перебила свекруха, сьорбаючи чай. — Матвій лише дивиться на речі тверезо. Ми ж не сліпі.
— До речі, раз ти тепер так «добре заробляєш», потрібно переоформити частку в цій квартирі на Матвія. А то мало що, раптом твій Дмитро вирішить тебе прилаштувати кудись іще, а мій син залишиться на вулиці?
Вона дістала із сумки якийсь папір і з легким стуком поклала його на стіл. Це була готова шлюбна угода. Вони підготувалися. Вони все продумали заздалегідь.
— Що це? — я зробила крок до столу, навіть не торкаючись документа.
— Це гарантія безпеки мого сина, — зверхньо відповіла Маргарита Миколаївна. — Нумо без сцен. Підпишеш у нотаріуса в четвер.
— Матвій має право на компенсацію за моральну шкоду, зважаючи на твої… нові обставини на роботі.
Я подивилася на Матвія. Він присунув папір до себе ближче, ніби захищав його від мене.
— Так, Оксано. Так буде чесно, — додав він, не дивлячись мені в очі. — Мама має рацію.
— Якщо у вас там усе серйозно з директором, то навіщо тобі ця квартира? Тобі новий коханець більшу купить. А мені потрібна стабільність.
У цю секунду п’ять років терпіння, мовчання, проковтнутих образ і вічних спроб заслужити їхнє схвалення ніби вигоріли дощенту. На їхньому місці залишилася абсолютна, дзвінка, кристальна ясність. Мені стало неприємно.
Я взяла зі столу цей їхній папір. Два аркуші, шрифт дрібний, знизу порожні рядки для підписів. Хтось роздрукував це заздалегідь, акуратно, і навіть скріпку поставив.
— Маргарито Миколаївно, а хто вам це склав?
— Юрист хороший, — сказала вона. — Не переживай, там усе за законом.
— За законом, — я поклала аркуші назад. — Гаразд. Тоді нумо за законом. Іпотека оформлена на мене. Платіж іде з моєї картки першого числа. Три роки з п’яти я платила його сама, бо в Матвія то ремонт машини, то курси англійської, то він «у мінусі до зарплати».
Матвій сіпнувся на табуретці.
— Ти зараз будеш мені копійки рахувати?
— Я не рахую. Я кажу те, що й так є у виписці.
— Я дала вам вісімсот тисяч на перший внесок, — спокійно сказала свекруха й відставила чашку. — Ось із цього й починай рахувати, люба. Мої гроші. Не твої.
— Ви дали їх Матвієві.
— Я дала їх своєму синові. І хочу, щоб вони залишилися в сина, а не пішли з тобою до твого Дмитра.
Я стояла біля плити. За спиною шипіла охолола сковорода, і від неї йшов запах смаженої цибулі, найзвичайніший, домашній. Від цього запаху мені стало зовсім нестерпно.
— Ідіть, — сказала я.
Маргарита Миколаївна навіть не ворухнулася.
— Я в квартирі свого сина.
— Мамо, — мляво сказав Матвій. — Ну гаразд.
— Що «гаразд»? Я нікуди не піду. Це вона хай іде охолонути.
Я не стала сперечатися. Пройшла до спальні, витягла з-під ліжка його велику спортивну сумку, ту, з якою він їздив на риболовлю, і почала кидати туди речі. Футболки, шкарпетки, зарядку, зубну щітку зі склянки.
Він з’явився в дверях за хвилину.
— Ти що робиш?
— Збираю тебе до мами. Ви ж обидва вважаєте, що мені треба охолонути. Охолонути зручніше самій.
— Оксано, поклади.
Він учепився в лямку. Я відпустила. Сумка впала на підлогу, з неї вивалилася його домашня сіра футболка з розтягнутим коміром.
— Ти потім жалкуватимеш, — сказав він тихо. — Ти взагалі розумієш, що робиш?
— Розумію.
Вони пішли хвилин через двадцять. Маргарита Миколаївна в передпокої довго застібала чоботи й казала в повітря, що нерви в неї не залізні, що вона попереджала, що в четвер нотаріус усе одно записаний і «хай подумає». Матвій виніс сумку й не обернувся.
Я зачинила двері, вимила її чашку, витерла її й поставила до шафи. Потім дістала назад і прибрала в самий низ, за банки.
Уранці я зателефонувала до майстерні й поміняла замок. Майстер приїхав об одинадцятій, працював сорок хвилин, узяв чотири тисячі й залишив три ключі в целофановому пакетику. Я сіла на пуфик у передпокої й просиділа так, мабуть, пів години. Легше не стало. Стало тихіше.
У суботу вони приїхали вдвох.
Спочатку він дзвонив у двері. Потім стукав. Потім кричав крізь двері, що це його квартира, що він власник, що зараз викличе поліцію. І викликав.
Дільничний приїхав десь за півтори години, молодий, у мокрій куртці, з папкою під пахвою. На майданчику вже стояли сусіди з восьмого — жінка зі сміттєвим пакетом, який вона так і не донесла до бака, і її чоловік у капцях.
— Відчиняйте, — сказав дільничний мені крізь двері. — Розберемося спокійно.
Я відчинила.
— Він мені погрожує, — одразу сказала Маргарита Миколаївна. — Вона. Вона нам погрожує.
— Хто власники?
— Ми вдвох з чоловіком, — сказала я. — І іпотека на мені.
Дільничний зітхнув так, як зітхають люди, яким це все за зміну розповідають учетверте.
— Тоді, жінко, ви не маєте права його не пускати. Це цивільний спір, ідіть до суду, діліть. А замки міняти — це ви даремно.
— Чула? — сказав Матвій.
— Чула. Хай заходить і забирає свої речі. При вас.
Він збирався годину. Ходив по квартирі, відчиняв шафи, гримів вішаками. Мати стояла в коридорі й командувала: бери дриль, бери телевізор, він на твою премію куплений. Дільничний стояв біля дверей, дивився в телефон і один раз сказав: «Тільки без псування майна, гаразд?»
Телевізор Матвій не взяв. Узяв дриль, ноутбук, зимову куртку і чомусь мою чавунну сковороду — ту саму, на якій я смажила йому котлети. Я не стала відбирати.
Коли вони поїхали, сусідка з восьмого все ще стояла з пакетом.
— Оксаночко, ти тримайся, — сказала вона. — Ми все чули. Мати в нього — це, звісно, щось.
Я кивнула й зачинила двері.
У понеділок я віднесла заяву до суду. Юристку мені знайшла Олена із сусіднього відділу, свою — Віру Павлівну, жінку років шістдесяти, з сумкою-баулом і окулярами на ланцюжку.
— Розлучення, тут робити нічого, — сказала Віра Павлівна, гортаючи мої виписки. — Питання в квартирі. Курси ваші забудьте, це дохід у шлюбі, витрачати його ви мали право. Погано інше.
— Внесок?
— Внесок. Вісімсот тисяч прийшли на його рахунок від матері за дев’ять днів до угоди. Якщо вона підтвердить, що це дарунок саме йому, суд, найімовірніше, ці гроші визнає його особистими. І це позначиться на частці у квартирі.
— Тобто я три роки платила, а він отримає більше?
— Ви платили спільними грошима, Оксано. Так це виглядає з погляду закону. Не треба на мене так дивитися, я не суд.
Я вийшла від неї на вулицю й купила в ларьку якусь булку з корицею. З’їла її стоячи, біля смітника, і майже не помітила смаку.
Через півтора тижня мене викликала Наталя зі служби комплаєнсу.
Я ввійшла до переговорної й одразу зрозуміла, що справа не у звітах. Наталя сиділа прямо, перед нею лежала роздруківка, а поруч із нею — начальник служби безпеки, якого я до цього бачила лише в ліфті.
— Оксано Ігорівно, на гарячу лінію надійшло звернення, — сказала Наталя. — Анонімне. Про конфлікт інтересів. Що ваше призначення пов’язане з особистими стосунками з генеральним директором.
— Це неправда.
— Я зобов’язана провести перевірку. Це не про довіру, це процедура. Мені потрібні ваші пояснення й документи щодо сертифікації.
Вона помовчала й додала вже іншим голосом:
— І ще. Такого ж листа надіслали до «Північтрансу». На корпоративну пошту їхніх закупівель.
«Північтранс» — це був наш найбільший клієнт. Сорок відсотків обороту мого напрямку.
Я взяла роздруківку. Три абзаци, без помилок, з датами. І там було написано: «дванадцятого березня о 19:20 у кафе на вул. Шевченко керівниця відділу й генеральний директор сиділи вдвох, і це бачили свідки».
Дванадцятого березня о 19:20 у цьому кафе мене бачила одна людина.
— Можна я це сфотографую?
— Ні, — сказав співробітник. — Але копію для суду ми, якщо знадобиться, видамо за запитом.
Дмитро Сергійович викликав мене до себе того ж дня, ближче до восьмої, коли поверх уже спорожнів.
Він не запропонував сісти. Стояв біля столу й складав папери в один рівний стос, хоча вони й так лежали рівно.
— Оксано, я хочу, щоб ви розуміли. Я в це не втручаюся. Не тому що мені байдуже, а тому що будь-яке моє слово на ваш захист зараз виглядатиме як підтвердження.
— Я розумію.
— Ігор Валентинович з «Північтрансу» телефонував мені особисто. Він сказав: «Мені неважливо, правда там чи ні, мені важливо, щоб про мій контракт не було листів». Він просить поміняти керівника за їхнім напрямком.
— Він просить чи вимагає?
— Він просить так, як просять люди із сорока відсотками обороту.
Я стояла й дивилася на його стос паперів.
— Хто це написав, ви знаєте? — запитав він.
— Так.
— Чоловік?
— Або його мати. Різниці немає, вони це роблять разом.
Він кивнув і сів нарешті в крісло.
— Я не буду вас звільняти й не буду удавати, що ви винні. Але наказ щодо регіонального відділу я цього тижня не підпишу. Вибачте.
Я приїхала до Маргарити Миколаївни в четвер увечері, без дзвінка. Відчинив Матвій. У домашній футболці, босий, із телефоном у руці. За його спиною пахло тушкованою капустою, і на кухні працював телевізор.
— Ти сама? — запитав він чомусь.
— Сама. Вийди на майданчик.
Він вийшов. Причинив двері, але не до кінця.
— Лист до «Північтрансу» ти надсилав?
— Який лист?
— Матвію.
Він потер долонею обличчя. У нього завжди так — коли бреше, починає торкатися себе, за ніс, за підборіддя.
— Я нічого до твоєї фірми не писав.
— Там указано час. Дев’ятнадцять двадцять, дванадцяте березня, кафе на Шевченко. Це твоя мати тобі телефонувала.
З-за дверей донеслося:
— Матвію, хто там?
— Мамо, хвилинку.
Він зробив крок до мене й заговорив швидко, тихіше:
— Вона сама знайшла цю вашу форму на сайті. Сказала — треба, щоб ти злякалася й сіла за стіл розмовляти по-людськи. Я їй адресу не давав. Я тільки… я не став її зупиняти.
— І пошту клієнта вона в інтернеті знайшла?
Він мовчав.
— Матвію.
— Ну я, — сказав він. — Я знайшов. Одна адреса. Одна, Оксано.
— Через цю одну адресу мене зняли з призначення. Ти розумієш, що ти зробив?
І тут він подивився на мене майже з надією.
— Тобто ти не керівниця тепер? — Він квапливо додав: — Я не в тому сенсі.
— Саме в тому.
Двері відчинилися. Маргарита Миколаївна вийшла в халаті й капцях, подивилася на мене згори вниз, хоча була нижча на півголови.
— З’явилася. Що, Карино, поговорити захотілося?
— Оксано, — сказала я.
— Та яка різниця.
— Різниця є. Ви написали моєму клієнтові, що у мене стосунки з директором. Клієнт попросив мене прибрати з проєкту. Ви цього хотіли?
— Я хотіла, щоб мій син не залишився на вулиці, — сказала вона. — І я свого доб’юся. Мені юрист пояснив: вісімсот тисяч мої, я це доведу, і квартиру ми продамо, і він отримає своє. А ти походи по орендованих, дізнаєшся ціну грошам.
— Мамо, — сказав Матвій.
— Що «мамо»? Я тебе з дванадцяти років сама тягну, я тобі на внесок останнє віддала, а ти стоїш на майданчику й виправдовуєшся.
Вона розвернулася й пішла до квартири. Матвій залишився.
— Оксано, — сказав він. — Зачекай. Я не хочу продавати квартиру. Я хочу… нумо ти мене викупиш, і все закінчиться.
— Скільки?
— Два мільйони гривень.
Я засміялася. Перший раз за багато тижнів, негарно, коротко.
— На ній висить борг, який теж ділиться. Ти зараз назвав цифру, яку тобі мати в блокноті написала?
Він не відповів. Я пішла до ліфта.
— У вас справді стосунки? — запитав він мені в спину.
Я натиснула кнопку й не обернулася.
Перевірка тривала три тижні. Я зібрала все: договір на сертифікацію, оплату з моєї картки, протоколи за проєктами, цифри за трьома збитковими напрямками, які я витягла в плюс. Наталя все це підшивала й один раз сказала мені: «У вас документів більше, ніж у всієї комерційної служби разом».
Висновок вийшов у п’ятницю. Ознак конфлікту інтересів не встановлено. Мені надіслали його на пошту з електронним підписом. Я перечитала двічі й нічого не відчула. Наказ на регіональний відділ до цього часу вже був підписаний. На Пашу з аналітики, хорошого хлопця, який два роки ходив до мене за підказками.
Він підійшов до мене в їдальні й м’явся з тацею:
— Оксано, я не просив. Мені сказали.
— Я знаю. Сідай, поїж.
Олена ввечері принесла мені до кабінету кави й сіла навпроти.
— Підеш?
— Куди я піду посеред розлучення. Тут хоч зарплата.
— Ти плакала?
— Один раз. У юристки в коридорі, і то тому, що вона мені про внесок сказала.
Щодо поділу ми сходилися три місяці. Два засідання, одне перенесли через неявку — Маргарита Миколаївна лягла до стаціонару з тиском, і мені навіть надіслали довідку, ніби я її просила.
Її свідчення спрацювали. Вісімсот тисяч суд визнав особистими грошима Матвія. Частки вийшли не по половині, а сорок на шістдесят на його користь. Віра Павлівна сказала: «Я попереджала. Ідемо на мирову, інакше будете продавати».
А потім сталася річ, яку я в перші дні чекала як дива, а дочекалася як звичайної побутової дрібниці: Матвій не зміг взяти кредит.
Йому потрібно було викупити в мене мою частину, щоб залишитися в квартирі з матір’ю і потім продати. Банк йому відмовив. Другий банк теж. Оклад інженера, який не змінювався три роки, дві картки в простроченні й відкритий спір у суді — з таким ніхто не дає гроші в борг.
Він зателефонував мені сам, у середу, о першій дня.
— Оксано, нумо мирову. Ти мене викупляєш.
— Я готова. Плачу тобі твою частку, а на себе весь залишок боргу.
— Мама каже, чотири шістсот.
— Хай мама й купує. Вся квартира стільки не коштує, не кажучи вже про частку. Вона забагато хоче. Ти дивився ринкову ціну у нашому районі?
Він мовчав секунд десять. Я чула, як у нього на тлі гавкає чийсь собака.
— Гаразд, — сказав він. — Давай справедливо, за ринковою ціною, а не за вигаданою матір’ю.
Мирову підписували в червні, у нотаріуса, в кабінеті з пиловим фікусом і вентилятором, який ганяв по столу папірці. Маргарита Миколаївна прийшла з ним. Сіла біля стіни, склала руки на сумці й усю процедуру дивилася в одну точку.
Я переказала гроші — частину заощаджень, частину новий кредит, який дали мені, бо мій оклад банк улаштував. Розписалася чотири рази. Нотаріус сказала: «Вітаю, тепер квартира ваша повністю».
У коридорі Маргарита Миколаївна наздогнала мене біля сходів.
— Задоволена?
— Ні.
— Ти його зламала, — сказала вона. — Він два місяці не спить нормально.
— Маргарито Миколаївно, ви справді думаєте, що це я?
Вона розкрила рота й закрила. Потім сказала:
— Наполеон той, дарма я, звісно. Він смачний був.
Я подивилася на неї й не знайшла, що відповісти. Це виявилося найдивнішим за весь рік, але мені це вже було не потрібно. П’ять років я чекала від неї одного слова, і ось слово прозвучало, і воно було порожнє, як чек з магазину.
— До побачення, — сказала я.
Матвій вийшов на вулицю разом зі мною. Мати залишилася в нотаріуса — забирати якусь копію.
— Я до Львова, напевно, поїду, — сказав він. — Там у Вітьки бізнес, кличе.
— З’їзди.
— Скажи одне. Якби я тоді, на дні народження, сказав їй про борошно… ну, що бачив, як ти пекла. Ти б залишилася?
— Не знаю. Найімовірніше, так. Мені небагато треба було.
— Ось і я так думаю, — сказав він.
Ми постояли мовчки.
— Сковороду поверни, — сказала я. — Чавунну.
— Вона в мами.
— Отже, хай у мами.
Я сіла в машину й зателефонувала Наталі з комплаєнсу, бо до неї простіше було додзвонитися, ніж до HR.
— Наталю, скажіть Дмитрові Сергійовичу, що я згодна на Одесу. Розподільчий центр, вісімнадцять місяців, з проживанням. Так, я читала умови. Так, я розумію, що це будівництво, а не відділ.
Вона уточнила, з якого числа.
— З першого серпня, — сказала я. — Квартиру здам.
У четвер я зняла з верхньої полиці шафи постіль й витягла звідти синю пластикову теку — вона так і лежала весь цей час, між наволочками. Сертифікат, виписки, чек на двісті тисяч гривень. Чек я поклала на місце, а решту склала в робочий рюкзак, до квитків.