Моє серце ледь не вискочило з грудей, коли в квитанції за комуналку я побачила прізвище «Коваль Марина Сергіївна». Я просто кинула папірець на кухонний стіл перед Олегом, і голос у мене тремтів:
— Хто це, Олеже? І чому з учорашнього дня ця жінка зареєстрована в нашій квартирі?
Чоловік закашлявся так, ніби подавився чаєм. Він кашляв довго, неприродно, і дивився куди завгодно, тільки не на мене. Нарешті витер губи серветкою й видавив:
— Іро, ну чого ти заводишся? Це ж мамина квартира. Кого хоче, того й реєструє. Я тут до чого?
Я відчула, як крижаний клубок стискає груди. Підійшла до нього зовсім близько, майже переставши дихати.
— Мамина? — перепитала я тихо. — А хто робив ремонт майже на мільйон вісімсот п’ятдесят тисяч гривень у цій «маминій» квартирі? Хто вклав сюди всі гроші від продажу бабусиної дачі?
Олег підвищив голос, намагаючись перехопити розмову.
— Ну ми ж тут живемо! Вісім років живемо! І безплатно!
Я не слухала його виправдань і тільки повторила, стискаючи зуби:
— Хто. Така. Марина?
Олег різко відсунув стілець і підвівся. У його рухах уже читалася паніка.
— Та це далека родичка, з Черкас. Їй для роботи потрібна реєстрація в місті. Мама просто допомогла дівчині. Іро, не роби мені мозок!
Він схопив ключі від машини й миттю вискочив у коридор. Вхідні двері грюкнули так, що здригнулася стіна. Я лишилася сама на кухні, дивлячись на бездоганний білий гарнітур, який обирала три місяці. Руки в мене тремтіли.
Я вихопила телефон і написала свекрусі:
«Мамо, ти зареєструвала якусь родичку з Черкас? Олег поводиться дуже дивно»
Відповідь прилетіла майже одразу:
«Іро, приїжджай до мене негайно. Є серйозна розмова. І ні, це не родичка»
До Зінаїди Степанівни я доїхала десь за сорок хвилин. Усю дорогу мене трясло. В голові крутилася лише одна думка: коханка? Чия? Олега? Але навіщо свекруха тоді зареєструвала її в квартирі?
Зінаїда Степанівна зустріла мене в халаті. Її обличчя, як завжди, було спокійне, майже кам’яне.
— Проходь на кухню, Іро. Чаю хочеш?
— Ні, дякую, — я сіла на табуретку й вчепилася пальцями в край столу. — Хто така Марина?
Свекруха повільно налила собі чай, долила окропу й сіла навпроти.
— Марина — майбутня мати мого онука, — сказала вона рівним, безбарвним голосом. — І нова жінка Олега.
У мене з легень вибило все повітря. Я відкрила рот, але не змогла видати ані звуку.
— Тільки без істерик, — свекруха скривилася. — Тобі тридцять два роки. Вісім років у шлюбі. Дітей немає. Мій син не має лишитися без нащадків через твої проблеми зі здоров’ям.
— У мене немає проблем! — мій голос зірвався на крик. — Це в нього погана спермограма! Ви ж самі бачили результати!
— Лікарі помиляються, — відрізала Зінаїда Степанівна. — Факт залишається фактом. Марина на четвертому місяці. Олег від неї не піде.
Я різко схопилася. Стілець із гуркотом відлетів до стіни.
— А, ось як! Тобто розлучення? Чудово! Квартиру ділитимемо через суд! Я вклала в неї майже два мільйони гривень! У мене є чеки!
Свекруха холодно всміхнулася, дивлячись на мене уважним поглядом.
— Іди до суду, Іро. Тільки ти нічого не отримаєш. Квартира моя.
— Ремонт невіддільний! Я доведу істотне поліпшення житлових умов! — кричала я, відчуваючи, як по щоках течуть сльози.
— А ось для цього я Марину й зареєструвала, — Зінаїда Степанівна зробила ковток чаю. — Тепер там офіційно зареєстрована вагітна жінка. А зовсім скоро народиться неповнолітній. Жоден суд не виселить матір із немовлям, і жоден суддя не змусить мене продати єдине житло, щоб виплатити тобі твої копійки. Ти безправна, Іро.
Я дивилася на цю жінку й не впізнавала її. Вісім років я називала її мамою, купувала їй путівки в санаторій.
— А гроші? — прошепотіла я. — Мої гроші з дачі?
— Які гроші? — вона щиро здивувалася. — Оренда гарної однокімнатної квартири коштує сорок тисяч гривень на місяць. Помнож на вісім років. Це три мільйони вісімсот тисяч. Ти ще й винна залишилася. Збирай речі. Завтра Марина переїжджає.
— Будьте ви прокляті, — виплюнула я й вискочила з її квартири.
Додому я повернулася опівночі. Олег сидів на дивані й дивився телевізор, ніби нічого не сталося.
— Поговорила з мамою? — запитав він, навіть не повернувши голови.
Від цих слів мене затрусило.
— Куди? — ліниво потягнувся він. — Це мамина квартира. Іди спати в спальню, а я тут ляжу. А завтра, будь ласка, без своїх концертів, збирай речі. Маша важко переносить запахи, їй треба відпочити.
— Маша? — мене почало колотити від люті. — Ти приведеш її сюди? На ліжко, яке купувала я?
— Ну не на вулицю ж її вести! — гаркнув Олег. — У неї живіт! Будь людиною, Іро! Ти все одно йдеш!
Я не спала всю ніч. Лежала в темряві й дивилася на італійські шпалери, на розкішну люстру. Згадала, як ми з Олегом сварилися через колір плитки у ванній, як я економила на обідах, щоб купити саме цю сантехніку. Усе, в що я вкладала душу, тепер мала залишити.
Вранці Олег пішов на роботу, а я взяла відгул. Почала збирати речі, перебираючи кожен предмет, який колись був частиною мого життя тут.
О дванадцятій у замку повернувся ключ. Я вийшла в коридор. На порозі стояла молода дівчина, років двадцяти п’яти, з двома величезними валізами.
— Ой, — вона захлопала нарощеними віями. — А Олег сказав, ви ще вранці з’їдете.
— Не встигла, — сухо відповіла я. — А ти, значить, Марина?
Вона по-хазяйськи відсунула мене плечем, зайшла на кухню й провела пальцем по стільниці. Від неї пахло молодістю і підступною зухвалістю.
— Ох, яка кухонька! Тільки фасади, звісно, доведеться перефарбувати. Цей білий такий нудний, правда ж? І посудомийку нову купимо, ця вже зовсім стара.
Я стояла, наче прибита до підлоги. Повітря навколо дзвеніло від напруги, аж іскри літали.
— Слухай, Іро, — Марина різко обернулася, і її очі були холодніші за зимовий ранок. — Ти там швидко пакуй свої речі. У мене токсикоз, і від твого парфуму мене просто нудить. І постільну білизну всю забери, я гидую спати на чужому.
— Гидуєш? — я крок за кроком наблизилася до неї.
— Так! І взагалі, давай рухайся. Мені треба полежати.
— Це моя квартира! — не витримала я, і голос у мене зірвався на крик. — Я тут усе своїми руками робила!
Марина розсміялася. Дзвінко. Нахабно. Наче вдарила по обличчю.
— Твоя? За документами вона Зінаїди Степанівни. А зареєстрована тут я. Тож ти тут просто гостя, яка занадто загостювалася. Вимітайся.
Вона дістала телефон і почала комусь писати.
«Олег, твоя тут скандалить. Я нервую, мені не можна. Приїжджай». — 12:15
Олег прилетів через двадцять хвилин, мов вихор. Схопив мене за лікоть так, що аж кісточки хруснули.
— Іро, ти при своєму розумі? Навіщо ти на неї кричиш? Їй нервувати не можна!
— Та йди ти! — я вирвала руку. — Я з’їду в неділю! Мені треба знайти орендовану квартиру!
— Шукай сьогодні! — заверещала Марина зі спальні, мов стерв’ятник.
— До неділі спиш на кухні, — кинув мені чоловік, і ці слова були холодніші за ніж. — І не дай Боже ти їй хоч слово скажеш.
У суботу вранці вони поїхали. Зінаїда Степанівна повезла свою дорогоцінну невістку на платне УЗД, а Олег зник на риболовлі з ночівлею — святкувати своє майбутнє батьківство.
Я лишилася сама. Три дні я спала на розкладачці на кухні. Три дні слухала, як вони хихикають за стінкою, ніби знущаючись. Три дні дивилася, як ця нахабна дівка їсть із моїх тарілок і користується моєю пральною машиною.
Я зателефонувала своєму однокурснику Денису. Він працює юристом.
— Денисе, шанси є? — я переказала йому все, наче сповідь.
— Іро, скажу чесно, — Денис зітхнув у слухавку. — Свекруха тебе обіграла грамотно. Реєстрація вагітної, потім дитина. Доводити невід’ємні покращення — це справжнє пекло. Суди на роки. Експертизи. І в підсумку присудять їй виплачувати тобі по три тисячі на місяць із пенсії. Ти витратиш більше на адвокатів.
Я поклала слухавку. Підійшла до стіни. Ніжно провела рукою по дорогих текстурних шпалерах. Зайшла у ванну, увімкнула тропічний душ. Італійська сантехніка. Блищить, як нова.
Якщо суд не поверне мені моє… Значить, я заберу своє сама.
Я відкрила інтернет. Убила в пошук: «Бригада демонтажників. Вивіз будівельного сміття. Швидко».
— Алло. Слухаю, — пролунав у слухавці грубий чоловічий голос.
— Мені потрібен повний демонтаж квартири. Зняти все до голого бетону. Підлогу, шпалери, сантехніку, натяжні стелі. Аж до проводки, яку прокладали п’ять років тому.
— Прямо зараз. Плачу п’ятдесят тисяч зверху за роботу у вихідний. Сміття вивезти повністю.
Їх було п’ятеро. Міцні чоловіки в спецодязі. З перфораторами, кувалдами та мішками.
— Господине, ви впевнені? — бригадир окинув поглядом ідеальний ремонт. — Тут же все новеньке. Шкода. Ламати — не будувати.
— Ламайте, — я поклала на стіл пачку готівки. Мої останні заощадження.
Я сиділа на підвіконні й дивилася.
Перфоратори вили, немов розлючені звірі. Дорога іспанська плитка у ванній зі дзвоном розліталася на дрібні шматки. Кувалди били по перегородці, яку ми зводили для гардеробної, розносячи її вщент.
Чоловіки зривали шпалери цілими смугами, наче шкіру. Віддирали ламінат разом із підкладкою. Болгарками різали труби водопостачання під самий стояк.
— Кухню куди? — крикнув один із робітників.
— Розбирайте! Побутову техніку, варильну панель, духовку — все спускайте вниз, за ними приїде вантажівка! Самі шафи — на смітник! Унітаз і ванну — туди ж!
Пил стояв стовпом. Я кашляла, очі сльозилися, але всередині було так порожньо й так спокійно, як не було ще ніколи в житті.
Я згадала слова свекрухи: «Ти безправна, Іро».
Через шість годин квартира перетворилася на печеру. Скрізь стирчали шматки цегли, сірий бетон, обірвані дроти. Ні розеток, ні світла. Тільки холодний, гуляючий вітер. Я замовила вантажівку, завантажила всю побутову техніку, свої речі й поїхала до подруги.
У неділю ввечері мій телефон розривався від дзвінків.
Спочатку дзвонив Олег. Разів сорок. Потім свекруха. Потім посипалися повідомлення.
«Ти хвора тварюка!!! Що ти наробила?! Ми заявимо в поліцію! Тебе посадять!» — 20:14
Я не стала блокувати номер. Я просто надіслала голосове повідомлення.
— Зінаїдо Степанівно, добрий вечір. Викликайте поліцію. Тільки врахуйте: у мене є чеки на кожну партію будматеріалів. На шпалери, на плитку, на унітаз. Це було моє майно. Я просто забрала його з собою. А стіни — так, стіни ваші. На ваші стіни я не посягала. Насолоджуйтеся. Сподіваюся, Марині не дме на голому бетоні.
Через дві години Олег почав надсилати фотографії зруйнованої квартири. На одному фото Марина сиділа на брудній валізі посеред сірої бетонної коробки й ридала.
«Іро, ну ти й мерзота. Як ми тут жити будемо? Де нам спати?! Де митися?!» — 22:30
Ось уже минув місяць, і я анітрохи не шкодую про свій вчинок. Так, я віддала останні гроші будівельній бригаді. Так, я залишилася ні з чим. Зате я бачила їхні обличчя. Зате свекруха тепер змушена брати мільйонний кредит, щоб хоч якось відновити проводку та встановити унітаз у своїй квартирі.
А Марина, як розповідають спільні знайомі, після першої ночі, проведеної на матраці серед бетонного пилу, зібрала речі й поїхала назад до Черкас, заявивши, що в таких умовах виношувати дитину вона не збирається.
Багато подруг мене засудили. Кажуть, що я опустилася до їхнього рівня, що уподібнилася варварам, що треба було піти гордо, з високо піднятою головою, і залишити все кармі.
Кажуть, що псувати житло — це кримінальне правопорушення, і мені просто пощастило, що поліція відмовилася відкривати справу через наявність чеків.
Але я досі вважаю, що вчинила правильно.
А як би ви вчинили на моєму місці?