— Оленочко, сонечко, дякую тобі! — свекруха говорила так радісно, що Олена мимоволі всміхнулася. — Тарас мені все розповів. Каже, ти сама запропонувала з премії на путівку дати. Я ж за все життя ніде так не відпочивала!
Мокра наволочка вислизнула з Олениних рук просто на траву.
— З якої премії?
— Ну, з твоєї! Донечко, що там за премія, я не допитувалась. Головне — ви про мене подбали. Тут такий парк! А лікар який уважний…
Олена притиснула телефон до вуха.
— Маріє Петрівно, ви вже в санаторії?
— Третій день у Трускавці! А ти хіба не знала, коли я їду?
— Тарас… не сказав точної дати.
— От чоловіки! Ну нічого, ввечері йому подзвоню. Ти чого така тиха? Захворіла?
— Ні. Втомилася трохи.
— Бережи себе, дитино. Ти ж у нас усе на собі тягнеш.
Олена заплющила очі.
— Відпочивайте. Поговоримо пізніше.
Премії не було. Жодної.
А розмова про путівку була. Два тижні тому, за цим самим кухонним столом, на якому тепер холонув її ранковий чай.
Тарас тоді довго крутив у пальцях виделку.
— Мамі треба суглоби підлікувати.
— Треба, — погодилася Олена. — Давай подивимось путівки, порахуємо.
— Я вже подивився. Майже сорок тисяч.
Вона відклала ложку.
— Зараз у нас таких грошей немає.
— А Софійчин рахунок?
— Ні, Тарасе.
— Я ще не договорив.
— Я зрозуміла. Звідти не беремо.
Він відсунув тарілку.
— Мамі сімдесят. Скільки їй ще чекати?
— Я не кажу, що вона має чекати роками. Назбираємо за зиму. Ти з авансу відкладеш, я підробіток візьму…
— Я вже пообіцяв.
— Кому?
— Мамі. На ювілеї. При всіх.
Олена кілька секунд дивилася на нього.
— То ти спочатку пообіцяв, а потім прийшов питати, де взяти гроші?
— Це моя мати.
— А Софійка — твоя донька. Їй через півтора року вступати. Я шість років відкладала на навчання.
— Ніби я для дитини нічого не робив!
— Робив. Тому не чіпаймо те, що для неї зберегли. Путівку оплатимо разом, але не зараз.
Тарас грюкнув дверима на веранду. За годину повернувся, мовчки вимив посуд. Наступного вечора приніс хризантеми.
— Не сердься, — сказав, простягаючи букет.
Вона тоді притулилася до нього.
— Я не серджуся. Просто такі речі треба вирішувати разом.
Він нічого не відповів. А вона вирішила, що почув.
Тепер Олена підняла наволочку з трави й поклала назад у таз.
Насамперед перевірила Софійчин рахунок. Гроші були на місці.
Вона видихнула, та полегшення не відчула.
— Тоді звідки? — прошепотіла в порожній кухні.
До вечора це запитання не давало їй спокою.
А потім вона вийшла по пошту.
У скриньці лежав щільний конверт із банківським логотипом. На ім’я Тараса.
За дев’ятнадцять років Олена не відкрила жодного його листа. Цього разу надірвала край ще біля хвіртки.
Прочитала перший рядок. Потім останній. Повернулася до початку.
Кредит — сто п’ятдесят тисяч гривень.
Застава — будинок із присадибною ділянкою.
Їхня адреса.
Олена торкнулася рукою хвіртки, щоб устояти.
Цей будинок колись належав її батькам. Тут батько вчив Софійку ходити, тримаючи за обидві руки. Тут мама щовесни білила яблуні. Після їхньої смерті Олена з Тарасом вкладали сюди все, що могли: дах, опалення, нові вікна.
І тепер їхня адреса стояла навпроти слова «застава».
Тарас повернувся о сьомій. Софійка пішла на англійську, і Олена вперше була рада, що доньки немає вдома.
Чоловік побачив лист, ще стоячи в дверях кухні.
— Де ти це взяла?
— У нашій поштовій скриньці.
— Ти відкрила мою пошту?
Олена повільно підвела на нього очі.
— А ти заклав наш будинок?
Він опустив сумку на підлогу.
— Не починай.
— Мама дзвонила. Дякувала за путівку. За мою премію, Тарасе.
— Я не хотів, щоб вона…
— Щоб вона що? Знала правду? Чи щоб я знала?
Він стягнув куртку, кинув на стілець.
— Я все виплачу.
— Сто п’ятдесят тисяч?
— Не кричи.
— Я ще не кричу. Поясни мені, будь ласка: путівка коштує сорок. Де решта?
Тарас потер обличчя долонями.
— Там інше ще було.
— Що — інше?
— Борги.
Олена відсунула стілець.
— Які борги?
— Я розберуся!
Вона здригнулася від його крику.
— Не треба на мене кричати. Я сиджу у власному домі й уперше дізнаюся, що він може перестати бути нашим. Я маю право запитати?
— А що мені залишалося? Ти ж грошей не дала!
— Не смій.
Тарас замовк.
— Не смій робити мене винною в тому, що ти приховав кредит. Я пропонувала назбирати. Разом. Ти пам’ятаєш це слово?
— Мамі сімдесят. Я дав слово.
— А мені ти що давав, коли ми одружувалися?
Він відвів погляд.
— Ти думаєш, мені легко?
— Не знаю, Тарасе. Ти мені нічого не розповідаєш.
Того вечора вони більше не говорили.
Олена майже не спала. Сиділа на кухні, переглядала виписки, записувала суми. З травня Тарас переказував на сімейні витрати рівно двадцять тисяч щомісяця.
Раніше суми різнилися: то премія, то менше змін, то лікарняний. Тепер — ні копійки різниці.
Саме по собі це нічого не доводило. Але тепер кожна дрібниця здавалася важливою.
Вранці вона запитала:
— Можеш показати виписку зі своєї картки?
Тарас завмер біля дверей.
— Навіщо?
— Щоб ми зрозуміли, скільки винні й кому.
— Увечері.
— Ти вчора теж казав, що розберешся.
— Я на роботу спізнююся.
Він узяв пакет із бутербродами й пішов.
А вдень біля магазину Олена зустріла Галину, дружину його колеги.
— Ой, добре, що побачила! — та притримала двері. — Твій нікуди не влаштувався? Бо мій уже зневірився. Відколи цех закрили — самі обіцянки.
Олена міцніше стиснула ручки сумки.
— Коли закрили?
— У травні. Ти чого? — Галина розгублено всміхнулася. — Я думала, ти знаєш.
— Увесь цех?
— Усіх звільнили. Мій ще тоді з Тарасом разом документи забирав.
— Зрозуміло.
— Олено, ти пробач, я…
— Ти тут ні до чого.
Вона вийшла без хліба, по який прийшла.
Наступного ранку дивилася, як чоловік зав’язує шнурівки.
— Ти сьогодні знову до сьомої?
— Може, пізніше. Роботи багато.
— Якої?
Він підняв голову.
— Звичайної. А що?
Олена хотіла сказати: «Я знаю». Але згадала його вчорашнє «розберуся» й промовчала. Ще одного кола виправдань вона не витримала б.
Увечері, поки Тарас був у ванній, на його телефоні висвітилося повідомлення:
«Завтра о десятій у майстерні. Приїде замовник, треба показати стіл. Не запізнюйся. Ірина».
Олена довго дивилася на згаслий екран.
Про майстерню він згадував колись давно: невеликий цех на території колишнього меблевого комбінату. Казав, знайомий там замовляв двері.
Наступного дня вона відпросилася з роботи.
За відчиненими воротами другого боксу гудів верстат. На підлозі лежала стружка. Жінка в робочому фартуху підняла голову від паперів.
— Добрий день. Ви щодо замовлення?
— Ні. Я до Тараса. Я його дружина.
— А, Олена! Заходьте. Він там, біля вікна.
Вона вимкнула один із верстатів і гукнула:
— Тарасе, до тебе!
Він обернувся. Побачив дружину й завмер із шліфувальною колодкою в руці.
— Ти?..
— Я.
Ірина перевела погляд з одного на другу.
— Я в офіс зайду. Ви поговоріть.
Олена дивилася на запилений фартух, на подряпані пальці чоловіка.
— П’ятий місяць тут?
Тарас кивнув.
— Чому не сказав?
— Олено…
— Ти працюєш. Чесно працюєш. Що тут приховувати?
Він поклав інструмент.
— Спочатку платили мало.
— І що?
— Я не знав, як тобі сказати.
— Що тебе звільнили?
Він знову кивнув.
— Тобто про кредит під заставу будинку сказати теж не знайшов як?
— Давай не тут.
Вони вийшли під дрібний дощ. Тарас ішов поруч, згорнувши фартух у руках.
— Я думав, за тиждень знайду іншу роботу. Ну, за два. Прийшов додому, ти про комуналку говориш, Софійка — про репетитора… Я й промовчав.
— А наступного дня?
— Уже сказав, що йду на зміну.
— І так щодня?
— Я шукав роботу, Олено. Не сидів склавши руки.
— Я бачу. Я не про це питаю.
Він зупинився під навісом зачиненого кіоску.
— У майстерні спершу замовлень було мало. Грошей не вистачало. Я взяв невеликий кредит. Думав, поверну з першого нормального заробітку.
— А ті двадцять тисяч?
— Частина звідти.
Олена відвернулася.
— Я ще казала тобі: «Добре, що хоч у тебе зарплата стабільна». Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
— А ти мовчав.
Він провів рукою по мокрому волоссю.
— Потім треба було платити. Взяв ще. Відсотки пішли, дзвінки… Я вже не встигав. У банку погодилися дати більшу суму під заставу, щоб закрити попередні борги.
— І ти ще купив путівку.
Тарас опустив очі.
— Так.
— Коли вже не міг розрахуватися з боргами?
— Я сподівався на велике замовлення. І мама весь час питала, коли їхати. Я ж пообіцяв…
— Господи, Тарасе.
Вона відійшла від нього на крок.
— Ти міг прийти й сказати: «Мене звільнили». Я б злякалася. Ми б посварилися через гроші, може. Я б теж не знала, що робити. Але ми б думали удвох.
— Мені було соромно.
— А мені тепер як?
Він мовчав.
— Я не можу навіть зрозуміти, коли ти востаннє говорив зі мною чесно.
— Зараз говорю.
— Бо я прийшла до тебе на роботу.
Тарас стиснув фартух.
— Так.
Це коротке зізнання виявилося важчим за всі його виправдання.
— Я хотів усе повернути до того, як ти дізнаєшся, — сказав він. — Думав, упораюся.
— Не впорався. І тепер мені потрібні всі документи. Не частина, яку ти вирішиш показати. Усі.
— Добре.
— Сьогодні.
— Сьогодні.
У суботу вранці подзвонили у двері.
На порозі стояла Марія Петрівна з дорожньою сумкою.
— Мамо? Тобі ж ще тиждень…
— Досить із мене курорту. Пускай.
Вона пройшла до кухні, поставила сумку біля стіни й обернулася до сина.
— Галині ти щось сказав?
Тарас зблід.
— Якій Галині?
— Сусідці моїй. Ти їй подзвонив, мене шукав, а тоді попросив позичити на платіж. Вона мені й переказала. Каже: «Що у вас там із будинком?» А я сиджу в санаторії, дурна, всім розказую, які в мене діти добрі.
— Мамо, не треба…
— Треба! Подивись на мене. Це правда?
— Правда.
Марія Петрівна повільно сіла.
Олена поставила перед нею воду.
— Ви не знали. Не звинувачуйте себе.
— А тебе він змусив мені брехати про премію?
— Я дізналася з вашого дзвінка.
Свекруха заплющила очі.
— Господи, сину…
Вона дістала з сумочки конверт.
— Тут за невикористані дні повернули. І ще мої трохи є.
— Мамо, забери, — глухо сказав Тарас.
— Не перебивай. На ліки я залишила. Це — на борг.
— Маріє Петрівно…
— Олено, прошу. Я інакше не можу.
Вона посунула конверт на середину столу й повернулася до сина.
— Я б без санаторію прожила. Поняв? І без твого подарунка перед усією ріднею. Ти чого мене не спитав, що мені важливіше?
Тарас дивився на свої руки.
— Хотів як краще.
— То треба було правду сказати.
У дверях дзенькнула чашка.
Софійка стояла біля одвірка.
— Який борг?
Олена підвелася.
— Софійко, йди сюди.
— Ні, скажіть. Ви про наш будинок говорили?
— Так, — відповіла Олена.
Дівчина глянула на батька.
— Ми можемо його втратити?
Тарас розтулив рота, але нічого не сказав.
— Тату?
— Я… не дам, щоб це сталося.
— Ти вже обіцяв щось, так?
Він здригнувся.
Софійка поставила чашку на край столу обома руками.
— У мене гроші є. На рахунку. Можна звідти…
— Ні, — Олена підійшла до неї. — Ці гроші на твоє навчання.
— А якщо нам ніде буде жити?
— Ми ще маємо час усе владнати. Я не скажу тобі, що нічого не сталося. Сталося. Але зараз ми не пакуємо валізи. Ми складаємо план.
— Ви знову мене не обманюєте?
Олена відчула, як заболіло в горлі.
— Я — ні.
Тарас закрив обличчя руками.
— Пробач мені, доню.
Софійка не підійшла до нього. Сіла біля матері й тихо заплакала.
Якийсь час було чути тільки годинник.
Потім Олена поклала перед собою блокнот.
— Тарасе, принеси папку.
Він підвівся.
— І телефон. Відкриємо всі рахунки.
— Добре.
Коли він повернувся, Олена звільнила середину столу.
— Завтра домовляємося про консультацію в банку й у юриста. Треба точно знати умови, строки і що можна змінити. Не гадати.
Тарас кивнув.
— Машину продаємо, — продовжила вона. — Я порахувала: це закриє значну частину.
Він глянув у вікно, де за парканом стояло їхнє стареньке авто.
— Продаємо.
— Я візьму двох клієнтів на бухгалтерію. Але я не витягну це сама.
— Ірина пропонувала додаткові замовлення. Я поговорю з нею.
— Поговори. Тільки не обіцяй неможливого. Мені потрібна справжня сума, яку ти можеш заробити.
— Зрозумів.
Олена подивилася йому в очі.
— І ще. Якщо не вистачає на платіж — кажеш одразу. Якщо страшно — теж кажеш. Ніяких нових позик за моєю спиною.
— Ніяких.
— Я допомагатиму рятувати наш дім. Але це не означає, що я вже все пробачила.
Тарас повільно опустив голову.
— Я розумію.
— Не знаю, скільки мені треба часу.
— Я чекатиму.
Вона відкрила першу сторінку блокнота.
— Почнімо з того, скільки ми винні на сьогодні.
Наступні місяці були важкими.
Автомобіль продали дешевше, ніж хотіли. Від деяких покупок відмовилися, відпустку викреслили зовсім. Олена вечорами сиділа над чужими звітами. Тарас брав додаткову роботу в майстерні.
Іноді вона засинала просто над ноутбуком.
— Лягай, — казав він, торкаючись її плеча. — Я чай приніс.
— Мені ще пів години.
— Ти це годину тому сказала.
Вона стомлено терла очі.
— Знаю.
Він сідав поруч і мовчки сортував папери, які вона просила розкласти.
Не кожна їхня розмова була лагідною.
Одного вечора Тарас поклав на стіл менше грошей, ніж вони записали в плані.
Олена відчула знайомий холод у грудях.
— Що сталося?
— Замовник затримав оплату. Ірина показала переказ — обіцяють у понеділок. Ось що є зараз.
Вона мовчала.
— Я міг би позичити на три дні, — додав він. — Але не став.
Олена подивилася на нього.
— Добре, що сказав.
Вони пересунули один платіж, відклали покупку зимових чобіт і впоралися.
Того вечора вона вперше за довгий час сама налила йому чаю.
Софійка теж не відразу перестала прислухатися до кожної розмови на кухні.
— А цього місяця все заплатили? — питала між іншим.
Спершу Олені хотілося відповісти: «Не думай про це». Та натомість вона відкривала блокнот.
— Ось. Цей платіж зробили у вівторок.
Дівчина кивала й ішла до своїх зошитів.
Поступово запитувала рідше.
Тарас більше не приносив квітів замість пояснень. Приносив виписки, називав суми, говорив, коли втомився або чогось не знав. Олена все ще часом ловила себе на бажанні перепитати, перевірити. Він не ображався.
А одного разу сам сказав:
— Сьогодні дорогою подумав, що не хочу йти додому.
Вона завмерла.
— Чому?
— Стіл зіпсував. Переробляти доведеться за свій рахунок. І знову захотілося спочатку все виправити, а тоді тобі сказати.
Олена відсунула тарілку.
— Скільки?
Він назвав суму.
Вона видихнула.
— Неприємно.
— Знаю.
— Але дякую, що не через місяць дізналася.
Вони довго сиділи того вечора. Говорили не тільки про борги.
Майже за рік Марія Петрівна знову приїхала до них — із пиріжками з вишнями.
Поставила тарілку на стіл, глянула у вікно. У дворі Тарас тримав драбину, а Софійка, стоячи на нижній сходинці, тягнулася до останніх яблук.
— Тату, лівіше!
— То ти руку лівіше!
— У мене рука не гумова!
Вони засміялися, і Олена мимоволі всміхнулася теж.
Свекруха торкнулася її руки.
— Як ви, доню?
Олена дістала блокнот.
— Три платежі лишилося.
— Три?
— Так. Якщо все за планом — узимку закриємо.
Марія Петрівна обережно погладила край сторінки.
— Слава Богу.
З подвір’я зайшов Тарас із мискою яблук.
— Що тут у вас?
— Рахуємо, — відповіла Олена.
Він поставив миску на стіл і глянув у блокнот.
— У п’ятницю буде оплата за шафу. Після витрат залишиться ось стільки.
Назвав суму. Олена записала.
— Тоді, може, й раніше впораємося.
Тарас сів навпроти.
— Хотів би сказати: «Не хвилюйся, я все владнаю».
Вона підняла очі.
— Не треба.
— Знаю. Увечері разом порахуємо?
— Разом.
Софійка внесла з двору ще кілька яблук.
— Ви знову про гроші? Бабуся пиріжки привезла, між іншим.
— Уже закінчили, — сказала Олена й закрила блокнот.
Тарас поставив чайник. Марія Петрівна посунула тарілку ближче до онуки.
За великим дубовим столом було тісно від чашок, яблук і розгорнутої серветки з пиріжками. Олена прибрала папери на полицю й сіла поруч із чоловіком.
Коли він потягнувся до цукорниці, вона ненадовго накрила його руку своєю.