Ангеліну Петрівну завжди вважали жінкою суворою. Заміж вона вийшла лише у тридцять шість — за чоловіка спокійного й терплячого.
— І як ти мене витримуєш? — часом запитувала вона.
— А ти спробуй мене не любити, тоді й зрозумієш, — усміхався він.
Вони мріяли про дитину, та роки минали, а малюка все не було. Обстеження, лікарі, невдале штучне запліднення… Після кожної невдачі Ангеліна Петрівна казала, що більше не має сил.
А потім знову записувалася на прийом.
Коли вона побачила на тесті дві смужки, довго сиділа на краю ванни й не могла повірити.
— Подивися, — простягнула тест чоловікові. — Я нічого не вигадала?
Він придивився, тоді обережно обійняв її.
— Ні, люба. У нас буде дитина.
Даша народилася восени, коли дерева вже вкрилися золотом і багрянцем. Виходячи з пологового будинку, Ангеліна Петрівна притискала до себе згорток і всміхалася чоловікові.
— Тільки поглянь, яка вона маленька.
— І гарна, як мама.
— От уже підлизник, — засміялася вона.
Тоді їй здавалося, що найважче позаду і тепер вони завжди будуть утрьох.
Через рік чоловіка не стало. Серце зупинилося раптово.
Ангеліна Петрівна залишилася сама з маленькою дочкою. Треба було працювати, купувати дитині одяг, хворіти разом із нею ночами й уранці знову вставати на роботу. Вона справлялася, але ставала дедалі суворішою.
Даша росла тихою, доброю дівчинкою. А мати мріяла, що її довгоочікувана дочка буде першою в усьому.
— Спробуй гімнастику, — сказала вона якось. — У тебе ж ноги довгі, гарна постава.
Даша походила трохи й попросила забрати її.
— Мамо, мені там не подобається.
— А що тобі подобається?
— Читати.
— Самим читанням далеко не зайдеш.
Були ще англійська та співи. Але й від них Даша відмовилася. Впертістю вона вдалася в матір: якщо вже чогось не хотіла, змусити її було нелегко.
Ангеліну Петрівну це сердило. Хіба що оцінки з української літератури трохи тішили, хоча вона рідко говорила про це доньці.
До того ж у маминої подруги Клавдії Іванівни росла Світлана. Клавдія Іванівна теж народила пізно і ніколи не пропускала нагоди розповісти про свою дочку.
— Уявляєш, знову головну роль на святі дали! — сяяла вона. — А на танцях яке місце посіла! Зараз покажу тобі відео.
Або діставала телефон:
— А це реклама, де Світланка знялася. Подивися, як тримається перед камерою! Моя донька просто диво!
Ангеліна Петрівна дивилася й усміхалася, а вдома зривалася на Даші.
Одного разу донька повернулася з прогулянки з плямою на куртці.
— Це що таке? — мати взяла її за рукав.
— Ми гралися, я впала. Я зараз витру.
— Подивися на себе, нечупара! От Світлана завжди акуратна.
Даша опустила очі.
— Мамо, я ж ненароком.
— У тебе все ненароком.
Дівчинка хотіла порадувати матір, але що б не робила, поруч завжди з’являлася Світлана — краща, вправніша, охайніша.
Якось перед першим вересня чотирнадцятирічна Даша вирішила сама попрасувати піджак. Щойно торкнулася тканини праскою — залишилася темна пляма.
— Мамо… — покликала вона тремтячим голосом. — Я не хотіла. Я тільки…
Ангеліна Петрівна вихопила в неї піджак.
— Через ганчірку треба було прасувати, дурепо! Нічого ти не вмієш!
— А ти мені не показувала! — вигукнула Даша і відразу злякалася власних слів.
— Мені ще й винною залишитися? Світлана у свої чотирнадцять і готує, і прибирає, і весь одяг прасує!
— То чому ти мене не навчила?
Мати не відповіла. А Даша пішла до своєї кімнати й зачинила двері.
Ангеліна Петрівна не була байдужою до доньки. Вона щиро хотіла, щоб та виросла самостійною й успішною. Колись і її порівнювали з іншими, і вона намагалася стати кращою. Тож думала, що так допомагає Даші.
Але Даші від тих порівнянь ставало тільки боляче. Вона дедалі менше розповідала матері про свої справи й боялася братися за щось нове: раптом знову не вийде?
Після школи Даша вступила до університету на бюджет. Світлана ж на бюджет не пройшла.
— Та кому зараз потрібна та вища освіта? — заявила Клавдія Іванівна. — Моя манікюр робить, клієнток має. Займається улюбленою справою й гроші заробляє.
Ангеліна Петрівна співчутливо кивала, а вдома не втрималася:
— А ти в мене молодець, Дашо. На бюджет вступила!
Даша здивовано глянула на неї.
— Справді молодець?
— А чого ти так питаєш?
— Просто ти раніше не казала.
Мати зніяковіла, але швидко додала:
— Тепер головне — добре вчитися.
Даша закінчила бакалаврат і сказала, що хоче працювати. Від навчання вона втомилася, а вступати до магістратури не бачила потреби.
— Як це не підеш? — Ангеліна Петрівна навіть чашку поставила. — Я думала, ти далі вчитимешся. Може, й наукову роботу писатимеш.
— Мамо, я не хочу. Я хочу знайти роботу.
— І куди ти підеш? Недоучка!
— Я не недоучка! Бакалавр — це теж вища освіта.
Даша влаштувалася за фахом, і робота їй подобалася. Але мати не вгамовувалася.
— Подаси документи наступного року. Я допоможу, якщо з грошима буде важко.
— Мамо, мені не потрібна зараз магістратура.
— Звідки ти знаєш, що не потрібна? Потім пошкодуєш!
— Це моє життя.
— А я тобі добра не хочу, по-твоєму?
Даша замовкала. Вона думала про те, щоб з’їхати, але боялася: а раптом сама не впорається? За стільки років материнських докорів вона так і не навчилася вірити в себе.
Зрештою Даша погодилася готуватися до вступу. Після роботи діставала конспекти, сиділа над ними допізна, а вранці знову поспішала на роботу.
Що ближчими були іспити, то частіше мати запитувала:
— Ти сьогодні щось повторила?
— Мамо, я щойно прийшла.
— А я просто запитала! Через рік перерви важко буде скласти. Треба старатися.
— Я стараюся, — тихо відповідала Даша. — Тільки не розумію, навіщо.
Вони сварилися дедалі частіше. Ангеліну Петрівну засмучувало, що донька майже не розмовляє з нею, але вона не відступала. Їй так хотілося, щоб Даша досягла більшого, щоб хоч у чомусь була кращою за Світлану.
Одного вечора Ангеліна Петрівна поверталася з магазину й побачила на сходовому майданчику Клавдію Іванівну. Та сиділа на сходинці й витирала очі хустинкою.
— Клаво, що сталося?
— Нічого. Іди додому.
— Я бачу, що не нічого. Ходімо до мене, чаю вип’ємо.
— Та не треба…
— Ходімо, кажу.
Клавдія Іванівна ще трохи відмовлялася, а тоді підвелася й пішла за подругою.
За чаєм вона довго мовчала, гріла долоні об чашку. Нарешті сказала:
— Світлана мене на дачу хоче виселити.
— Як це — виселити?
— Вона при надії. Каже, житиме тут із хлопцем, а я їм заважатиму.
— Але ж на дачі холодно!
— Я їй так і сказала. А вона: «Купи обігрівач». Наче я там одна всю зиму з тим обігрівачем сидітиму і горя не знатиму.
Клавдія Іванівна затулила обличчя хустинкою.
— Вона давно зі мною грубо поводиться. Пенсію майже всю забирає. Я слова сказати не можу — одразу крик.
Ангеліна Петрівна розгублено дивилася на неї.
— Клаво, але ж ти завжди розповідала… Яка вона в тебе помічниця, яка розумниця.
— Прикрашала я, — прошепотіла та. — Багато чого прикрашала.
— Навіщо?
— Соромно було. Та ще й заздрила я тобі.
— Мені?
— А кому ж? У тебе Даша така добра росла. Завжди привітається, сумки тобі допомагає нести. Я з вікна бачила, як вона котів бездомних підгодовувала, голубам крихти носила.
Клавдія Іванівна зітхнула.
— Дивилася я на неї й думала: от якби моя хоч трохи такою була. А потім зустрічала тебе й починала розповідати, яка Світлана золота. Наче від того, що я скажу, воно правдою стане.
Ангеліна Петрівна мовчала.
Перед очима раптом постала маленька Даша, яка тягне важку сумку з магазину. Даша з книгою на колінах. Даша над зіпсованим піджаком.
«А ти мені не показувала».
А вона щоразу ставила їй за приклад Світлану. Навіть коли донька намагалася, навіть коли їй було боляче.
— Клаво… А я ж Даші весь час про твою Світлану говорила, — ледве вимовила вона.
— Як це?
— Казала, що вона краща. Що Даші треба на неї рівнятися.
Клавдія Іванівна підняла на неї заплакані очі.
— Ой, Ангеліно…
— А я ж її люблю. Боже, як я її люблю! А вона, мабуть, думає, що я нею тільки й незадоволена.
Вона провела подругу, дорогою намагаючись її заспокоїти, а потім побігла в магазин по торт. Даша повернеться з роботи, вони сядуть за стіл, і вона попросить у неї пробачення. За все.
Але замість доньки подзвонив її начальник.
— Ангеліно Петрівно? Даші на роботі стало погано. Її забрали до лікарні.
— Що з нею? Вона при тямі?
— Так, при тямі. Я зараз скажу вам адресу.
Поки Ангеліна Петрівна їхала, перед очима стояв чоловік. Того дня їй теж подзвонили, і вона теж не одразу зрозуміла, що сталося.
— Тільки не Даша, — шепотіла вона. — Господи, тільки не вона.
У лікарні час відвідувань уже минув. Ангеліна Петрівна просила, благала, пояснювала, що мусить побачити доньку. Нарешті її пустили.
Даша лежала на ліжку, бліда, втомлена. Побачивши матір, спробувала всміхнутися.
— Мам, ти чого така? Зі мною все гаразд.
— Що лікар сказав?
— Перевтома. Мене на кілька днів залишать, обстежать про всяк випадок.
Ангеліна Петрівна сіла біля ліжка й узяла її за руку.
— Це через мене, так?
— Мамо…
— Ти працювала, потім ночами готувалася. А я все тиснула. Все боялася, що ти не складеш.
— Я справді дуже втомилася, — тихо сказала Даша. — І весь час думала: якщо не вступлю, ти знову скажеш, що я ні на що не здатна.
У матері затремтіли губи.
— Пробач мені, доню. За все пробач. Не треба тобі жодної магістратури, якщо ти не хочеш.
Даша недовірливо подивилася на неї.
— Ти не сердишся?
— Ні. Чуєш? Ні. Іди своїм шляхом. Працюй, якщо тобі подобається. Я прийму твій вибір.
Ангеліна Петрівна заплакала.
— Ти в мене така хороша, Дашо. Добра, чуйна. А я ніби й не бачила. Все порівнювала тебе з кимось… Пробач, що не казала тобі раніше, як сильно тебе люблю.
Даша теж заплакала й міцно обійняла матір.
— Тільки ми одне в одного є, мамо, — схлипнула вона. — Звичайно, я тебе прощаю.
Вони ще довго сиділи поруч: говорили, плакали, згадували те, про що роками мовчали.
А вдома на столі чекав торт. Ангеліна Петрівна принесла його, коли Дашу виписали. Вони пили чай, і мати вперше за довгий час запитала не про іспити.
— Ну, розкажи, як у тебе на роботі?
Даша спочатку здивувалася, а потім почала розповідати. І мати слухала.
Відтоді між ними поступово з’явилися тепло й довіра, яких їм обом так бракувало. І крізь усі наступні роки вони пронесли це нове розуміння, бережучи одна одну.