— Якщо в суботу не приймеш мою родину, можеш збирати речі й шукати собі іншого чоловіка!
Аліна повільно поставила чашку на стіл.
— Повтори.
Тарас відвів очі.
— Ти чудово чула.
— Ні, подивись на мене й повтори. Ми вісім років разом. І зараз ти виганяєш мене з нашого дому, бо я не хочу обслуговувати двадцять людей?
— Ніхто тебе не виганяє! Не перекручуй.
— А як називається «збирай речі»?
Він роздратовано потер чоло.
— Це моя родина. У тітки ювілей. Невже так важко один день потерпіти?
— Чому ти одразу кажеш «потерпіти»? Може, сам розумієш, що це не свято для мене?
— Знову почалося…
— Воно почалося вранці, коли твоя мама повідомила, що вже всіх запросила. Не запитала, Тарасе. Повідомила.
Ще кілька годин тому Аліна стояла біля кавоварки, сонна, в чоловіковій старій футболці. За вікном блищала після дощу нова тераса. Вони закінчили її минулої неділі — після пів року ремонту, сварок через кошториси й вечерь на коробках.
На ці вихідні домовилися нічого не робити.
— Прокинемося, коли захочемо, — обіцяв Тарас. — Винесемо каву надвір. Телефони вимкнемо.
Але телефон задзвонив ще до сніданку.
— Аліночко, записуй, бо я поспішаю, — бадьоро почала Галина Василівна. — У суботу Катеринин ювілей у вас святкуємо. Людей двадцять буде. Може, двадцять п’ять, як молодь підтягнеться.
Аліна навіть озирнулася, ніби могла побачити когось, для кого звучали ці слова.
— У нас?
— Ну не в мене ж у двокімнатній! У вас подвір’я, тераса. Тарасик сказав, усе вже доробили.
— Ми доробили, щоб нарешті відпочити.
— От і відпочинете з ріднею. Тепер слухай: м’ясо замаринувати, голубців накрутити, рибу можна запекти. Салатів багато не треба, чотири вистачить.
— Галино Василівно, зачекайте. Хто це все готуватиме?
— Ну ти ж господиня. Ми допоможемо, як приїдемо.
— Голубці теж після вашого приїзду крутитимемо?
У слухавці запала коротка тиша.
— Аліно, не треба таким тоном. Тарас про все знає.
— А я — ні. І я не погоджуюся.
— Люди вже квитки купили. Тітка подарунків від вас не вимагає, тільки родинного тепла. Невже й цього шкода?
— Я не про подарунки…
— Усе, люба, мушу бігти. З чоловіком своїм поговори.
Тараса вона знайшла у дворі.
— Ти знав?
Він перестав витирати руки ганчіркою.
— Мама вчора згадувала…
— Згадувала чи ти погодився?
— А що я мав сказати?
— «Я спершу поговорю з дружиною».
— Аліно, ну тітка мене малим няньчила. Вона стільки для мене…
— Я не проти тітки. Я проти того, щоб у нашому домі все вирішували без мене.
Вони зайшли на кухню, і там розмова остаточно зайшла в глухий кут.
— Можна зібратися в ресторані, — запропонувала Аліна.
— Ти бачила ціни?
— А продукти на двадцять людей безкоштовні? Моя робота теж нічого не варта?
— Я біля мангала стану.
— А перед мангалом? Закупи, кухня, прибирання? А після?
— Ну давай наймемо тобі прислугу! Тоді вже точно всі скажуть, що моя дружина…
— Що? — перебила вона. — Що твоя дружина втомилася?
Тарас стиснув губи.
— Мама вже всіх запросила. Я не збираюся телефонувати й скасовувати. Щоб мене потім підкаблучником називали?
Аліна довго дивилася на нього.
— Тобі важливіше, що вони скажуть, ніж те, як я почуватимуся?
Саме тоді й прозвучало оте: «Збирай речі».
Після нього сперечатися вона перестала.
— Добре, — сказала лише.
— От і не роби проблеми на рівному місці.
Він вирішив, що вона поступилася.
У суботу ворота загуркотіли о десятій ранку.
— Тарасе! Відчиняй ширше! Тут Василь не вписується!
Чотири машини заїхали одна за одною. Перша зупинилася просто на молодій траві.
Аліна вийшла на ґанок.
— Там газон. Будь ласка, здайте трохи назад.
— Та нічого йому не буде! — махнув рукою дядько Василь. — До дощу випростається.
— Я його навесні пересівала…
Але він уже відчиняв багажник.
Галина Василівна ввела у двір тітку Катерину й розвела руками:
— Ось наші хороми! Дивись, Катю, як діти облаштувалися!
— Гарно, гарно, — схвалила ювілярка. — А де господиня? Аліно, водички дай, у горлі пересохло.
— Зараз принесу. І прошу всіх перед входом знімати взуття.
— Навіть мені? — засміялася тітка.
— Усім. Є гостьові капці.
— Галю, чуєш? У тебе невістка сувора!
— Любить порядок, — відказала свекруха так, ніби вибачалася за неприємну хворобу.
За десять хвилин у коридорі вже лежала чиясь куртка, на сходах стояли пакети, а двоє Оксаниних дітей стрибали з бильця дивана.
— Хлопці, злізьте, будь ласка, — попросила Аліна. — Можете взяти м’яч у передпокої.
— Мамо, вона не дозволяє! — крикнув молодший.
Оксана саме виймала тарілки з кухонної шафки.
— Аліно, хай трохи пограються. Вони всю дорогу в машині просиділи.
— На дивані не стрибають.
— Ну добре, добре… Діти, ви чули? Не дратуйте тітку.
Аліна притримала дверцята шафки, які зовиця штовхнула ліктем.
— Обережніше. Тут крихкий посуд.
— Може, нам узагалі нічого не чіпати?
— Було б добре спочатку запитати, де що лежить.
Оксана поставила тарілки на стільницю.
— Ми до брата приїхали, Аліно. Не в музей.
Тарас з’явився на кухні із порожнім тарелем.
— Де м’ясо? Чоловіки вже вугілля розпалили.
— У холодильнику. Нижня полиця.
— О, молодець! — Він спробував поцілувати її в щоку.
Аліна відсторонилася.
— Тарасе, поговори з дітьми. Вони вже нагорі. У моєму кабінеті ноутбук, документи.
— Та я скажу.
— Зараз, будь ласка.
— Аліно, в мене руки зайняті!
Він пішов до мангала. На сходи так і не глянув.
За столом швидко стало тісно й гамірно. Хтось просив хліба, хтось шукав сіль, хтось кликав Аліну, хоча вона щойно сіла.
— Аліночко, а огірочки у вас є?
— Є. Зараз принесу.
— І ніж захопи!
— І серветки!
Тарас підняв келих:
— Ну що, за нашу дорогу тітку! Раді бачити вас у нашому домі!
— Гарно ви живете, — відгукнулася Катерина. — Тільки нащо вам удвох стільки кімнат? Я Галині казала: молоді зараз усі самі по собі. До них і зайти страшно — раптом завадиш.
— Якщо попередити, не завадите, — відповіла Аліна.
Тітка повернулася до неї.
— Рідні тепер на прийом записуватися?
— Ні. Просто запитати, чи зручно.
— От тобі й маєш.
Галина Василівна поклала виделку.
— До речі, про зручність. Катя нагорі переночує, у твоїй робочій кімнаті. Там диван хороший.
Аліна повільно повернула голову до чоловіка.
— Тарасе?
Він завмер із пляшкою в руці.
— Мамо, ми ж про ночівлю не…
— А що тут обговорювати? Жінка з дороги. Не на лавці ж їй спати.
— У моєму кабінеті ніхто не ночуватиме, — сказала Аліна.
За столом стихли найближчі розмови.
— Це ще чому? — здивувалася Катерина.
— Бо я там працюю. І не хочу, щоб без мене пересували мої речі.
— Та я твоїх папірців не читатиму!
— Я не це сказала.
Аліна перевела подих.
— Я забронювала вам номер у гостьовому будинку. У центрі, недалеко. Окрема ванна, хороше ліжко. За мої кошти.
— Номер? — Катерина випросталася. — Тобто мене звідси виселяють?
— Ні. Вам пропонують зручну ночівлю.
— Галю, ти чуєш?
— Чую, — сухо відповіла свекруха. — Дуже добре чую.
Оксана відсунула тарілку.
— Аліно, ну це вже некрасиво. Гості в домі, а ти їх по готелях розселяєш.
— Саме для цього готелі й існують.
— Не треба розумнішою за всіх бути!
— Оксано, досить, — сказала Аліна й знову подивилася на чоловіка. — Ми можемо хоч зараз домовитися? Без образ. Святкуємо, увечері розвозимо гостей. О дев’ятій закінчуємо. Нам завтра ще до роботи готуватися.
Галина Василівна різко повернулася до сина.
— Ти щось скажеш? Чи вона тепер і твою рідню за годинником прийматиме?
— Мамо…
— Що «мамо»? Я тебе не в чужу хату привела. Ти тут господар чи хто?
Тарас поставив пляшку так різко, що бризнуло вино.
— Аліно, перепроси.
Вона навіть не відразу зрозуміла.
— За що?
— Ти бачиш, що тітка засмутилася.
— Я запропонувала їй оплачений номер. За це треба перепрошувати?
— За тон!
— Яким тоном мені сказати, щоб мене почули?
Він озирнувся на рідню. Усі чекали.
— Ти від самого ранку тільки ходиш і робиш зауваження! Не ставайте, не чіпайте, не заходьте! Люди до нас приїхали!
— А я тут хто, Тарасе?
— Не починай.
— Я питаю: я тобі хто?
— Моя дружина! То й поводься нормально!
Аліна вчепилася пальцями в край лави.
— Я прошу тебе підтримати мене хоча б у тому, що стосується моєї кімнати.
— Не можеш один вечір побути з моєю сім’єю — сама їдь у той готель!
Хтось ніяково кашлянув. Оксана опустила очі в тарілку.
— Ти справді цього хочеш? — запитала Аліна.
Тарас уже відвернувся.
— Тітко Катерино, нікуди ви не поїдете. Я зараз сам постіль нагорі застелю.
Галина Василівна погладила сестру по руці.
— Ну от. А ти розхвилювалася. Їж, холоне.
Аліна встала.
Ніхто не спитав, куди вона йде.
У спальні було тихіше. Вона сіла на край ліжка й довго дивилася на свої руки.
Потім відчинила шафу.
У дорожню сумку поклала білизну, кілька светрів, джинси. Зупинилася, почувши кроки в коридорі.
Оксана ввійшла без стуку.
— Ти тут? А ми тебе шукаємо. Там до чаю нічого не винесли.
Аліна прикрила дверцята шафи.
— У коморі пироги. На другій полиці.
— То спустися, поріж.
— Ніж на кухні. Тарілки ти вже знайшла.
Оксана примружилася.
— Довго ображатимешся?
— Вийди, будь ласка.
— Слухай, ну ти ж бачиш, у людини ювілей. Могла б хоч сьогодні не показувати характер.
— Оксано. Вийди.
— Не дивно, що Тарас нервує. З тобою ж слова не скажи.
Аліна відчинила двері й стала збоку.
Зовиця хмикнула, але вийшла.
За кілька хвилин унизу щось розбилося.
Аліна впізнала цей звук ще до того, як побачила уламки.
Ваза лежала біля тумби у вітальні. Велика, глиняна, з нерівною синьою смугою під вінцями.
Тато вибирав її для неї сам. Приніс тоді, обережно тримаючи коробку обома руками.
«Не знаю, чи вгадав. Ти ж у мене любиш такі речі».
Через три місяці його не стало.
Біля уламків стояв Оксанин син із машинкою.
— Я випадково, — прошепотів він. — Вона впала.
Аліна присіла перед ним.
— Ти не порізався?
Хлопчик похитав головою.
— Іди взуй капці. Тут гостре.
Галина Василівна підштовхнула великий черепок ногою.
— От і добре, що ніхто не поранився. А горщик — діло наживне.
— Не чіпайте, — сказала Аліна.
— Та я ж прибрати…
— Ногою не чіпайте.
Свекруха завмерла.
Тарас сидів на дивані поруч із тіткою.
— Тарасе, — покликала Аліна. — Ти пам’ятаєш цю вазу?
Він глянув на підлогу.
— Аліно, дитина ж ненавмисно.
— Я не на дитину серджуся. Я питаю, чи ти пам’ятаєш.
— Пам’ятаю.
— Це останній подарунок тата.
Вона чекала. Лише кількох слів. «Мені шкода». Або щоб він підійшов, присів поруч, допоміг зібрати.
Тарас зітхнув.
— Ну не повертати ж тепер усе свято навколо вази. Купимо іншу.
Аліна опустила очі на синій уламок.
— Іншу, — повторила вона.
— От і я кажу, — підхопила Галина Василівна. — Не треба до речей так прив’язуватися. Тарасик заробить.
— Я сама заробляю, Галино Василівно.
— Та хто ж сперечається? Чого ти знову заводишся?
Аліна піднялася.
— Не заводжуся.
Вона принесла коробку, зібрала уламки. Найбільший, із синьою смугою, загорнула окремо в рушник.
— Ну от, — полегшено сказав Тарас. — І все.
Аліна подивилася на нього.
— Так. Усе.
Решту вечора вона не сперечалася.
Нарізала пироги, винесла чашки, заварила чай. Коли Катерина повчала її, що чоловікові треба поступатися, просто переставила ближче цукорницю.
Тарас перехопив дружину в коридорі.
— Дякую.
— За що?
— Що заспокоїлася. Бачиш, усе ж нормально.
Аліна мовчала.
Він торкнувся її плеча.
— Ну не сердься. Я теж погарячкував. Але ж сім’я — це головне.
— Сім’я, — тихо повторила вона. — Так.
— Завтра виспимося, поговоримо.
— Завтра.
Йому вистачило цієї відповіді.
Близько опівночі гості нарешті почали вкладатися. Оксана з дітьми зайняла диван, у вітальні роздули матраци. Катерина піднялася до кабінету.
— Аліно, ще ковдру можна? Оця наче тонка.
— У шафі ліворуч є друга.
— І водички принеси.
Аліна поставила склянку на тумбочку.
— Добраніч.
У спальні Тарас уже стягував сорочку.
— Ти скоро?
— Ще дещо закінчу.
— Не прибирай усе зараз. Завтра розбереш.
Вона затрималася в дверях.
— Лягай.
За кілька хвилин він спав.
Аліна дістала з шафи другу сумку. Поклала туди речі, які не встигла зібрати вдень, зарядні пристрої, коробку з уламками.
У кабінет зайшла тихо. Катерина хропіла, відкинувши одну ковдру на підлогу.
Аліна забрала ноутбук, особисті документи й теку з паперами на будинок та землю. Біля дверей стояла тітчина валіза, на гачку висіла святкова сукня.
Вона глянула на них, потім на свій робочий стіл, заставлений чужими баночками й пакетами.
Валізу й сукню теж винесла.
Біля машини довелося протискуватися між чужим багажником і парканом. Вона обережно виїхала вузьким проходом, який гості дивом не перекрили.
У гостьовому будинку черговий адміністратор підвівся їй назустріч.
— Ви телефонували щодо номера?
— Так. На Катерину. Я привезла її речі. Вона приїде вранці.
— Добре. Оплата за дві доби, правильно?
— Так.
— А ви не залишаєтеся?
Аліна на мить замислилася.
— Ні. Я поїду далі.
Додому вона повернулася лише по другу сумку й залишити записку.
Тарас перевернувся уві сні, коли вона поклала ключі на комод.
— Аліно?..
Вона завмерла.
Він знову заснув.
Аліна постояла біля дверей. Потім тихо зачинила їх із того боку.
Вранці його розбудив крик:
— Галю! Тарасе! Де мої речі?!
Тарас сів у ліжку, намацуючи телефон.
— Що там знову…
— Валізи немає! Сукні немає! Тут уночі хтось був!
Він вискочив у коридор.
Тітка Катерина стояла біля сходів у нічній сорочці.
— Може, Аліна переставила, — пробурмотів він. — Зараз запитаю.
Повернувся до спальні.
— Аліно?
Ліжко з її боку було рівне. На спинці стільця не висів халат. Зникла косметичка.
Тоді він побачив ключі й аркуш.
«Тарасе, ти двічі запропонував мені піти. Спочатку на кухні, потім перед усіма. Я йду.
Учора я просила тебе не про щось надзвичайне. Запитати мене, перш ніж запрошувати гостей. Не пускати нікого до мого кабінету. Почути, що мені боляче. Ти не захотів.
Речі тітки в гостьовому будинку в центрі. Номер оплачений на дві доби. Свою техніку й документи я забрала.
У понеділок звернуся щодо розлучення. Виїзд із будинку не означає відмови від моєї частки. Або домовимося про виплату, або продаватимемо й ділитимемо майно.
Телефонувати, щоб я повернулася і все прибрала, не треба.
Аліна».
Він перечитав останній рядок.
Знизу гукнула мати:
— Тарасику! Де кава? І скажи Аліні, нехай уже встає. Діти їсти хочуть!
Він не відповів.
— Тарасе!
Галина Василівна піднялася сходами.
— Ти чого стоїш? Катерина вже мало не плаче через ту валізу. Де твоя дружина?
Він простягнув їй аркуш.
Свекруха пробігла очима, скривилася.
— Театр. Нічого, охолоне.
— Вона пішла, мамо.
— Бачу, що пішла. То й що тепер? На коліна ставати?
Тарас забрав записку.
— Ти хоч розумієш…
— Розумію, що людей кинула без сніданку! Посеред свята! Оксано!
З вітальні вийшла заспана сестра.
— Що?
— Яєчню посмаж. Треба ж чимось дітей годувати.
— Мамо, я всю ніч на тому дивані спала, в мене спина відвалюється.
— А хто готуватиме?
— Я сюди відпочити приїхала.
Тарас повільно підвів на неї очі.
— Відпочити?
— А що? Мені вдома кухні вистачає.
Зі сходів озвалася Катерина:
— То де моя сукня? Я не збираюся весь день у нічній сорочці ходити!
— У гостьовому будинку, — відповів Тарас.
— Вона таки відвезла мої речі?! Галю, це ж приниження!
— Номер оплачений, — сказав він майже нечутно.
— Не треба мені її подачок! Вези мене туди!
— Зараз не можу.
— Чому?
— Бо мою машину заставили.
— То розбуди Василя!
Із вітальні долинув дитячий плач.
— Мамо, він усе печиво забрав!
— Не бий брата! — крикнула Оксана й побігла назад. — Та не на килим! Господи, хто дав їм варення?!
Галина Василівна вже спускалася на кухню.
— Тарасе, ходи плиту ввімкни! Вона пищить і не гріє!
Він стояв із запискою в руках.
— Тарасе! Ти мене чуєш?
Учора Аліна теж питала його про це.
Він дістав телефон і набрав її номер.
«Абонент перебуває поза зоною досяжності…»
Ще раз.
Та сама відповідь.
— Ну що? — з’явилася поруч мати. — Награлася вже?
Тарас повільно опустив телефон.
— Не кажи так.
— Як?
— Про неї. Не кажи так.
Галина Василівна здивовано змовкла.
А він вийшов на ґанок і сів на сходинку.
Молода трава була зім’ята колесами. На терасі під столом лежали серветки, у засохлому соку прилипла дитяча ложка. Біля бордюру чорніли розтоптані квіти.
Ще в п’ятницю Аліна показувала йому перший бутон.
«Дивись, прийнялися. А я боялася».
Він тоді навіть не зупинився. Сказав щось на ходу, дивлячись у телефон.
Тарас розгорнув записку знову.
З будинку кликали по черзі: мати, сестра, тітка. Комусь потрібна була кава, комусь рушник, комусь машина.
Він нарешті чув, скільки всього Аліна робила мовчки.
І згадував не вазу, не постіль, не суперечку за столом.
«А я тут хто, Тарасе?»
Він так і не відповів їй.
Тим часом Аліна зупинилася на придорожній заправці. Купила каву й сіла в машині, поклавши стаканчик у тримач.
Телефон лежав вимкнений на сусідньому сидінні.
Вона дістала з сумки загорнутий у рушник уламок вази, провела пальцем по синій смужці. Очі нарешті наповнилися слізьми.
— Я спробую її склеїти, тату, — прошепотіла.
Посиділа так кілька хвилин. Витерла щоки, обережно сховала уламок.
Попереду були розлучення, розмови про будинок, чужа квартира, яку ще треба знайти. Від думки про все це стискалося горло.
Але повертатися, щоб знову просити дозволу бути почутою, вона не хотіла.
Аліна завела машину й виїхала на ранкову дорогу.
Кава була ще тепла. Цього разу вона могла випити її не поспішаючи.