— Пакуй речі. Аліна розгублено подивилася на свекруху, навіть не одразу збагнувши, що це звернення до неї. — Що, пробачте? Куди мені збиратися? — Туди, звідки прийшла. Чи до твого Дениса. Або до Сергія Аркадійовича, якщо бажаєш. До кого ти там іще бігаєш? — Голос Людмили Павлівни пролунав різко, без найменших вагань

Людмила Павлівна розгорнула на кухонному столі настінний календар.

Жовтнева сторінка була вся в позначках: кілька дат обведено ручкою, між ними — стрілка, а біля одного числа стояв великий знак питання.

Аліна поклала чашку.

— Це що?

— А ти сама не здогадуєшся?

— Поки що бачу, що жовтню добряче дісталося.

Свекруха не усміхнулася. Вона стояла, схрестивши руки на грудях, і дивилася на невістку так, ніби вже знала відповідь на якесь важливе запитання.

— Дев’ять тижнів і два дні, — сказала вона.

— Що дев’ять тижнів і два дні?

— У твоєму висновку написано.

Аліна згадала: вранці залишила лікарський висновок на кухні, біля пакета з аптеки. Не ховала його, але й не думала, що хтось стане читати.

— Ви дивилися мої медичні документи?

— Вони лежали на кухні.

— І це означає, що їх можна читати?

— Аліно, не відхиляйся від теми.

— Я навіть не розумію, яка тема.

Людмила Павлівна тицьнула пальцем у календар.

— Ось тут Роман був у відрядженні. Майже дванадцять днів.

— Був. І що?

— А в тебе дев’ять тижнів.

Аліна подивилася на обведені дати. Потім — на свекруху.

— Зачекайте. Ви думаєте, що термін вагітності рахують від дня зачаття?

— Я думаю, що вмію рахувати.

Аліна відкрила рота, але стрималася. Вони з Романом надто довго чекали на цю дитину, щоб зараз витрачати сили на сварку через календар.

Півтора року тестів, обстежень, надій і розчарувань. Вона, фахівчиня із закупівель, уже знала назви тестів на овуляцію краще, ніж асортимент у найближчій аптеці. Роман, інженер з холодильного обладнання, навчився без запинки вимовляти слово «фолікулометрія».

Коли нарешті з’явилися дві смужки, Аліна зробила ще два тести. Роман довго розглядав усі три.

— Вони можуть одночасно брехати?

— Якщо в них є профспілка, то можуть, — відповіла вона і заплакала.

А через тиждень вони сиділи в лікаря й дивилися на маленьку цяточку на екрані.

Відтоді Роман міг забути винести сміття, зате в магазині читав склад кожного продукту. Якось простояв біля сиру майже двадцять хвилин.

— Ти його вибираєш чи приймаєш на роботу? — не витримала Аліна.

— Тут крохмаль.

— Романе, я чекаю дитину, а не в монастир вступаю.

— Я просто дивлюся.

— Ти вже сьому пачку «просто дивишся».

Людмилі Павлівні вони розповіли про вагітність не відразу. Свекруха спершу розчулилася, дістала з антресолей Романові дитячі сорочечки та крихітні вовняні шкарпетки.

А потім почала стежити за Аліною так, ніби та більше не могла сама вирішити, що їсти й куди ставити руки.

— Високо не тягнися.

— Чому?

— Вагітним не можна.

— А хто дістане чашку з верхньої полиці?

— Роман.

— Він на роботі.

— Зачекаєш.

На столі з’явився варений буряк. Якщо Аліна втомлювалася — їй пропонували буряк. Якщо не хотіла їсти — теж буряк. Якщо хотіла мандарин — це був привід для окремої розмови.

— Третій не бери, — казала свекруха. — У дитини алергія буде.

— Від третього мандарина?

— Усе починається з малого.

А коли Аліна ввімкнула новини, Людмила Павлівна похитала головою:

— Там самі жахи. Дитина все відчуває.

— Вона зараз розміром з виноградину.

— І що, виноградина не людина?

Аліна терпіла, бо жити в будинку свекрухи залишалося недовго. Їхню з Романом квартиру капітально ремонтували: підлогу зняли, проводку розкрили, санвузол розібрали.

— Та навіщо вам оренда? — переконувала їх Людмила Павлівна перед переїздом. — У мене нагорі цілий поверх порожній. Поживете спокійно, перечекаєте.

Роман погодився: навіщо витрачати гроші, коли ремонт на кілька місяців?

Щоправда, виконроб Сергій Аркадійович уже втретє за тиждень запевняв:

— Найскладніше точно позаду.

— А можна дізнатися, котрого саме тижня воно залишиться позаду? — запитала його якось Аліна.

— Аліно, ну ви ж розумієте…

Вона розуміла. Але, дивлячись тепер на календар, думала, що оренда могла бути найкращим рішенням у їхньому сімейному бюджеті.

— Людмило Павлівно, акушерський термін рахують від першого дня останньої менструації. Не від дня зачаття.

Свекруха ледь усміхнулася.

— Як зручно.

— Що саме?

— Система.

— Її не я вигадала. Можете відкрити інтернет, зателефонувати лікарю. Або Тамарі, вона ж медсестрою працювала.

— Мені лікар не потрібен, щоб два числа додати.

— Але ви додаєте не ті числа!

— А сірий автомобіль?

— Який ще автомобіль?

— Той, що тебе возив.

Аліна кліпнула.

— Машина Дениса?

— Ось уже й ім’я є.

— Звісно, є. Денис — чоловік моєї сестри.

На початку осені Романова машина майже два тижні стояла в сервісі. Денис забирав із роботи Ірину, чий офіс був неподалік від Аліниного, і дорогою підвозив своячку.

— А звідки мені знати, чий він чоловік? — запитала Людмила Павлівна.

— Можна було спитати.

— А телефонні розмови за зачиненими дверима?

— З виконробом.

— От як? І що ж ти від Романа ховала?

Аліна замовкла. Розмови справді були не тільки про розетки й штукатурку. Вона потай замовила вбудовану гардеробну в спальню.

Роман давно про неї мріяв, але, підрахувавши витрати, категорично заявив:

— Стару шафу залишаємо. Вона дванадцять років прожила, ще п’ять простоїть.

— У неї праві дверцята самі від’їжджають, коли відчиняєш ліві.

— Зате не нудно.

— А шухляди зачиняються тільки коліном.

— Теж тренування.

Аліна вирішила витратити частину власних заощаджень і зробити йому сюрприз. Тому й шепотілася з виконробом та меблярами за зачиненими дверима.

Але зараз пояснювати це свекрусі їй не хотілося.

— Ми обговорювали ремонт, — сказала вона.

— Дуже зручно. Машина — сестрин чоловік. Телефон — виконроб. І лікарі, виходить, рахують по-своєму.

— Лікарі рахують правильно.

— Я мати, Аліно. Я сина знаю.

— А до чого тут це?

— До того, що я не дам його обманути!

— Тоді для початку перестаньте обманювати себе.

Людмила Павлівна різко розвернулася й вийшла. Аліна сподівалася, що розмову закінчено.

За хвилину свекруха повернулася з її курткою.

— Пакуй речі.

Аліна не відразу зрозуміла.

— Що?

— Я сказала: пакуйся.

— Куди?

— Туди, звідки прийшла. Або до свого Дениса. Чи до Сергія Аркадійовича. До кого ти там іще бігаєш?

— Ви серйозно?

За вікном сипав мокрий сніг. До вечора ще було далеко, але надворі вже сутеніло.

— Людмило Павлівно, я вагітна.

— Ось саме! Нагуляла дитину, а тепер хочеш підсунути моєму синові! І живеш у моєму домі, як ні в чому не бувало!

Аліна дивилася на неї й не могла повірити, що ці слова справді пролунали.

— Ви мене запросили сюди, — тихо сказала вона.

— А тепер прошу піти.

Аліна піднялася нагору. Склала в дорожню сумку документи, ліки, зарядний пристрій, білизну й одяг на кілька днів. Окремо взяла ноутбук — завтра треба було працювати. Потім викликала таксі.

Внизу свекруха гриміла посудом. Коли Аліна взувалася, вона з’явилася в передпокої.

— Романові я про все розповім.

— Це хоча б правильно, — відповіла Аліна.

Таксі приїхало за дванадцять хвилин. Ще на кухні Аліна сфотографувала календар. Тепер переслала фото чоловікові й написала:

«Твоя мама провела акушерське розслідування і вигнала мене з дому. Їду до Іри. Я в порядку».

Роман зателефонував менш ніж за хвилину.

— Аліно, ти де?

— У таксі.

— Мама справді тебе вигнала?

— Вручила куртку й порадила їхати до коханця. Думаю, це так називається.

— Якого коханця?

— Поки що їх двоє: Денис і Сергій Аркадійович. Може, до вечора знайдеться третій.

— Аліно…

— Я не жартую, Романе.

Він замовк.

— Це через термін?

— Так. Вона відрахувала дев’ять тижнів і потрапила на твоє відрядження.

— Господи… Я ж повернувся ще до овуляції. Ми разом у лікаря були, ти пам’ятаєш?

— Я пам’ятаю. І їй пояснювала.

— Я зараз виїжджаю.

— Не треба. У тебе робота.

— Завтра вранці закінчу.

— От і закінчуй. Я поїду до Іри.

Роман знав усі ці дати не гірше за дружину: після півтора року безрезультатних спроб лікар ретельно відстежував її цикл. Жодних сумнівів у нього не було.

— Ти точно добре почуваєшся? — запитав він.

— Фізично — так. Просто… Романе, вона навіть не спитала мене нормально.

— Я знаю. Пробач. Я приїду, і ми все вирішимо.

Після розмови Аліна набрала сестру.

— Іро, можна я в тебе переночую?

— Ти де? Що сталося?

— Їду до тебе. Мене свекруха вигнала.

— Як це — вигнала?

Аліна коротко розповіла про календар і сіру машину.

— Вона сказала, що Денис мій коханець.

— Мій Денис?

— Твій. А ще, можливо, Сергій Аркадійович.

— Це хто?

— Наш виконроб.

Ірина кілька секунд мовчала.

— Ти точно нормально почуваєшся?

— Так. Але мені хочеться подарувати їй підручник з біології за сьомий клас.

— Навіщо дарма гроші витрачати? Приїжджай. Я тобі зараз постелю.

Ірина відчинила двері ще до того, як сестра встигла подзвонити. Позаду стояв Денис.

— Заходь, — обійняла Аліну Ірина. — Твій спільник уже вдома.

— Який спільник? — насупився Денис.

— Ти ж коханець Аліни.

— Знову?

Аліна вперше за вечір усміхнулася.

— У якому це сенсі «знову»?

— Та місяці зо три тому біля вашої роботи якась бабуся питала, чи одружений я. Сказав, що так. Мабуть, непереконливо.

Ірина забрала в сестри сумку.

— Ходімо. У кабінеті тобі вже постелила.

— Мені незручно вас обтяжувати…

— А мені незручно, що мій чоловік руйнує чужі сім’ї. Але якось переживемо.

Наступного дня Аліна працювала з маленької кімнати, де зазвичай стояли Денисів комп’ютер і прасувальна дошка. Людмила Павлівна не телефонувала.

Роман приїхав увечері — втомлений, неголений, у робочій куртці. Міцно обійняв дружину.

— Як ти?

— Уже краще.

— Усі речі забрала?

— Тільки на кілька днів.

— Добре.

— Чому добре?

— Решту заберемо разом.

Розмовляти з матір’ю він поїхав сам.

— Ви повертаєтеся? — запитала Людмила Павлівна, щойно він увійшов.

— Ні.

— От і правильно. Хай спочатку пояснить…

— Мамо, тут немає чого пояснювати.

— Ти хоча б на дати подивися!

— Я їх знаю краще за тебе. Ми півтора року обстежувалися. Я був з Аліною в лікаря. Повернувся з відрядження ще до овуляції.

— Але ж дев’ять тижнів…

— Відраховують від першого дня останньої менструації. Не від зачаття. Аліна тобі це казала.

Людмила Павлівна підібгала губи.

— Я просто хотіла тебе захистити.

— Тому вигнала мою вагітну дружину?

— На яку вулицю? Вона таксі викликала.

— Мамо, ти серйозно?

— Нічого страшного з нею не сталося.

— Ти прочитала її документи, звинуватила в зраді й виставила за двері. І кажеш, що нічого страшного?

— Це мій дім.

— Саме тому ми звідси їдемо.

Проходячи повз кухню, Роман побачив на стіні той самий календар. Зняв його, згорнув і поклав до своїх документів.

Поки він пакував речі, мати кілька разів заходила до кімнати.

— І куди ви тепер?

— Знайдемо квартиру.

— Ти ціни бачив?

— Бачив.

— Навіщо викидати гроші на вітер?

— Щоб нам було спокійніше.

— За два дні охолонете й повернетеся.

Роман застебнув сумку.

— Ні, мамо. Не повернемося.

Наступного дня вони знайшли невелику однокімнатну квартиру неподалік від своєї. Власник спершу хотів здати її щонайменше на три місяці, але погодився на один із можливістю продовження.

Коли Роман переказав заставу й комісію, Аліна зазирнула в його телефон.

— Ну що, все ще думаєш, що оренда — безглузда витрата?

Він прибрав телефон до кишені.

— Ні. Тепер це плата за відсутність акушерських розслідувань.

У квартирі був старий диван, маленька кухня й пральна машина, яка під час віджиму намагалася втекти в коридор. Зате ніхто не рахував Алінині мандарини.

Першого вечора вона з’їла чотири.

— Ти це навмисне? — запитав Роман.

— Так. Я тепер доросла жінка і можу собі дозволити.

Тим часом Людмилі Павлівні почали телефонувати родички. Ще до розмови з Аліною вона встигла обдзвонити кількох із них і поділитися підозрами. Тепер усім було цікаво, чим усе закінчилося.

Першою зателефонувала Тамара.

— Ну що там у Романа?

— Усе гаразд.

— Як це гаразд? Ти ж казала, що дитина чужа!

— Я сказала, що виникли питання.

— Людо, мені шістдесят три, а не сто три. Я пам’ятаю, що ти сказала: «Я все вирахувала».

Людмила Павлівна неохоче пояснила про дев’ять тижнів і відрядження. Тамара попросила надіслати дати, а за десять хвилин передзвонила.

— Людо, ти пам’ятаєш, я в пологовому працювала?

— Пам’ятаю.

— Акушерський термін рахують не від зачаття.

— Аліна теж так казала.

— Бо це правда. Зачаття зазвичай відбувається приблизно на два тижні пізніше початку відліку. За твоїми датами Роман уже повернувся додому.

— Звідки ти знаєш?

— Ти сама мені дати надіслала.

Настала тиша.

— А машина? — нарешті запитала Людмила Павлівна.

— Яка машина?

— Сіра.

— Людо, я не знаю, як колір машини впливає на овуляцію.

За кілька днів свекруха подзвонила Аліні.

— Ну, виходить, я могла помилитися.

— Могли.

— Я ж не зі зла.

Аліна сиділа на кухні й різала яблуко.

— Я розумію.

Свекруха помовчала, ніби чекала, що зараз їй скажуть: «Забудьмо». Але Аліна мовчала.

— Я за сина переживала.

— Переживати можна по-різному.

— І що тепер, усе життя будеш це пам’ятати?

— Жити разом ми більше не будемо.

— Так ремонт скоро закінчиться.

— Я не про цей місяць, Людмило Павлівно.

— Але я ж тепер зрозуміла.

— Ви не спитали ні мене, ні Романа. Прочитали мій документ, обдзвонили родичів і вигнали мене. Те, що ви тепер зрозуміли, не скасовує того, що сталося.

Після розмови вони з Романом домовилися про правила. Коли народиться дитина, жодних несподіваних приїздів: спочатку дзвінок, потім домовленість. Медичні документи й особисті речі — не для чужих очей. А якщо в Людмили Павлівни виникнуть підозри чи запитання, вона спершу говорить із ними.

Роман сам повідомив про це матері. Не вмовляв і не торгувався. А потім дотримувався домовленостей.

Через місяць вони повернулися до своєї квартири. Щоправда, «лічені дрібниці», про які говорив Сергій Аркадійович, усе ще чекали на завершення: плінтуси, дві розетки й двері до ванної, які зачинялися лише після впевненого поштовху плечем.

Але Аліна раділа навіть цим дверям. Вона ходила з кімнати в кімнату, торкалася свіжих стін і раз у раз поглядала на спальню.

Роман зайшов туди — і завмер.

Від стіни до стіни стояла нова гардеробна з підсвічуванням і глибокими шухлядами.

— Це що?

— А це той самий мій коханець, — сказала Аліна.

— Який?

— Через якого я зачинялася в кімнаті й постійно говорила з Сергієм Аркадійовичем.

Роман відчинив одну шухляду. Зачинив. Потім другу.

— Вона навіть коліном не зачиняється, — вражено сказав він.

— Уявляєш?

— А скільки коштувала?

— Тобі дуже сподобалося?

— Аліно!

Вона назвала суму. Роман повільно сів на край ліжка.

— Слухай, а не можна було знайти якогось звичайного коханця?

— Чому?

— Може, він дешевше обійшовся б.

Коли Роман розповів матері про гардеробну, та довго мовчала. Згодом зателефонувала Тамарі, потім ще двом родичкам.

— Я помилилася, — сказала вона кожній. — Ніякої зради не було. Я неправильно порахувала термін.

Їй довелося пояснити і про Дениса, і про телефонні розмови, і про ремонт. Розмови були неприємні, але вона закінчила кожну.

Лише після цього Людмила Павлівна зателефонувала Романові.

— Можна я приїду? Хочу з Аліною поговорити.

— Я спитаю в неї, — відповів син.

Мати прийшла наступного дня. Сиділа на новій кухні й крутила чашку за ручку. Аліна не квапила її.

— Я вчинила огидно, — нарешті сказала Людмила Павлівна. — Аліно, вибач мені.

Аліна підняла очі.

— Ви справді вчинили огидно.

Свекруха кивнула.

— Я родичам уже сказала, що помилилася.

— Знаю. Тамара мені дзвонила.

— Я злякалася за Ромка. Побачила ті дати, згадала машину… Одне до одного приліпила. І що більше думала, то більше мені здавалося, що все сходиться.

— Тому іноді краще не гадати, а запитати.

Роман відкашлявся. Мати глянула на нього.

— Дуже смішно.

— Я мовчу, — відповів він.

Коли народилася Поліна, Людмила Павлівна стала обережнішою. Перед приїздом телефонувала, а поради починала зі слів:

— Можна я скажу?

Іноді Аліна відповідала:

— Можна.

А іноді:

— Краще не сьогодні.

Свекруха в’язала онучці маленькі кофтинки, носила її на руках і одного разу все-таки спробувала наполягти, що дитині не можна спати біля відкритої кватирки.

Роман мовчки вийшов із кімнати й повернувся з календарем.

Людмила Павлівна побачила обведені дати.

— Навіть не починай.

— Я ж нічого не кажу.

— Прибери свою експертизу.

Відтоді листок називали «Експертизою імені Людмили Павлівни». Діставали його рідко. Іноді вистачало одного Романового запитання:

— Мамо, календар принести?

— Не треба мені твій календар! Я ж просто спитала!

І саме це «просто спитала» Аліна вважала найважливішим. Стосунки вони з часом відновили. Але тепер кожен знав: перш ніж робити висновки про чуже життя, краще поставити хоча б одне запитання.

Залишити коментар