— Мамо, у суботу я вас на дачу не повезу. І наступними вихідними теж не плануйте на мене.
У слухавці стало тихо.
Зоряна дивилася на чашку з дрібними блакитними квітами. Тоненька тріщина тягнулася від самого вінця до ручки.
— Ти захворіла? — нарешті запитала мати.
— Ні.
— То що сталося?
— Нічого. Просто тепер у ділянки є господар. Домовляйтеся з Богданом.
— Доню, ну в нього ж робота, зустрічі… Ти знаєш, який він зайнятий.
Зоряна притиснула вільну долоню до підвіконня.
— Знаю, мамо.
— А ти завжди нас виручала. Невже тобі важко витратити одну годину?
— Одну? — вона мимоволі всміхнулася. — Мамо, коли я востаннє їздила туди на годину?
— Ну починається…
— Ні. Якраз закінчується. Я ввечері зателефоную, спитаю, як тато. А щодо суботи — поговори з Богданом.
Поклавши телефон, Зоряна ще кілька секунд стояла нерухомо.
Із кімнати визирнув Ростислав.
— Сказала?
Вона кивнула.
— І як ти?
— Поки що не знаю. Руки чомусь тремтять.
Чоловік підійшов, узяв її долоні у свої.
— Ти нічого поганого не зробила.
— Я розумію. Тільки вперше сказала мамі «ні» й не почала одразу виправдовуватися.
На підвіконні стояла бабусина чашка — єдине, що Зоряна не сховала до шафи з усього сервізу.
— Давай хоча б переставимо її далі від краю, — попросив Ростислав. — Розіб’ється — шкодуватимеш.
— Постав. Тільки нехай буде тут, добре?
Він обережно посунув чашку до вазона.
Бабуся Віра пила з неї каву з молоком. А коли мала Зорянка просила скуштувати, сміялася:
— Тобі поки що молоко. Каву встигнеш напитися.
Решту сервізу діставали на Різдво й Великдень. Бабуся довіряла онуці розставляти блюдця, але неодмінно нагадувала:
— Не поспішай. Гості зачекають, а розбитого вже не склеїш.
Бабусі не стало, коли Зоряні виповнилося двадцять.
Після поминок мати покликала її на кухню. На столі ще стояли недопиті компоти, у мийці височів посуд.
— Сядь, доню. Ми з татом дещо вирішили.
Зоряна слухняно сіла.
— Бабусину дачу віддамо Богданові. Хай має хлопець із чого почати. Може, будинок колись зведе.
— А він хоче там жити?
— Зараз не хоче, потім захоче, — озвався батько. — Чоловікові потрібна земля.
Мати підсунула доньці тарілку з пирогом.
— А тобі буде бабусин сервіз. Ти його змалку любила. Вийдеш заміж, у тебе свій дім буде, гостей частуватимеш.
— Добре, — сказала Зоряна.
Тоді їй хотілося лише одного: щоб бабуся знову зайшла на кухню й запитала, хто переставив її цукорницю. Земля, документи, майбутній будинок брата — усе це здавалося далеким і зовсім неважливим.
А навесні подзвонила мама:
— Зорянко, ти в суботу вільна? Треба дачу після зими відкрити.
Так почалися її вісім дачних років.
Спершу батьків підвозив Ростислав. Потім Зоряна отримала права, і дзвінки стали звичними.
— Доню, на сьому під’їдеш?
— Мамо, ми хотіли завтра…
— Та ви ще встигнете. Треба тільки розсаду завезти.
На дачі з’ясовувалося, що розсаду треба висадити.
— Не їхати ж вам одразу назад. Допоможете — і швидше впораємося.
Після грядок знаходилися сухі гілки, облуплений паркан, бур’яни за сараєм.
— Зорянко, потримай драбину.
— Доню, ще два рядочки, і все.
— Ростиславе, ти глянь на дах. Там після дощу підтікає.
Додому вони поверталися затемна.
Одного разу Зоряна заснула просто в машині, притулившись чолом до скла. Ростислав розбудив її вже біля під’їзду.
— Приїхали. Ходімо.
— Я завтра ще рукопис маю здати, — пробурмотіла вона.
— Може, наступної суботи залишимося вдома?
Зоряна потерла обличчя.
— Там картопля нескінчена.
Він нічого не відповів. Тільки забрав у неї важку сумку.
Богдан на дачу приїздив рідко. Зате завжди встигав до малини чи молодої картоплі.
— О, сестро, привіт! Ви вже все викопали?
— Майже. Он ще рядок лишився. Допоможеш?
— Я б із радістю, але мені за годину треба бути в місті.
Мати вже несла до його машини відро.
— Богданчику, це вам. І помідори забери, не купуйте тієї хімії.
Якось Зоряна сиділа на ґанку й знімала з пальця пластир, що намок і сповз. Брат саме виїжджав за ворота.
— Мамо, він міг би хоч відра сам донести.
— Не починай. Хлопець за тиждень намучився, приїхав перепочити.
— А я?
Мати зупинилася.
— Що — ти?
— Я теж працюю.
— Зоряно, ну навіщо порівнювати? Тебе хіба хтось не цінує?
Зоряна опустила очі й узяла новий пластир.
Батько тим часом розповідав сусідові через паркан:
— Богдан у нас діловий. Йому б тільки трохи розкрутитися.
Позаду нього Ростислав лагодив дах літньої кухні. Нові дошки для паркану теж купили вони із Зоряною — з грошей, які відкладали на перший внесок за квартиру.
— Повернемо, — пообіцяв тоді батько.
— Не треба, тату.
Вона сама це сказала. І ніколи більше не нагадувала.
Коли батьки запросили всіх на недільний обід, Зоряна приїхала з тортом. Ростислав ніс пакет із фруктами.
— Знову ви стільки накупили! — сплеснула руками мати. — Проходьте. Богдан трохи затримується.
Він з’явився за годину.
— Усім привіт! Що в нас смачненького? Я зранку нічого не їв.
Після обіду батько дістав папку.
— Ну що, синку. Усе оформили. Тепер дача твоя за документами.
Богдан відклав виделку.
— Уже? Оце ви молодці.
Він погортав папери, задоволено кивнув.
— Місце хороше. Ліс, озеро. Такі ділянки тільки дорожчатимуть.
Зоряна поставила чашку на блюдце трохи різкіше, ніж хотіла.
Ростислав глянув на неї.
— Щось не так? — запитав брат.
— Усе так. Просто я про ту дачу ніколи в цінах не думала.
— Та я ж не кажу, що продаватиму. Просто кажу: хороша підтримка.
— Бережи її, — мовив батько. — Тепер ти господар.
Мати підвелася.
— А ми й про тебе, Зорянко, не забули.
Із нижньої полиці серванта вона витягла картонну коробку, перев’язану вицвілою стрічкою.
— Ось. Як обіцяли.
Між пожовклими газетами лежали чашки, тарілки, чайник. Зоряна дістала бабусину чашку й провела пальцем по тріщині.
— Вона давно така?
— Навіть не знаю, — зніяковіла мати. — Може, ще при бабусі. Решта наче цілі.
— Я пам’ятаю цю тріщинку, — тихо сказала Зоряна. — Бабуся ручкою до себе її повертала.
— Ну от. Тобі ж приємно?
— Так, мамо. Дякую.
І це було правдою. Вона притиснула чашку до долоні, поки за столом обговорювали, скільки тепер коштує земля біля озера.
Додому їхали мовчки. Коробку Ростислав тримав на колінах.
Уже біля квартири запитав:
— Ти справді нормально?
Зоряна довго шукала ключі.
— Мені боляче, Ростику.
Він завмер.
— Через дачу?
— Через те, що ти латаєш дах, я оплачую паркан, а надійні руки все одно в Богдана.
Ростислав переставив коробку на одну руку й обійняв її.
— Я давно хотів із тобою про це поговорити.
— Знаю. А я не хотіла чути.
Вона нарешті відімкнула двері.
— Тільки ділити я нічого не буду. І відбирати теж. Нехай буде його.
— А ми?
Зоряна повернулася до чоловіка.
— А ми цього літа поїдемо в Карпати. Якщо ти ще хочеш.
— Я вже вісім років хочу.
Вона вперше за той день засміялася.
За тиждень мати подзвонила домовлятися про розсаду. І почула відмову.
А в неділю ввечері зателефонував Богдан.
— Привіт. Слухай, що там у вас із мамою?
— Привіт. А що вона сказала?
— Що ти більше не збираєшся їх возити. Це через документи?
Зоряна сіла на край дивана.
— Це через те, що я більше не хочу проводити на дачі всі вихідні.
— Тобто раніше хотіла, а тепер раптом ні?
— Раніше теж не завжди хотіла. Просто ти про це не питав.
Брат голосно видихнув.
— У мене в суботу зустріч була. Важлива. Я не міг її скасувати через якісь помідори.
— А я могла скасовувати свої плани?
— Та я ж не про це!
— А я саме про це, Богдане.
Він помовчав.
— Батьки старіють. Ти розумієш узагалі?
— Розумію. Тому й не хочу, щоб тато перекопував десять соток із хворою спиною.
— Ну так приїдь допоможи!
— Ні.
Це коротке слово повисло між ними.
— Зручно ти влаштувалася, — нарешті кинув брат.
Зоряна заплющила очі.
— Ти справді зараз мені це кажеш?
— Я маю на увазі… Мама засмучена.
— Я з нею поговорю. А ти подумай, що робитимеш із ділянкою. Ти ж її господар.
— Значить, тепер усе моє?
— Не все. Я не перестаю бути їхньою донькою. Але твоєю безплатною помічницею на кожні вихідні більше не буду.
— Говориш, наче ми чужі.
— Ні, Богдане. Якраз хочу, щоб ми були рідними. Щоб можна було приїхати й посидіти разом, а не почути з порога: «Добре, що ти тут, бери лопату».
Він не знайшов, що відповісти. Розмова швидко закінчилася.
Наступного тижня Зоряна заїхала до батьків після роботи. Привезла хліб і мамин улюблений сир.
— Добрий вечір.
Батько кивнув із крісла. Мати мила чашку, хоча та, здається, вже давно була чистою.
— Покласти сир у холодильник? — запитала Зоряна.
— Поклади.
Вона зняла куртку й зайшла на кухню.
— Як тиск?
— Нормально.
— А татова спина?
— Болить. Але кому тепер до того діло.
Зоряна потягнула собі стілець.
— Мені, мамо. Тому й питаю.
Мати закрутила воду.
— Богдан у неділю нас повезе. Тільки ненадовго. Йому ж у понеділок працювати.
— Мені теж.
— Знову ти…
— Так, знову. Бо чомусь це щоразу доводиться нагадувати.
У дверях з’явився батько.
— Ніхто тебе не змушував, Зоряно.
Вона підвела на нього очі.
— Тату, а ви хоч раз запитали, чи я можу? Не «о котрій під’їдеш», а «чи маєш час»?
Батько потер поперек і відвів погляд.
— Ми думали, тобі самій приємно. Там же все рідне.
— Рідне. Дуже. Але я не хочу повертатися звідти такою втомленою, що в понеділок за роботу сісти не можу. Не хочу знову відкладати відпустку. І Ростик не хоче. Він просто вас поважає й мовчить.
Мати сіла навпроти.
— То що нам тепер робити?
— Менше садити. Залиште дві грядки. Нехай Богдан найме когось скосити траву.
— Найме… За гроші?
Зоряна сумно всміхнулася.
— А мій час нічого не коштував?
Мати опустила руки на коліна.
На кухні стало чути телевізор із сусідньої кімнати.
— Мамо, я вас не кидаю, — вже м’якше сказала Зоряна. — До лікаря відвезу. Продукти привезу. Якщо вдома щось треба — скажете. Але дачу більше на себе не візьму.
— А овочі? Банки на зиму? Ти ж сама любила наші огірки.
— Любила. І люблю. Але я краще куплю огірків, ніж дивитимуся, як тато після картоплі розігнутися не може.
Батько повільно сів біля вікна.
— Дві грядки, кажеш…
Мати глянула на нього, тоді знову на доньку.
— А в гості приїдете?
У Зоряни раптом защипало очі.
— Приїдемо, мамо. Тільки покличте в гості.
Галина Іванівна підвелася, дістала ще одну чашку.
— Чай будеш?
— Буду.
До нового порядку звикали не одразу.
Богдан ще кілька разів телефонував уточнити, де лежать інструменти й чим батько обробляв дерева.
— Ти в нього спитай, — відповідала Зоряна.
— Він каже: «Зоряна знає».
— Знала. Тепер записуй ти.
Одного вечора брат подзвонив сам.
— Слухай, а ви справді там цілий день були щосуботи?
— Не щосуботи. Іноді ще й у неділю.
— Я сьогодні тільки траву покосив. Більше нічого не встиг.
Зоряна мовчала.
— Найму когось, — додав він. — Бо так ніяких вихідних не вистачить.
— Хороша думка.
За місяць на ділянці лишилися дві грядки, кілька ягідних кущів і квіти біля ґанку. Місцевий хлопець скосив траву, поправив паркан. Під яблунями Богдан поставив садові стільці.
Мати спершу зітхала:
— Стільки землі пропадає.
А потім зателефонувала Зоряні просто з дачі.
— Уявляєш, ми з татом після обіду заснули надворі.
— І добре?
— Добре, — трохи здивовано зізналася мати. — Я й забула, як тут птахи співають.
Того літа Зоряна з Ростиславом поїхали в Карпати.
Першої суботи вона прокинулася о пів на сьому й одразу потягнулася до телефона.
— Щось сталося? — сонно запитав чоловік.
— Ні. Звичка.
— Спи. Сьогодні нічого не треба садити.
Вона поклала телефон екраном донизу й притулилася до нього.
У гори вони піднімалися неквапно. Зупинялися, коли хотіли, пили чай із термоса, сперечалися, куди звертати на стежці. Увечері Зоряна надсилала мамі фотографії.
«Гарно у вас», — відповідала та.
І жодного разу не попросила повернутися раніше.
Восени родина зібралася на день народження Петра Михайловича вже в новій квартирі Зоряни й Ростислава. Перший внесок вони таки назбирали; попереду були виплати, а поки біля стіни ще стояли нерозібрані коробки.
— Тіснувато, — зніяковіла Зоряна, розкладаючи прибори.
— Зате ваше, — сказав батько й посунув стілець, щоб усім вистачило місця.
До торта вона дістала бабусин сервіз.
Мати впізнала його відразу.
— Дивись, Петре. Як у мами вдома.
Зоряна поставила перед нею чашку. Собі залишила ту, з тріщинкою.
Галина Іванівна провела пальцем по квітковому візерунку.
— Вона мені колись сварилася, що я цей сервіз бережу більше, ніж людей. Казала: «Чого ти його ховаєш? Сідаймо пити чай».
Зоряна всміхнулася, але мати раптом накрила її руку своєю.
— Зачекай, доню.
За столом притихли.
— Пробач нам. Ми справді звикли. Треба підвезти — Зоряна. Треба допомогти — теж вона. А як ти там, чи втомилася… — Мати ковтнула й похитала головою. — Треба було питати.
Зоряна опустила чайник.
— Я теж мала раніше сказати, мамо. Не мовчати стільки.
— А ми мали почути, — тихо озвався батько.
Богдан покрутив у руках ложечку.
— До речі, на дачі яблук повно. Наступної неділі приїжджайте.
Зоряна звично напружила плечі.
Брат помітив і поспішив додати:
— У гості. Серйозно. Я м’яса куплю. Нічого робити не треба.
Ростислав глянув на дружину.
— Поїдемо?
— Поїдемо, — відповіла вона. — Тільки не на сьому.
Усі засміялися.
Мати нарізала торт, батько просив йому менший шматок, Богдан тягнувся через стіл по цукорницю. Ростислав непомітно торкнувся Зоряниної руки.
Вона обхопила долонями бабусину чашку й посунулася, звільняючи мамі місце поруч.