— Мамо, у суботу я вас на дачу не повезу

— Мамо, у суботу я вас на дачу не повезу. І наступними вихідними теж не плануйте на мене.

У слухавці стало тихо.

Зоряна дивилася на чашку з дрібними блакитними квітами. Тоненька тріщина тягнулася від самого вінця до ручки.

— Ти захворіла? — нарешті запитала мати.

— Ні.

— То що сталося?

— Нічого. Просто тепер у ділянки є господар. Домовляйтеся з Богданом.

— Доню, ну в нього ж робота, зустрічі… Ти знаєш, який він зайнятий.

Зоряна притиснула вільну долоню до підвіконня.

— Знаю, мамо.

— А ти завжди нас виручала. Невже тобі важко витратити одну годину?

— Одну? — вона мимоволі всміхнулася. — Мамо, коли я востаннє їздила туди на годину?

— Ну починається…

— Ні. Якраз закінчується. Я ввечері зателефоную, спитаю, як тато. А щодо суботи — поговори з Богданом.

Поклавши телефон, Зоряна ще кілька секунд стояла нерухомо.

Із кімнати визирнув Ростислав.

— Сказала?

Вона кивнула.

— І як ти?

— Поки що не знаю. Руки чомусь тремтять.

Чоловік підійшов, узяв її долоні у свої.

— Ти нічого поганого не зробила.

— Я розумію. Тільки вперше сказала мамі «ні» й не почала одразу виправдовуватися.

На підвіконні стояла бабусина чашка — єдине, що Зоряна не сховала до шафи з усього сервізу.

— Давай хоча б переставимо її далі від краю, — попросив Ростислав. — Розіб’ється — шкодуватимеш.

— Постав. Тільки нехай буде тут, добре?

Він обережно посунув чашку до вазона.

Бабуся Віра пила з неї каву з молоком. А коли мала Зорянка просила скуштувати, сміялася:

— Тобі поки що молоко. Каву встигнеш напитися.

Решту сервізу діставали на Різдво й Великдень. Бабуся довіряла онуці розставляти блюдця, але неодмінно нагадувала:

— Не поспішай. Гості зачекають, а розбитого вже не склеїш.

Бабусі не стало, коли Зоряні виповнилося двадцять.

Після поминок мати покликала її на кухню. На столі ще стояли недопиті компоти, у мийці височів посуд.

— Сядь, доню. Ми з татом дещо вирішили.

Зоряна слухняно сіла.

— Бабусину дачу віддамо Богданові. Хай має хлопець із чого почати. Може, будинок колись зведе.

— А він хоче там жити?

— Зараз не хоче, потім захоче, — озвався батько. — Чоловікові потрібна земля.

Мати підсунула доньці тарілку з пирогом.

— А тобі буде бабусин сервіз. Ти його змалку любила. Вийдеш заміж, у тебе свій дім буде, гостей частуватимеш.

— Добре, — сказала Зоряна.

Тоді їй хотілося лише одного: щоб бабуся знову зайшла на кухню й запитала, хто переставив її цукорницю. Земля, документи, майбутній будинок брата — усе це здавалося далеким і зовсім неважливим.

А навесні подзвонила мама:

— Зорянко, ти в суботу вільна? Треба дачу після зими відкрити.

Так почалися її вісім дачних років.

Спершу батьків підвозив Ростислав. Потім Зоряна отримала права, і дзвінки стали звичними.

— Доню, на сьому під’їдеш?

— Мамо, ми хотіли завтра…

— Та ви ще встигнете. Треба тільки розсаду завезти.

На дачі з’ясовувалося, що розсаду треба висадити.

— Не їхати ж вам одразу назад. Допоможете — і швидше впораємося.

Після грядок знаходилися сухі гілки, облуплений паркан, бур’яни за сараєм.

— Зорянко, потримай драбину.

— Доню, ще два рядочки, і все.

— Ростиславе, ти глянь на дах. Там після дощу підтікає.

Додому вони поверталися затемна.

Одного разу Зоряна заснула просто в машині, притулившись чолом до скла. Ростислав розбудив її вже біля під’їзду.

— Приїхали. Ходімо.

— Я завтра ще рукопис маю здати, — пробурмотіла вона.

— Може, наступної суботи залишимося вдома?

Зоряна потерла обличчя.

— Там картопля нескінчена.

Він нічого не відповів. Тільки забрав у неї важку сумку.

Богдан на дачу приїздив рідко. Зате завжди встигав до малини чи молодої картоплі.

— О, сестро, привіт! Ви вже все викопали?

— Майже. Он ще рядок лишився. Допоможеш?

— Я б із радістю, але мені за годину треба бути в місті.

Мати вже несла до його машини відро.

— Богданчику, це вам. І помідори забери, не купуйте тієї хімії.

Якось Зоряна сиділа на ґанку й знімала з пальця пластир, що намок і сповз. Брат саме виїжджав за ворота.

— Мамо, він міг би хоч відра сам донести.

— Не починай. Хлопець за тиждень намучився, приїхав перепочити.

— А я?

Мати зупинилася.

— Що — ти?

— Я теж працюю.

— Зоряно, ну навіщо порівнювати? Тебе хіба хтось не цінує?

Зоряна опустила очі й узяла новий пластир.

Батько тим часом розповідав сусідові через паркан:

— Богдан у нас діловий. Йому б тільки трохи розкрутитися.

Позаду нього Ростислав лагодив дах літньої кухні. Нові дошки для паркану теж купили вони із Зоряною — з грошей, які відкладали на перший внесок за квартиру.

— Повернемо, — пообіцяв тоді батько.

— Не треба, тату.

Вона сама це сказала. І ніколи більше не нагадувала.

Коли батьки запросили всіх на недільний обід, Зоряна приїхала з тортом. Ростислав ніс пакет із фруктами.

— Знову ви стільки накупили! — сплеснула руками мати. — Проходьте. Богдан трохи затримується.

Він з’явився за годину.

— Усім привіт! Що в нас смачненького? Я зранку нічого не їв.

Після обіду батько дістав папку.

— Ну що, синку. Усе оформили. Тепер дача твоя за документами.

Богдан відклав виделку.

— Уже? Оце ви молодці.

Він погортав папери, задоволено кивнув.

— Місце хороше. Ліс, озеро. Такі ділянки тільки дорожчатимуть.

Зоряна поставила чашку на блюдце трохи різкіше, ніж хотіла.

Ростислав глянув на неї.

— Щось не так? — запитав брат.

— Усе так. Просто я про ту дачу ніколи в цінах не думала.

— Та я ж не кажу, що продаватиму. Просто кажу: хороша підтримка.

— Бережи її, — мовив батько. — Тепер ти господар.

Мати підвелася.

— А ми й про тебе, Зорянко, не забули.

Із нижньої полиці серванта вона витягла картонну коробку, перев’язану вицвілою стрічкою.

— Ось. Як обіцяли.

Між пожовклими газетами лежали чашки, тарілки, чайник. Зоряна дістала бабусину чашку й провела пальцем по тріщині.

— Вона давно така?

— Навіть не знаю, — зніяковіла мати. — Може, ще при бабусі. Решта наче цілі.

— Я пам’ятаю цю тріщинку, — тихо сказала Зоряна. — Бабуся ручкою до себе її повертала.

— Ну от. Тобі ж приємно?

— Так, мамо. Дякую.

І це було правдою. Вона притиснула чашку до долоні, поки за столом обговорювали, скільки тепер коштує земля біля озера.

Додому їхали мовчки. Коробку Ростислав тримав на колінах.

Уже біля квартири запитав:

— Ти справді нормально?

Зоряна довго шукала ключі.

— Мені боляче, Ростику.

Він завмер.

— Через дачу?

— Через те, що ти латаєш дах, я оплачую паркан, а надійні руки все одно в Богдана.

Ростислав переставив коробку на одну руку й обійняв її.

— Я давно хотів із тобою про це поговорити.

— Знаю. А я не хотіла чути.

Вона нарешті відімкнула двері.

— Тільки ділити я нічого не буду. І відбирати теж. Нехай буде його.

— А ми?

Зоряна повернулася до чоловіка.

— А ми цього літа поїдемо в Карпати. Якщо ти ще хочеш.

— Я вже вісім років хочу.

Вона вперше за той день засміялася.

За тиждень мати подзвонила домовлятися про розсаду. І почула відмову.

А в неділю ввечері зателефонував Богдан.

— Привіт. Слухай, що там у вас із мамою?

— Привіт. А що вона сказала?

— Що ти більше не збираєшся їх возити. Це через документи?

Зоряна сіла на край дивана.

— Це через те, що я більше не хочу проводити на дачі всі вихідні.

— Тобто раніше хотіла, а тепер раптом ні?

— Раніше теж не завжди хотіла. Просто ти про це не питав.

Брат голосно видихнув.

— У мене в суботу зустріч була. Важлива. Я не міг її скасувати через якісь помідори.

— А я могла скасовувати свої плани?

— Та я ж не про це!

— А я саме про це, Богдане.

Він помовчав.

— Батьки старіють. Ти розумієш узагалі?

— Розумію. Тому й не хочу, щоб тато перекопував десять соток із хворою спиною.

— Ну так приїдь допоможи!

— Ні.

Це коротке слово повисло між ними.

— Зручно ти влаштувалася, — нарешті кинув брат.

Зоряна заплющила очі.

— Ти справді зараз мені це кажеш?

— Я маю на увазі… Мама засмучена.

— Я з нею поговорю. А ти подумай, що робитимеш із ділянкою. Ти ж її господар.

— Значить, тепер усе моє?

— Не все. Я не перестаю бути їхньою донькою. Але твоєю безплатною помічницею на кожні вихідні більше не буду.

— Говориш, наче ми чужі.

— Ні, Богдане. Якраз хочу, щоб ми були рідними. Щоб можна було приїхати й посидіти разом, а не почути з порога: «Добре, що ти тут, бери лопату».

Він не знайшов, що відповісти. Розмова швидко закінчилася.

Наступного тижня Зоряна заїхала до батьків після роботи. Привезла хліб і мамин улюблений сир.

— Добрий вечір.

Батько кивнув із крісла. Мати мила чашку, хоча та, здається, вже давно була чистою.

— Покласти сир у холодильник? — запитала Зоряна.

— Поклади.

Вона зняла куртку й зайшла на кухню.

— Як тиск?

— Нормально.

— А татова спина?

— Болить. Але кому тепер до того діло.

Зоряна потягнула собі стілець.

— Мені, мамо. Тому й питаю.

Мати закрутила воду.

— Богдан у неділю нас повезе. Тільки ненадовго. Йому ж у понеділок працювати.

— Мені теж.

— Знову ти…

— Так, знову. Бо чомусь це щоразу доводиться нагадувати.

У дверях з’явився батько.

— Ніхто тебе не змушував, Зоряно.

Вона підвела на нього очі.

— Тату, а ви хоч раз запитали, чи я можу? Не «о котрій під’їдеш», а «чи маєш час»?

Батько потер поперек і відвів погляд.

— Ми думали, тобі самій приємно. Там же все рідне.

— Рідне. Дуже. Але я не хочу повертатися звідти такою втомленою, що в понеділок за роботу сісти не можу. Не хочу знову відкладати відпустку. І Ростик не хоче. Він просто вас поважає й мовчить.

Мати сіла навпроти.

— То що нам тепер робити?

— Менше садити. Залиште дві грядки. Нехай Богдан найме когось скосити траву.

— Найме… За гроші?

Зоряна сумно всміхнулася.

— А мій час нічого не коштував?

Мати опустила руки на коліна.

На кухні стало чути телевізор із сусідньої кімнати.

— Мамо, я вас не кидаю, — вже м’якше сказала Зоряна. — До лікаря відвезу. Продукти привезу. Якщо вдома щось треба — скажете. Але дачу більше на себе не візьму.

— А овочі? Банки на зиму? Ти ж сама любила наші огірки.

— Любила. І люблю. Але я краще куплю огірків, ніж дивитимуся, як тато після картоплі розігнутися не може.

Батько повільно сів біля вікна.

— Дві грядки, кажеш…

Мати глянула на нього, тоді знову на доньку.

— А в гості приїдете?

У Зоряни раптом защипало очі.

— Приїдемо, мамо. Тільки покличте в гості.

Галина Іванівна підвелася, дістала ще одну чашку.

— Чай будеш?

— Буду.

До нового порядку звикали не одразу.

Богдан ще кілька разів телефонував уточнити, де лежать інструменти й чим батько обробляв дерева.

— Ти в нього спитай, — відповідала Зоряна.

— Він каже: «Зоряна знає».

— Знала. Тепер записуй ти.

Одного вечора брат подзвонив сам.

— Слухай, а ви справді там цілий день були щосуботи?

— Не щосуботи. Іноді ще й у неділю.

— Я сьогодні тільки траву покосив. Більше нічого не встиг.

Зоряна мовчала.

— Найму когось, — додав він. — Бо так ніяких вихідних не вистачить.

— Хороша думка.

За місяць на ділянці лишилися дві грядки, кілька ягідних кущів і квіти біля ґанку. Місцевий хлопець скосив траву, поправив паркан. Під яблунями Богдан поставив садові стільці.

Мати спершу зітхала:

— Стільки землі пропадає.

А потім зателефонувала Зоряні просто з дачі.

— Уявляєш, ми з татом після обіду заснули надворі.

— І добре?

— Добре, — трохи здивовано зізналася мати. — Я й забула, як тут птахи співають.

Того літа Зоряна з Ростиславом поїхали в Карпати.

Першої суботи вона прокинулася о пів на сьому й одразу потягнулася до телефона.

— Щось сталося? — сонно запитав чоловік.

— Ні. Звичка.

— Спи. Сьогодні нічого не треба садити.

Вона поклала телефон екраном донизу й притулилася до нього.

У гори вони піднімалися неквапно. Зупинялися, коли хотіли, пили чай із термоса, сперечалися, куди звертати на стежці. Увечері Зоряна надсилала мамі фотографії.

«Гарно у вас», — відповідала та.

І жодного разу не попросила повернутися раніше.

Восени родина зібралася на день народження Петра Михайловича вже в новій квартирі Зоряни й Ростислава. Перший внесок вони таки назбирали; попереду були виплати, а поки біля стіни ще стояли нерозібрані коробки.

— Тіснувато, — зніяковіла Зоряна, розкладаючи прибори.

— Зате ваше, — сказав батько й посунув стілець, щоб усім вистачило місця.

До торта вона дістала бабусин сервіз.

Мати впізнала його відразу.

— Дивись, Петре. Як у мами вдома.

Зоряна поставила перед нею чашку. Собі залишила ту, з тріщинкою.

Галина Іванівна провела пальцем по квітковому візерунку.

— Вона мені колись сварилася, що я цей сервіз бережу більше, ніж людей. Казала: «Чого ти його ховаєш? Сідаймо пити чай».

Зоряна всміхнулася, але мати раптом накрила її руку своєю.

— Зачекай, доню.

За столом притихли.

— Пробач нам. Ми справді звикли. Треба підвезти — Зоряна. Треба допомогти — теж вона. А як ти там, чи втомилася… — Мати ковтнула й похитала головою. — Треба було питати.

Зоряна опустила чайник.

— Я теж мала раніше сказати, мамо. Не мовчати стільки.

— А ми мали почути, — тихо озвався батько.

Богдан покрутив у руках ложечку.

— До речі, на дачі яблук повно. Наступної неділі приїжджайте.

Зоряна звично напружила плечі.

Брат помітив і поспішив додати:

— У гості. Серйозно. Я м’яса куплю. Нічого робити не треба.

Ростислав глянув на дружину.

— Поїдемо?

— Поїдемо, — відповіла вона. — Тільки не на сьому.

Усі засміялися.

Мати нарізала торт, батько просив йому менший шматок, Богдан тягнувся через стіл по цукорницю. Ростислав непомітно торкнувся Зоряниної руки.

Вона обхопила долонями бабусину чашку й посунулася, звільняючи мамі місце поруч.

Залишити коментар