– Пані Лідо, а що, у вас дітей немає? – запитала мене моя лікарка, коли побачила, що за два тижні в лікарні до мене ніхто не прийшов.
– Немає, – збрехала я, бо мені було соромно зізнатися, що жоден з моїх двох синів не знайшов часу, щоб провідати мене.
– Мамо, у вас же є гроші, от і купите собі все, що треба, – заявила мені старша невістка. – А у нас нема часу, – каже.
Щоб навідати мене в лікарні вони часу не знайшли, але як тільки я повернулася додому, всі приїхали до мене, і не для того, щоб спитати як я себе почуваю, а для того, щоб грошей просити.
Гроші в мене є, і діти про це знають, адже я заробітчанка. Вже 16 років в Італії працюю, доглядаю літніх людей, і за це щомісяця отримую тисячу євро.
На себе я практично нічого не витрачаю, бо в мене в пріоритеті завжди були діти. Мої сини були доволі юні, коли я їх залишила і подалася у світи: старшому було 18, а молодшому 16 років. З ними залишилася моя мама, бо чоловіка в мене давно не було.
В першу чергу я хотіла житлом синів забезпечити, тому я купила дві однакові квартири, і сини, одружившись, відразу пішли жити в своє.
Невістки обидві у мене з характером, але я у вибір синів не втручалася, це їм жити з ними, а не мені. І поки мені від них нічого не треба було, все було добре. Я працювала, заробляла, євро щомісяця між синами ділила, і всіх все влаштовувало.
Але рік тому я змінила тактику, вирішила, що я вже достатньо дітям допомогла і треба про себе подумати, адже у мене крім старої хати в селі нічого і немає. До синів я точно не піду жити, бо я з невістками не уживуся.
Сини відразу помітили, що щось змінилося, бо в перший же місяць, як я не передала їм гроші, вони стали мені телефонувати і по черзі питати, чи не трапилося що у мене, і де їхні гроші.
Тоді я їм і повідомила, що нехай найближчим часом на мої гроші не розраховують, бо я буду їх складати.
Сини спочатку засмутилися, але потім вирішили, що я хочу їм машини купити, тому певний час питання грошей відійшло на задній план.
Я не збиралася приїжджати додому, але так сталося, що у мене з’явилися певні проблеми із здоров’ям, і довелося приїхати. Я звернулася до лікаря, і відразу лягла в стаціонар.
За два тижні ніхто до мене не прийшов, і це було боляче. Я почувалася самотньою і нікому не потрібною. Дзвонила синам, а вони постійно казали, що зайняті. А невістка заявила, що у мене є гроші і я не пропаду.
Приїхала я на кілька днів додому і відразу стала збиратися назад в Італію. У мене вже є якась відкладена сума, і якщо я ще років зо два попрацюю, то зможу купити собі невелику квартиру. І тепер я саме над цим збираюся працювати.
А сини приїхали, і відразу стали розповідати, які машини вони уже собі вибрали, скільки вони коштують, і стали питати, коли ж я назбираю необхідні суми.
Мені було дивно їх слухати, адже я жодного разу не обіцяла їм ніякі машини. Це вони самі так вирішили, бо звикли, що я живу і працюю заради них.
Та цього разу я вирішила, що в пріоритеті я і мої потреби, тому поки я собі не придбаю житло, ні про які машини для синів не може бути і мови.
Вони, до речі, навіть не зрозуміли, що я на них образилася через те, що вони мене не навідували в лікарні. Байдужими вони стали, думають лише про себе.
– Мамо, розмова є, але так, щоб Сергій не знав, – підійшов до мене старший син.
– Кажи.
– Я старший, тому мені першому машина. Я вже варіант хороший недорогий знайшов. Треба 12 тисяч євро, і я знаю, що гроші у тебе є, тому сподіваюся, що ти допоможеш.
– Ні, сину, вибач. Та ніякі машини я купувати вам не збираюся. Хочеш машину – зароби сам на неї, – порадила я.
– А навіщо ж тоді мама-заробітчанка? – спробувала вколоти мене старша невістка, яка була присутня при нашій розмові.
Я промовчала, бо я їм квартиру купила, а сваха нічого не дала. Та невістка не вважає, що її мама їм щось винна, адже вона не заробітчанка, претензії лише до мене.
Нехай сини ображаються чи не ображаються, та змінювати свого рішення я не збираюся. Мені потрібна квартира, і поки я її не придбаю, діти від мене не отримають жодного євро. Ну хіба ж я не права?
