– Це жарт? Я не вірю.

– Мені байдуже, віриш ти чи ні. Я сказав тобі, що збираю документи на розлучення. Якщо ми прожили чверть століття разом, то що, не можемо покохати когось ще?

– Не можемо перестати почуватися щасливими у старих стосунках? Навіть кажуть, що у нашому віці корисно оновлюватись.

– Ми жили всі роки душа в душу. Сварилися рідко, й то по дрібниці. Яка втома? – Інна Анатоліївна нервово закрутила головою.

– Саме так. Життя скотилося в нудну стару рутину. Нічого цікавого! – Упевнено заявив Михайло Олександрович.

– Коли ти встиг стати таким грубим та жорстоким? – Жінка більше не могла стримувати емоцій і розплакалася.

Чоловік підвівся, налив води й простяг дружині:

– Не нервуйся так сильно. Пий і заспокойся. Не кінець світу. Мине час і ти все забудеш. Принаймні, теж зможеш розпочати нове життя.

– А ти спитав, чи я хочу?

Михайло Олександрович опустив голову і почав розглядати підлогу, ніби там намагався знайти відповідь на запитання. Чоловік мовчав.

– Хто вона? Хто розбив нашу родину?

– Яке це має значення? Є жінка, котру я кохаю. Усе!

– Ти готовий заради неї залишити все? А як сину пояснюватимеш ситуацію? Ти думаєш, він тебе простить за те, що ти кинув його маму в старості?

– Багато залежить від тебе. Якщо ти роздмухаєш всесвітню катастрофу, розкажеш, як тобі важко і нестерпно, то природно Влад буде на твоєму боці.

– Мишко, – жінка підійшла до чоловіка і взяла його за руки, – я прошу тебе схаменутися. Не руйнуй наш шлюб! Я розумію, ти чоловік. Може й захопився кимось. Але хіба це привід іти?

Очі чоловіка в якийсь момент сповнилися слізьми, але вже за кілька секунд він відсмикнув руки:

– Досить, Інно! Зберігай повагу до себе. Не принижуйся! Не проси! Я вирішив!

Дружина підійшла до вікна, деякий час роздивлялася дерева, які почали скидати листя, а потім тихо промовила:

– Я не дам розлучення. Тобто простим розлучення не буде. Це я також вирішила!

– Але чому? – обурено прокричав чоловік. – Мені ніколи возитися з цим питанням!

– У сенсі? – жінка насупила брови.

– Я маю інші важливі справи, які потребують уваги. Детально звітувати не хочу. І так… я йду сьогодні. Валізу зберу сам.

– Мишко…

– Не продовжуй. Не хочу сліз. Прямо зараз відбудеться те, що я намагаюся донести тобі цілу годину. Нічого хорошого в майбутньому на нас не чекає.

– Давай хоча б спробуємо. Поговоримо, розберемося, налагодимо.

Михайло Олександрович кинув розгублений погляд на дружину:

– Вже надто пізно!

Надвечір, зібравши всі речі, чоловік пішов. Інна Анатоліївна просиділа весь день у кімнаті й більше жодного слова не сказала чоловікові. Від сильного душевного болю жінка не могла навіть плакати.

Повна порожнеча та самотність. А що ж тепер? Як жити далі? Син дорослий, має своє життя. Є сестра та мама, які знаходяться в іншій частині країни.

Сусідки, пару знайомих… хіба зможуть вони наповнити життя яскравими фарбами? Будинок – робота – самотні вечори. Ось і вся перспектива. Від цих думок ставало лише гірше.

– Ні, я маю щось зробити. Не можна здаватись. Якось я дізнаюся, хто ця жінка, – міркувала Інна Анатоліївна. – Я не дам розлучення. Так просто не вийде, любий!

Жінка почала ходити по довгому передпокою туди-сюди. З чого розпочати?

– Згадала, – радісно скрикнула вона. – Свекруха. Ця мадам точно в курсі всіх подій. Все життя у нас чудові стосунки. Вона мені не відмовить. Не зможе!

Інна Анатоліївна схопила мобільний телефон та швидко набрала номер:

– Доброго вечора, Анфісо Миколаївно. Чи не спите ще? Я тут хотіла завтра вранці до вас у гості заїхати. Ви не проти?

– Добрий, люба. Я завжди рада тобі. Приїжджай.

Наступного дня невістка вирушила до свекрухи о сьомій ранку.

– З якого часу ти стала такою ранньою пташкою? – Літня жінка посмішкою привітала дружину сина.

– Як тільки Мишко заявив, що хоче зі мною розлучитися.

– Ти будеш чай чи каву? – Анфіса Миколаївна вдала, що не розчула останню фразу жінки.

– Мамочко, допоможіть мені. Більше ні на кого немає надії, окрім вас.

– А що я можу зробити, люба моя? Від мене нічого не залежить, на жаль.

Інна Анатоліївна зраділа. Значить, свекруха точно все знає. Це приємна новина.

– Скажіть мені, хто та жінка, яку покохав мій чоловік?

– З якою метою цікавишся? Себе зруйнувати, чи її?

– Мені важливо поговорити. Мамо, я не хочу здаватися. Я боротимуся за свого чоловіка!

– Дай йому трохи часу. А далі нехай станеться те, що має.

Невістка подивилася пильним поглядом на свекруху:

– Якщо ви мене колись по-справжньому любили, скажіть, хто вона і де її знайти!

Літня жінка деякий час вагалася, а потім сказала:

– Це Михайлове перше кохання, Анастасія. Вони зустрічалися ще зі школи. А потім сильно посварилися по якійсь дрібниці. Дівчина взяла і на зло йому вийшла заміж за друга Мишка, Толіка.

– Тобто вона має чоловіка?

– Ні, Толіка не стало багато років тому, від якоїсь тяжкої хвороби.

– Тобто кажете, що у них настільки сильне кохання, що мій чоловік готовий перекреслити двадцять п’ять років шлюбу?

Анфіса Миколаївна нервово перебирала пальцями. Було видно, що жінка дуже напружена.

– Доню, знай одне. Що б зараз не робив Мишко, якими б моторошними не здавались його вчинки, він завжди дуже цінував і поважав тебе. Як людину, жінку, та матір його єдиного сина.

– Але не любив. Це хочете сказати?

Свекруха мовчала, боячись підняти очі на невістку.

– Де мешкає ця Анастасія? Можете дати адресу?

– Гаразд, я напишу. Тільки пообіцяй мені дві речі.

– Обіцяю, – впевнено відповіла Інна Анатоліївна.

– Перше. Ти не нервуватимеш, не переживатимеш і не істеритимеш. Залишишся максимально спокійною. Дбатимеш про себе.

– Друге. Розмовляти з Анастасією будеш без образ, криків та з’ясування стосунків. Цивілізована розмова двох жінок.

– Досить складно розмовляти чемно з жінкою, яка забрала чоловіка з родини. Не знаходите?

– Як би це зараз не прозвучало дивно, але все ж таки… Анастасія – дуже порядна і гарна. Просто є у житті ситуації, які змушують нас робити незвичайні речі. Назвемо це так.

– Мені неприємно те, що ви зараз кажете. Але побачимо. Зовсім скоро.

Перше кохання Михайла жило в селі. Їхати довелося кілометрів з п’ятдесят. Інна Анатоліївна намагалася тримати себе в руках, хоча готувалася до зустрічі із суперницею.

– Доброго дня. Ви до кого? – мило посміхнулася господарка будинку, як тільки помітила незнайомку біля хвіртки.

То була приємна доглянута жінка. Вона не відрізнялася особливою красою і мала зайву вагу. Але гостинність сільчанки була помітна за версту.

– Мабуть, до вас. Якщо ви – Анастасія.

– Проходьте, – жінка вказала рукою на альтанку, яка була в тіні великих яблунь.

– Щоб не займати багато вашого часу, я перейду одразу до справи, – говорила Інна Анатоліївна спокійно та впевнено. – Навіщо ви забираєте чоловіка з сім’ї?

– А хіба таке можливе? – незворушно відповіла Анастасія. – На мою думку, кожна доросла людина сама приймає рішення, з ким їй бути й коли. Ви так кажете, ніби я когось змусила, силоміць витягла.

– Ви ж знаєте чоловіків. Їм лише привід дай. А далі вони, як заведені роботи, йдуть у своїх бажаннях. Тому деякі особи жіночої статі активно користуються цією слабкістю.

Анастасія мовчки дивилася на Михайлову дружину, ніби підбирала слова і думала, як правильно відповісти.

– Скажіть, ви зовсім не довіряєте своєму чоловікові? Навіть на йоту? На маленьку крапельку?

– Я не дам розлучення Михайлу. Майте на увазі. А, можливо, ви самі зрозумієте, що це погана карма і дасте спокій моєму чоловіку. Хоча надія на таке рішення невелика.

– Ви знаєте, я вас уявляла зовсім іншою.

– Тобто? Ви з Михайлом обговорюєте мене? – Такий факт викликав у жінки обурення.

– Іноді він розповідав про вас. Але повірте, лише приємні речі. Жодного поганого слова на вашу адресу я не чула. Навпаки. Все лише гарне.

– От і чудово, – зробила висновок Інна Анатоліївна. – Дайте нам спокій. Я готова просити вас про це ще п’ятсот разів.

– Це неможливо. Принаймні поки що.

– Думаєте, на чужому нещасті можна збудувати щастя?

Анастасія промовчала. Вона втомилася сперечатися з Інною, розуміючи, що розмова порожня і безглузда.

– Можу сказати лише одне. Упевнена, що одного разу, коли емоції вляжуться, ситуація зміниться, ми зможемо з вами порозумітися.

– Яка ж ви безсоромна! Сподіваюся, що мій чоловік незабаром зрозуміє і втече від вас.

– І я була рада поспілкуватися! – Анастасія словами дала зрозуміти, що діалог завершено.

Наступні кілька тижнів Інна Анатоліївна жила у постійному страху. Їй здавалося, що ось-ось у її двері постукають і принесуть документи на розлучення.

Михайло не з’являвся. Анфіса Миколаївна стверджувала, що теж нічого не знає про сина. Але одного дня свекруха подзвонила невістці й попросила терміново приїхати. Жінка розхвилювалася і одразу помчала до матері чоловіка.

– Щось трапилося?

– Слава Богу, ні.

– Що це означає?

– Мій син хоче з тобою поговорити. Якщо ти, звісно, ​​не передумала.

Поки жінка їхала за адресою, яку їй дала Анфіса Миколаївна, в голові пробігла купа думок.

“Ну от і прийшов день Х. Точно готові документи. Але я нічого не підписуватиму. Я відмовляюся!”

Інна під’їхала до невеликого будиночка, що стояв на березі озера. Вона ніколи не була тут раніше. Дивно, Михайло ніколи не казав, що має таку нерухомість.

Жінка постукала, але їй ніхто не відчинив. Тоді вона штовхнула двері й ті самі відчинилися.

– Чи є тут хтось? Ау.

У відповідь лунала лише тиша. Інна зробила кілька кроків і потрапила до просторої кімнати. Навколо стояло багато фарб, а посередині кімнати розташувався мольберт.

Жінка придивилася та побачила, що на картині зображено її портрет. Справжній, як фотографія. На ньому було передано кожен її м’яз і зморшку.

Вона не могла повірити, що хтось доклав стільки зусиль, аби створити цей шедевр. Хтось, хто дуже добре знав її зовнішність та особливості.

Інна підійшла ще ближче і побачила, що внизу лежить білий конверт, на якому написано “Дружині”.

Рум’янець прилив до щік жінки. Вона в ту ж хвилину відкрила листа:

“Дорога моя дружина, я захворів. Мені знадобилася термінова операція. Було зовсім неясно, виживу я чи ні. Існували великі ризики. Я надто тебе любив, щоб зазнавати мук очікування і боротьби.

Моя мама твердила, що так робити не можна. Але я прийняв рішення тебе віддалити. Якби раптом зі мною щось сталося, твій біль був би мінімальним.

Тому що ти вважала б мене зрадником, який тебе покинув і обдурив. Мені довелося втягнути у свою брехню давнього друга Анастасію. Вона чинила опір, але здалася під тиском прохань.

Я знаю, що ти можеш злитися і вважати, що я вчинив безглуздо. Можливо. Але я не шкодую, бо єдиною метою було захистити тебе.

Якщо ти читаєш ці рядки, то я вижив. Значить хочу заслужити твоє розуміння та прощення. Але, якщо раптом ти відмовишся, я зрозумію. Тоді попрошу лише про одне.

Візьми подарунок – твій портрет, намальований особисто мною в останні дні перед операцією. Я поважаю будь-яке рішення.

У будь-якому разі знай, що я дуже люблю тебе і ти – єдина жінка, яка мені потрібна. Завжди. Твій чоловік Михайло”.

Інна сіла на підлогу і розплакалася. Жінка не розуміла, це сльози радості, злості чи розпачу. Але їй хотілося плакати.

За кілька годин вона зателефонувала до Анфіси Миколаївни і запитала, в якій лікарні перебуває Мишко. Свекруха швидко продиктувала адресу.

– З тобою все гаразд? – побачивши зовсім ослабленого після операції чоловіка, стурбовано спитала Інна. – Тобі щось потрібне?

– Так, є одне прохання.

– Говори. Зроблю, якщо пообіцяєш швидше одужати.

– Ти нізащо не погодишся на розлучення. Залишишся моєю назавжди. Ще двадцять п’ять років, як мінімум.

– Якщо ти пообіцяєш ніколи більше не робити таких дурних, дитячих вчинків. На мою думку, ми й проживаємо це життя пліч-о-пліч, щоб ділитися всім. І поганим, і добрим. Щоб проходити складні ситуації разом, а не нарізно.

– Обіцяю.

– І ще одне прохання. Мій портрет ми повісимо у вітальні. Як нагадування про те, що коли подружжя довіряє одне одному, воно обов’язково з усім упорається.

Михайло взяв за руку дружину і міцно стиснув її на знак повної згоди.