— Путівку я віддав сестрі. У неї на роботі зараз такі труднощі, начальство постійно чіпляється, нерви геть здають. Їй санаторій просто необхідний. А тобі й дачі вистачить. Ти ж сама казала, що хотіла новими клумбами зайнятися. Я їй квиток вже переоформив через знайому в агентстві, тож ти можеш їхати додому.

— Уявляєш, Ігоре? Сьогодні ввечері я нарешті буду в термальному басейні. І ніхто мене звідти не витягне.

Марина усміхнулася й поправила ремінь дорожньої сумки. Про цю відпустку вона мріяла ще з зими: Карпати, трав’яний чай, тепла вода і жодних робочих дзвінків.

На табло вже світилася посадка на поїзд до Трускавця. Марина дістала паспорт і кивнула чоловікові:

— Ходімо, там майже немає черги.

Але Ігор не рушив. Він стояв, засунувши руки в кишені куртки, й раз у раз поглядав на вхід.

— Ти когось шукаєш?

— Зачекай. Зараз Оксана підійде.

— Яка Оксана?

— Моя сестра. Яка ж іще?

Марина розгублено глянула на нього. Із сестрою чоловіка вони бачилися хіба що на свята, та й тоді ледве перекидалися кількома словами.

— Вона нас проводжатиме?

— Зараз усе поясню.

За кілька хвилин із натовпу виринула Оксана. У новому велюровому костюмі, з великою валізою, вона виглядала так, ніби давно чекала цієї зустрічі.

— Привіт, родичі! — гукнула вона й помахала роздрукованим квитком. — Ну що, встигаємо?

Марина подивилася на квиток, потім на валізу.

— Ігоре, що відбувається?

Чоловік усміхнувся тією поблажливою усмішкою, яку Марина добре знала: зазвичай вона означала, що він уже все вирішив.

— Марино, тут така справа. Я віддав твою путівку Оксані.

— Що?

— У неї на роботі зараз жах коїться. Начальство чіпляється, нерви здають. Їй треба відновитися.

Оксана кивнула:

— Ти не уявляєш, як я втомилася.

— Зачекайте, — Марина міцніше стиснула паспорт. — Ти віддав їй мою путівку? Ту, яку я сама купила?

— Я потім перекину тобі частину грошей, — сказав Ігор. — Через знайому в агентстві вже переоформив усе на Оксану. І квиток також.

— А мене ти коли збирався про це запитати?

— Ну от, починається. Ти ж сама хотіла на дачі клумбами зайнятися. Поїдеш на свіже повітря, відпочинеш.

— Я чекала цієї поїздки кілька місяців!

— А Оксані зараз важче. Ми ж сім’я, треба розуміти одне одного.

Марина перевела погляд на сестру чоловіка:

— Ти знала, що він навіть не поговорив зі мною?

Оксана знизала плечима.

— Ігор сказав, що ти зможеш відпочити на дачі.

— Я спитала, чи ти знала.

— Марино, не треба, — перебив Ігор. — Не влаштовуй драму посеред вокзалу. Я вже все вирішив.

Він потягнувся до її сумки, ніби збирався забрати речі, які йому знадобляться в дорозі. Марина зробила крок назад.

— Добре, — тихо сказала вона.

Ігор полегшено кивнув.

— От і чудово. Я знав, що ти зрозумієш.

— Ти тільки не сердься, — додала Оксана. — Мені справді потрібно відновитися. Ми тобі сувенір привеземо.

Вони рушили до перевірки квитків. Ігор котив свою валізу, Оксана щось захоплено йому розповідала.

Марина залишилася біля табло. Її аж трусило, але бігти за ними й просити передумати вона не збиралася.

«Я вже все вирішив».

Вона не раз чула ці слова. Коли Ігор без попередження віддав їхню машину братові на вихідні. Коли скасував їхні плани, бо йому раптом захотілося іншого. Раніше Марина ображалася, сперечалася, а потім махала рукою.

Тепер вона дістала телефон і відкрила застосунок залізниці. Бронювання, оплачене з її картки за гнучким тарифом, залишалося в її кабінеті.

Марина підійшла до стійки представниці залізничної компанії.

— Доброго ранку. Я хочу скасувати бронювання.

— Одне місце чи обидва? — запитала працівниця, перевіривши дані.

— Обидва.

— За повернення буде невелике утримання. Решта коштів надійде на картку, з якої ви платили. Підтверджуєте?

Марина озирнулася. Ігор та Оксана стояли в черзі. Чоловік щось розповідав сестрі й широко жестикулював.

— Підтверджую.

— Готово. Ось ваш паспорт і чек.

— Дякую.

На вулиці світило сонце. Марина викликала таксі й назвала адресу дачі. У цьому Ігор мав рацію: за місто їй і справді хотілося. Тільки не тому, що він її туди відправив.

Телефон задзвонив дорогою. На екрані висвітилося фото чоловіка.

— Марино, що це за фокуси?! — закричав він, щойно вона відповіла. — Нам кажуть, що квитки скасовані! Це ти зробила?

— Так. Обидва квитки.

— Ти при своєму розумі? Ми тут із речами стоїмо!

На задньому плані щось обурено говорила Оксана.

— А в мене відпустка! — долинув її голос.

— У мене теж, — відповіла Марина. — Я її планувала, чекала й оплачувала.

— Могла б просто поїхати на дачу, як ми домовлялися!

— Ми не домовлялися, Ігоре. Ти поставив мене перед фактом.

— І через це ти все зіпсувала? Нові квитки на найближчий поїзд удвічі дорожчі!

— Ви можете їх купити.

— Та ти просто мстива!

— А бронювання санаторію я скасую, щойно доберуся до ноутбука.

— Ти не посмієш!

— Це моє бронювання і мої гроші. Розбирайтеся самі.

Вона завершила розмову й перевела телефон у беззвучний режим. Руки все ще тремтіли. Марина поклала їх на коліна й видихнула.

На дачі вона відчинила вікна, ввімкнула ноутбук і скасувала бронювання санаторію. Потім полила квіти, протерла пил і довго сиділа на веранді з чашкою чаю.

Вона думала, що Ігор приїде того ж дня, але він з’явився лише наступного ранку. Машина різко загальмувала біля паркану.

— Задоволена? — кинув він, піднявшись на веранду. — Ми нікуди не поїхали. Оксані довелося тягнути валізу додому.

Марина саме пересаджувала саджанці. Вона поставила горщик на стіл.

— Гроші за квитки мені вже повернули. За санаторій надійдуть за кілька днів.

— Ти взагалі чуєш, що я кажу? Ти знаєш, як я виглядав перед сестрою?

— А ти знаєш, як я почувалася на вокзалі?

— Знову ти про себе.

— Так, про себе. Бо ти про мене тоді не подумав.

Ігор важко опустився на стілець.

— Я хотів допомогти сестрі. Невже це так важко зрозуміти?

— Допомогти їй за мій рахунок?

— Ми сім’я!

— То чому ти не поговорив зі мною? Хоч раз. Заздалегідь.

— Бо знав, що ти відмовиш.

Марина подивилася на нього.

— Отже, знав.

Ігор відвів очі, але за мить знову заговорив:

— Я чоловік. Я маю право приймати рішення.

— За мене? За мої гроші?

— Не перекручуй.

— Якби ти купив Оксані путівку на свої заощадження, це була б твоя справа. Але ти забрав мою. І повідомив мені про це за хвилину до посадки.

— Я думав, ти мудріша, — промовив він. — А ти через якусь путівку готова зруйнувати наші стосунки.

— Не через путівку. Через те, що ти вирішив відправити мене на дачу, а на моє місце посадити Оксану. І навіть не спитав.

— То що тепер? — Ігор розвів руками. — Будеш мовчати й ображатися?

— Ні. Я більше не хочу так жити.

Він завмер.

— Ти серйозно?

— Так, Ігоре.

Він ще трохи постояв, ніби чекав, що вона забере свої слова назад. Але Марина повернулася до саджанців.

Нарешті Ігор пішов. Грюкнули дверцята машини, і невдовзі шум мотора стих за поворотом.

Марина залишилася на веранді. Попереду були непрості розмови, поділ майна й безліч побутових клопотів. Вона це розуміла.

Але вперше за довгий час вона захистила себе. І тепер знала: її плани, її гроші та її життя належать їй.

Залишити коментар