— Ти серйозно вважаєш, що моя донька має подарувати твоєму синові квартиру? Віктор розстібнув куртку й невдоволено зітхнув, наче Ірина знову не зрозуміла чогось очевидного

— Ти серйозно вважаєш, що моя донька має подарувати твоєму синові квартиру?

Віктор розстібнув куртку й невдоволено зітхнув, наче Ірина знову не зрозуміла чогось очевидного.

— Не починай. Я все пояснив.

— Ні, Вітю. Ти два дні десь ночував, вимкнув телефон, а тепер прийшов і питаєш, чому я не напекла тобі пирогів.

— Я був у сина.

— А я тут місця собі не знаходила! Новини переглядала, лікарні хотіла обдзвонювати…

— Зате було коли подумати.

Ірина відступила на крок.

— Отже, ти навмисне?

Він не відповів. Повісив куртку, поправив комір і пройшов до кімнати.

А вона залишилася в коридорі. Дивилася на його черевики біля дверей і ніяк не могла поєднати цього чоловіка з тим, який колись простягнув їй серветку під осіннім дощем.

Тоді Ірина сиділа на лавці й плакала через Олега, свого першого чоловіка. Точніше — через його зникнення.

Вони давно розлучилися. Олег продав невелику справу й подався за океан — починати нове життя. Її кликав із собою.

— Іро, ти тільки уяви: тепло цілий рік, море поруч. Чого ми тут тримаємося?

— У нас маленька дитина. Я хочу знати, де вона завтра спатиме і до якого лікаря я її поведу.

— Ти просто боїшся.

— Так. Боюся. За неї.

Олег поїхав з іншою жінкою. Але перед від’їздом залишив Ірині трикімнатну квартиру, а для доньки купив однокімнатну й одразу оформив на її ім’я.

— Здаватимеш, — сказав, передаючи документи. — Буде вам допомога. А виросте Даринка — матиме своє житло.

Ірина тоді довго перебирала папери.

— Ти впевнений?

— Це моя дитина, Іро. Те, що ми розходимося, нічого не змінює.

До Дарининих чотирнадцяти років він надсилав гроші, телефонував. А потім зник. Просто одного дня перестав відповідати.

— Я не грошей від нього чекаю, — пояснювала Ірина незнайомому чоловікові на лавці. — Хоч би знати, що живий. Донька питає, а я що їй скажу?

— Ви самі його шукали?

— Писала, дзвонила. Знайомих розпитувала. Нічого.

Віктор сів поруч, хоча лавка була мокра.

— Дайте мені його дані. Є кілька людей, у яких можна спитати. Не обіцяю, але спробую.

Олега він теж не знайшов. Зате став приходити, телефонувати, питати, як вони.

Якось за чаєм зізнався:

— Я теж розлучаюся. Квартиру дружині із сином залишаю.

— А сам куди?

— Кімнату винайму. Дорослий чоловік, не пропаду.

— Важко, мабуть, усе починати заново.

— Важче повертатися туди, де тобі не раді.

Він так легко знайшов спільну мову з Даринкою, що Ірина навіть дивувалася. Міг годину розбирати з нею задачу, потім вони сперечалися про фільм, а за вечерею разом сміялися з чогось свого.

Коли Ірина наважилася заговорити з донькою про спільне життя, та лише знизала плечима:

— Мам, та нехай переїжджає.

— Тобі справді буде комфортно?

— Так. Ти ж бачиш, ми нормально ладнаємо. І ти з ним смієшся частіше.

Ірина обійняла її.

— Якщо щось буде не так, ти мені скажеш?

— Скажу. Тільки не питай тепер щодня.

Віктор переїхав. Згодом вони одружилися.

Він дотримував слова. Пообіцяв море — влітку повіз їх обох. Почув, що Дарина мріє про електросамокат, — подарував на день народження.

— Вітю, це ж дорого, — тихо дорікала Ірина. — Тобі ще Артемові допомагати.

— Допомагаю.

— Я знаю твою зарплату.

— Іро, ну не рахуй ти зараз. Дивись, як вона радіє.

Дарина саме намагалася втримати рівновагу у дворі й кричала:

— Дядю Вітю, тільки не знімай! Я зараз упаду!

Ірина сміялася разом із ними. Працювала, вела господарство й вірила, що нарешті має родину, в якій не потрібно весь час бути насторожі.

Минали роки. Дарина закінчувала університет і збиралася заміж, коли Віктор одного вечора запропонував:

— Може, продамо цю квартиру?

Ірина відірвалася від списку весільних справ.

— Навіщо?

— Будинок старий. Можна взяти щось у новобудові. Просторіше, сучасніше.

— Мені тут добре.

— Тобі завжди добре там, де нічого не треба міняти.

— Бо я не бачу, навіщо міняти хороше на невідоме. Вітю, у нас весілля попереду. Давай хоч без переїзду.

Він помовчав, покрутив чашку.

— А молоді де житимуть? Тут?

— У нього. Там простора квартира. І будинок за містом є.

— Батьки постаралися?

— І батьки допомагали, і сам працює давно. Але головне, що вони одне одного люблять.

— А якби квартири не було?

— У Дарини є своя. Ти чого?

Віктор перестав крутити чашку.

— Яка своя?

— Однокімнатна. Олег купив їй перед від’їздом.

— І ти мені за стільки років не сказала?

— Ми, здається, не говорили про це.

— Дивно. Чоловік, виходить, останнім дізнається.

Ірина відклала ручку.

— Вітю, я нічого від тебе не приховувала. Це Даринине житло. Ми здавали його, з тих грошей і жили, коли Олег зник. Ти ж знаєш, я не люблю обговорювати той час.

— А зараз гроші куди йдуть?

— Доньці. На її рахунок.

— Зрозуміло.

— Що тобі зрозуміло?

— Кажу ж: добре, що в дитини є своя квартира.

Весілля відгуляли тепло, без зайвої метушні для Ірини: витрати взяла на себе родина нареченого. Свати обіймали її, просили не хвилюватися, а Дарина весь вечір шукала маму поглядом і щасливо всміхалася.

Повернувшись додому, Ірина зняла туфлі просто в передпокої.

— Ну все, — видихнула. — Виросла моя дівчинка.

Віктор обійняв її.

— Чого ти? Нікуди вона не ділася.

— Знаю. Просто ще вчора ніби косички їй заплітала…

Восени він влаштував їм відпочинок біля моря.

Приніс додому пакунки зі смаколиками, а за вечерею поклав перед дружиною квитки.

— Десять днів. Тільки ми.

— Вітю… Ти жартуєш?

— У тебе відпустка у вересні? Ото й збирайся.

— А гроші?

— Знову починаєш? Хочу побути зі своєю дружиною. Можна?

Вона обійняла його за шию.

Відпочинок справді був чудовий. Вони пізно снідали, ходили берегом, розмовляли без поспіху. Віктор приносив їй каву, пам’ятав, який десерт сподобався, серед ночі виходив по воду, щоб вона не спускалася донизу.

Останнього вечора Дарина надіслала фото із заміського будинку. На знімку вони з чоловіком стояли біля мангала, обоє сміялися.

— Дивись, наші кухарі, — Ірина простягнула телефон.

Віктор усміхнувся.

— Добре влаштувалася.

— Щаслива вона.

— Я ж і кажу.

Вони пройшли трохи мовчки. Потім Віктор зітхнув:

— А я за свого думаю. Артем за рік університет закінчує. Двадцять три буде. Чого до того часу досягне?

— Диплом отримає. Це вже немало.

— А жити де?

— Поки з мамою. Влаштується на роботу, зможе щось винайняти.

— І що, приведе дівчину в орендовану кімнату?

— Можна й квартиру винайняти.

— Сучасним дівчатам потрібна впевненість у завтрашньому дні.

Ірина глянула на нього.

— А хлопцям не потрібна? Вітю, зустріне свою людину — разом щось придумають.

— Дарина ж не стала разом із бідним студентом придумувати.

Вона зупинилася.

— Ти зараз про що?

— Ні про що. Просто вийшла за чоловіка, в якого вже все є.

— Вона вийшла за того, кого любить.

— Та вірю я, вірю.

— Не схоже.

Віктор відвернувся до води.

— Легко говорити, коли власна дитина забезпечена.

— Я ж не винна, що Олег зміг купити їй житло. І ти Артемові допомагав, як міг.

— Мабуть, мало.

— Ви можете розміняти ту трикімнатну. Ти ж залишив її їм.

— Не хочу я нічого розмінювати.

— Тоді нехай попрацює, назбирає. Можна допомогти з першим внеском.

— А ти своїй доньці побажала б кредит на двадцять років?

— Ні. Як і твоєму синові. Але квартири з повітря не беруться.

Вони поверталися до готелю вже мовчки.

Пізніше Ірина вийшла до чоловіка на балкон.

— Давай не сваритися через те, чого ще немає. У нього попереду цілий навчальний рік. Подумаємо, чим зможемо допомогти.

Віктор узяв її за руку.

— От і я хочу, щоб ти мене зрозуміла.

— Я розумію, що ти переживаєш за сина.

— Ти в мене найкраща.

Вона притулилася до його плеча. Тоді їй здалося, що вони порозумілися.

До тієї розмови Віктор повернувся наприкінці січня.

Ірина саме розливала суп, коли він зайшов на кухню й кинув на стіл телефон.

— Ну що, вже майже весна.

— До неї ще місяць. Сідай, гаряче.

— Потім літо. Диплом. А з житлом для Артема так нічого й не вирішено.

— Він знайшов роботу?

— До чого тут робота?

Ірина завмерла з ополоником.

— А до чого тоді?

— Ми ж домовлялися знайти вихід.

— Вітю, я пропонувала варіанти. Розмін, оренда…

— Оренда! Щоб він чужій людині половину зарплати носив?

— Добре. Який у тебе варіант?

Віктор сів.

— У Дарини квартира стоїть.

— Вона не стоїть. Там живуть люди.

— Іро, не чіпляйся до слів.

— Ти хочеш, щоб вона здала її Артемові?

— Навіщо синові платити своїм?

Ірина повільно поклала ополоник.

— Тобто виселити орендарів, відмовитися від доходу й пустити туди твого сина безплатно?

— Я не про це.

— А про що?

Він подивився їй просто в очі.

— Нехай подарує. Оформить дарчу. Їй та квартира все одно не потрібна.

Ірина машинально взяла зі столу серветку, склала навпіл. Потім ще раз.

— Повтори.

— Ти почула.

— Квартиру, яку їй купив батько?

— У неї є де жити.

— У чоловіка. А це — її власне житло.

— То й що тепер, усе життя триматися за нього, як за рятівний круг?

— Якщо захоче — так.

Віктор відсунув тарілку.

— Я думав, ти інакше до цього поставишся.

— А як я мала поставитися? Побігти доньці дзвонити: «Віддай квартиру, бо Вітя так вирішив»?

— Не треба перекручувати.

— Я навіть обговорювати цього не буду.

Він різко підвівся.

— От і поговорили.

— Вітю…

У передпокої зашаруділо. Грюкнули двері.

Спершу Ірина дала йому час охолонути. За годину зателефонувала. Телефон був вимкнений.

До ранку вона майже не спала. Наступного дня набирала знову й знову, сердилася, потім лякалася власних думок. Надвечір уже гортала місцеві новини, коли нарешті задзвонив телефон.

— Зі мною все нормально, — сухо сказав Віктор.

— Ти де?!

— У сина.

— Не міг повідомити? Хоч два слова написати?

— Не хотів знову слухати докори.

— Докори? Я думала, з тобою щось сталося!

— Завтра повернуся. Поговоримо.

— Стривай…

Він уже від’єднався.

І ось тепер стояв у її вітальні й чекав, що вона «загладить кути» смачною вечерею.

Ірина зайшла слідом за ним.

— Я думала. Багато думала за ці дві доби. Але так і не зрозуміла, чому за твою обіцянку синові має розраховуватися моя донька.

Віктор повернувся.

— Бо ми сім’я, Іро.

— А Дарину ти спитав, чи вона таку сім’ю собі уявляла?

— У неї чоловік із квартирою та будинком. Потім ще ця трикімнатна їй дістанеться.

— Ти вже й мою спадщину розподілив?

— Не чіпляйся! Я тут теж не чужий. Роками живу, комунальні плачу, ремонтую все.

— Ти тут живеш, тому й береш участь у витратах. Я теж працюю, купую продукти, веду дім. Чи мені за кожну вечерю частку у твоїй колишній квартирі вимагати?

— Не порівнюй.

— Чому?

— Бо я ту квартиру синові залишив!

— А Олег свою — доньці. Чому його рішення ти поважати не хочеш?

Віктор стиснув губи. Потім сів на диван, уперся ліктями в коліна.

— Послухай уважно. Я так більше не можу. Якщо ти не підтримаєш мене із сином, нам краще розлучитися.

Ірина мовчала.

Він підвів на неї очі.

— Ти чула?

— Чула.

— Я серйозно.

— Я теж тебе серйозно слухаю.

— Я не хочу старіти з жінкою, для якої існує тільки її дитина. Я ж вашу Дарину своєю вважав. На море возив, подарунки купував. Якби знав, як ти до мене ставишся, краще б синові відкладав. Уже на перший внесок назбирав би.

Ірина опустила погляд на його руки. Цими руками він колись тримав Даринин самокат, поки та вчилася їхати.

— То це тепер рахунок?

— Не вигадуй.

— За море? За день народження? Скільки ми тобі винні?

— З тобою неможливо говорити!

На кухні завібрував телефон. Замовк і знову завібрував.

— Я води вип’ю, — сказала Ірина.

Телефонувала Дарина. Втретє.

— Доню, привіт. Щось сталося?

— Мам, нарешті! Чому ти не береш?

— Ми розмовляємо з Віктором.

— Він уже вдома?

Ірина притулилася до кухонної стільниці.

— Звідки ти знаєш, що його не було?

— Не знаю. Він годину тому від нас поїхав. Сказав, що ти чекаєш на відповідь.

— Яку відповідь, Даринко?

Донька помовчала.

— Мам… Він сказав, що ти попросила його поговорити зі мною. Про квартиру.

Ірина заплющила очі.

— Що саме він сказав?

— Спочатку про те, що ми сім’я. Що він мене ростив, допомагав. Потім — що Артемові важко починати, а я вже всім забезпечена. Я думала, він просить пожити там. А він каже: треба переоформити.

— І ти?

— Я сказала, що поговорю з тобою.

— Правильно.

— Мамо, ти тільки чесно скажи. Він погрожує піти?

Ірина не одразу знайшла голос.

— Даринко…

— Якщо через це у вас усе руйнується… Я можу віддати. Мені страшенно неприємно, але якщо тобі це так потрібно…

— Ні.

— Мам, послухай…

— Ні, доню. Я тебе почула. А тепер ти мене послухай: я ніколи не просила його забирати у тебе квартиру. Ніколи б такого не попросила.

— Тобто він збрехав?

— Так.

У слухавці стало тихо.

— А ти як? — уже зовсім іншим голосом спитала Дарина.

Ірина сіла на табурет.

— Не знаю поки. Він два дні не приходив додому, бо я відмовилася з тобою про це говорити. А тепер повернувся й розповідає, скільки на нас витратив.

— Господи…

— Більше нічого йому не обіцяй. Це твоє житло. І твоя мама не повинна купувати собі чоловіка твоїм майбутнім.

— Мам, ми зараз приїдемо.

— Не треба вас у це…

— Треба. Я хочу до тебе. Чоловік уже ключі бере.

Ірина витерла щоку долонею.

— Добре, доню.

— І не думай перед нами вибачатися. Чуєш?

— Чую.

Вона ще трохи посиділа з телефоном у руках. Потім налила води, випила й повернулася до кімнати.

Віктор сидів на дивані.

— Ну? — запитав він. — Заспокоїлася?

— Навіщо ти їздив до Дарини?

Він відвів очі.

— Уже подзвонила.

— Навіщо ти сказав, що це я тебе послала?

— Хотів нормально поговорити. Без твоїх емоцій.

— Моїм ім’ям?

— Якби ти не вперлася, не довелося б.

Ірина поставила склянку на стіл.

— Вона була готова віддати квартиру. Не тобі й не Артемові. Мені. Бо ти переконав її, що інакше я втрачу сім’ю.

Віктор розвів руками.

— Ну от, дитина виявилася розумнішою…

— Не смій.

Він замовк.

— Навіть не договорюй, — тихо сказала Ірина. — Ти змусив її вибирати між власним житлом і маминим щастям. А тепер ще й пишаєшся, що майже вийшло?

— Я нічого її не змушував. Вона сама сказала, що зробить, як ти вирішиш.

— То я вирішила. Завтра починаю оформлювати розлучення.

Віктор випростався.

— Через квартиру?

— Через те, що ти щойно сказав.

— Іро, подумай добре.

— Я вже подумала.

Він провів рукою по обличчю.

— Значить, квадратні метри дорожчі за наші роки. Ясно.

— Ти ставиш мені умову: або чуже житло, або розлучення. І ти ж питаєш, що мені дорожче?

— Я сказав на емоціях.

— А до доньки теж на емоціях поїхав? Дорогою не передумав? Поки про подарунки нагадував — теж не зрозумів, що робиш?

Він підвівся, підійшов ближче.

— Ну досить. Наговорили обоє. Давай завтра спокійно…

Ірина відступила.

— Дарина зараз приїде.

На його обличчі промайнуло полегшення.

— От і добре. Усі сядемо, обговоримо.

— Ні. Вона побуде зі мною. А її чоловік допоможе відвезти твої речі, куди скажеш.

Віктор застиг.

— Ти мене виганяєш?

— Я прошу тебе зібратися.

— Після стількох років?

Ірина глянула на шафу, в якій давно вже половина полиць була зайнята його одягом. Колись вона сама звільняла ті полиці. Квапливо, радісно, щоб він не подумав, ніби йому тут не місце.

— Я теж про ці роки думаю, — сказала вона.

Віктор потягнувся до її руки.

— Ірочко. Ну ти ж кохаєш мене.

Вона не дала себе обійняти.

— Кохала, Вітю.

— І все? За один вечір?

— Ні. Я два дні боялася, що з тобою біда. Сьогодні чекала, що ти зайдеш і скажеш: «Пробач, я перегнув». А ти прийшов по квартиру. Ще й до доньки моєї раніше встиг.

Він стояв перед нею, не знаходячи слів.

У передпокої пролунав дзвінок.

Ірина рушила до дверей, але зупинилася.

— Я не знаю, коли перестану за тобою сумувати. Може, ще довго буду. Але довіряти тобі я вже не зможу.

— Можна ж усе виправити…

Вона похитала головою.

— Збирай речі, Вітю. Нам далі не по дорозі.

Залишити коментар