— Нарешті ти на пенсії! — зраділа Христина, коли мама показала їй документи. — Тепер хоч заживемо нормально.
— Це як? — Валерія Дмитрівна поправила окуляри.
— Ну мамо! Я вже втомилася від цих лікарняних. Тільки вийду на роботу — в Ані знову температура. А няня скільки коштує, ти знаєш?
— Знаю. Дорого.
— Отож! А тепер ти будеш удома. Посидиш із Ганнусею, ми з Вадимом спокійно працюватимемо. Усім добре!
Мати поклала документи на стіл.
— Христино, а хто сказав, що я щодня сидітиму з Анею?
— Ой, та годі тобі! — засміялася дочка.
Але мама не усміхнулася.
— Я не збираюся ставати нянькою.
— Ти ж бабуся!
— Я люблю онуку. Дуже. Але це не означає, що тепер маю щодня з нею сидіти.
— А що ти робитимеш? Перед телевізором сидітимеш? Я б на твоєму місці раділа, що можу дочці допомогти.
— А я хочу пожити для себе.
— Для себе? — Христина скривилася. — Ну-ну.
— Я тридцять п’ять років вставала о шостій ранку. Можна я хоч рік прокидатимусь тоді, коли захочу?
— Господи, мамо! Я ж не примушую! Я прошу допомогти!
— Щодня?
— Ну… коли треба буде.
— Христино, це не «трохи допомогти». Це робота. Тільки без зарплати.
Дочка відсунула чашку.
— Значить, коли нам важко, на тебе розраховувати не можна?
— Можна. Подзвониш — домовимося. Але не вирішуй за мене наперед.
— Знаєш що? Тоді й ми тобі допомагати не будемо! Щось знадобиться — навіть не проси нас приїжджати!
— Христино, не треба так…
Та дочка вже вийшла з кухні. За мить грюкнули двері.
Минуло три тижні. Христина не відповідала на мамині дзвінки. Вадим іноді телефонував тещі сам.
— Як ви там, мамо?
— Та потроху. А Ганнуся як?
— Добре. Питає, коли до бабусі поїдемо.
— Скажи їй, що я скучила.
Про сварку Вадим говорити не наважувався, а Христина чекала, що мати першою визнає свою провину.
Наприкінці квітня Валерія Дмитрівна сама приїхала до дочки. Христина мовчки впустила її до квартири й поставила чайник.
— Я купила будиночок у селі, — сказала мама за чаєм. — Невеликий, старенький, але міцний. Документи майже готові. За два тижні переїду.
Христина відірвалася від телефону.
— Тобто тобі краще в землі копатися, ніж з онукою час проводити?
— Мені хочеться пожити за містом.
— Ти хоч розумієш, скільки роботи на тій ділянці?
— Христино, — озвався Вадим, — мама все життя відпрацювала. Хай відпочине.
— Який відпочинок? Там орати доведеться!
— А може, їй подобається.
— Бачиш, Вадик мене розуміє, — усміхнулася Валерія Дмитрівна.
— Гаразд, їдь, — кинула Христина. — Тільки ми тобі з городом допомагати не будемо.
— Я вас і не прошу. Сама розберуся.
За два тижні Валерія Дмитрівна переїхала. У будинку було дві кімнати, кухня й веранда, а за широкою ділянкою починався ліс.
Перші дні вона прибирала, розкладала речі, знайомилася із сусідами. А коли трохи обжилася, дістала велику сумку, привезену з міста.
Христина приїхала до матері лише раз. Обійшла будинок, заглянула в хлів, оглянула ділянку.
— Нічого так. Попрацювати — чудова дача буде.
— Буде, — погодилася мати.
Спочатку вони телефонували майже щодня. Валерія Дмитрівна розповідала, як заблукала дорогою до магазину, а місцева жінка Ніна не тільки показала дорогу, а й покликала її на чай та пригостила малиновим варенням.
— Уявляєш, я вийшла по хліб, а повернулася з варенням!
— Добре, мамо, — Христина притискала телефон плечем і застібала Ані куртку. — А огірки вже посадила?
— Ні, земля ще холодна.
— Ну, дивись.
— Встигнеться. А як Ганнуся? Кашель минув?
Згодом дзвінки стали рідшими. Христина вирішила, що мама заклопотана господарством. А потім телефон Валерії Дмитрівни взагалі став недоступним.
Христина набирала вранці, увечері, наступного дня — усе марно.
— Дивно, — сказала вона чоловікові. — Мама навіть не передзвонює.
— Може, телефон зламався?
— Раніше такого не було.
— Подзвони сусідці. Теща ж залишала номер.
Христина знайшла контакт і набрала.
— Тамаро Юріївно? Це Христина, Валерії Дмитрівни дочка. Ви маму давно бачили? Я кілька днів не можу додзвонитися.
— Учора бачила, до магазину ходила. Начебто все добре. Тільки вона у вас дивна якась стала.
— Що значить дивна?
— Майже з дому не виходить. Кликала її гуляти, город допомагала скопати — відмовляється. Каже, справ повно.
— Яких справ?
— От і я не знаю. Грядки навіть не скопані, усе заростає. Ви б приїхали, провідали її.
Христина поклала слухавку.
— Ділянка заросла, мама вдома сидить і слухавку не бере. Завтра поїду.
Дорогою вона заїхала до господарського магазину, купила рукавички й сапку. А біля маминого будинку побачила виметені доріжки й акуратно складені дрова.
Двері були замкнені.
— Мамо! Це я! Відчиняй!
Тиша.
Христина постукала сильніше й уже потяглася по телефон, коли з-за дверей долинуло:
— Зараз, зараз! Хвилинку!
Клацнув замок. На порозі з’явилася Валерія Дмитрівна — рум’яна, причесана, у новій домашній сукні. На плечах — м’яка вовняна накидка, у руках — в’язання.
— Христино? Ти чого не попередила?
— Ти чому слухавку не береш? Я вже не знала, що й думати!
— Ой, вибач. Телефон розрядився, а зарядне я кудись поклала. Усе ніяк не знайду. Проходь.
Христина поставила біля дверей пакет із сапкою і завмерла.
Кімната була заставлена коробками й кошиками з пряжею. На дивані лежали пледи, на кріслі — дитяча кофтинка, а на полиці сиділи в’язані зайці та ведмежата. Посеред кімнати стояла та сама велика сумка з міської квартири, набита різнокольоровими мотками.
— Мамо… Це що?
— В’язання, — відповіла Валерія Дмитрівна, встромляючи спиці в клубок.
— Я бачу! Але звідки стільки пряжі? А де город? Помідори, огірки? Ти ж заради цього хату купувала!
— Це ти вирішила, що заради городу.
— А ти не заперечувала!
— Не хотіла знову сваритися. За містом я справді мріяла жити. Але не заради грядок.
— А заради чого?
— Ось цього. — Мати обвела рукою кімнату. — Я ж завжди любила в’язати. Пам’ятаєш, як тобі маленькій кофтинки робила?
— Пам’ятаю…
— Тільки часу ніколи не вистачало. Увечері спиці візьмеш, а зранку знову на роботу. Я так хотіла хоч на пенсії в’язати скільки душі завгодно і на годинник не дивитися.
— І чому ти мені не сказала?
Мати подивилася на неї.
— А ти б почула? Ти ж одразу вирішила, що я буду вільна для вас.
Христина промовчала. Потім узяла з полиці маленького ведмедика.
— Це все ти сама?
— Сама. Спочатку зв’язала плед і пару іграшок. Ніна, яка мене тоді додому довела, зайшла на чай, побачила зайців і попросила комплект для онуки. А потім сфотографувала й виклала в місцеву групу. Так і пішло.
Валерія Дмитрівна взяла зі столу планшет. На сторінці були дитячі комплекти, іграшки, шарфи, кардигани й светри. Під кожним фото — опис і ціна.
— Гарно, мамо, — тихо сказала Христина. — Дуже гарно.
— Мені теж подобається. Оцей кардиган замовили із сусіднього селища. А зайців попросили шість штук, для дитячого центру.
— І ти на цьому заробляєш?
— Потроху. До пенсії додаток. Хочу відкласти на хорошу лампу й крісло. Спина надвечір втомлюється.
— А телефон ти справді не чула?
— Замовлення на планшет приходять, от я й не помітила, що телефон сів. Пробач, доню. Не хотіла тебе лякати.
Христина сіла на край дивана.
— Мамо, нам справді важко. Я часом просто не знаю, як усе встигнути.
— Знаю. Я теж так жила.
— Коли Аня хворіє, я боюся, що на роботі одного дня скажуть: досить. А Вадим теж не завжди може відпроситися.
— Я розумію, Христино. І не відмовляюся допомагати. Але не можу знову влаштувати все своє життя за чужим розкладом. Мені важливо, щоб мене запитували, а не ставили перед фактом.
Христина опустила очі. Із коробки поруч визирав білий рукав із вишитою квіткою. Вона потягла за нього й витягла маленьку кофтинку, трохи пожовклу на згинах.
— Ти її зберегла?
— А куди б я її діла?
Христина приклала кофтинку до руки. Рукав не діставав їй навіть до ліктя.
— Невже я була така маленька?
— І дуже вперта, — усміхнулася мати.
— Це я пам’ятаю.
Христина засміялася, а потім притулилася до маминого плеча.
— Вибач. Я справді все за тебе вирішила.
— І я могла раніше розповісти про свої плани.
— Тільки я б, мабуть, і слухати не стала.
— Ну, тепер слухаєш, — Валерія Дмитрівна погладила дочку по спині. — Давай більше не сваритися через це.
Вони ще довго сиділи у вітальні. Христина розпитувала, як мама вибирає пряжу, скільки часу в’яже великий светр і де навчилася робити такі акуратні візерунки.
А потім помітила на полиці зайця в жовтій сукні. На сукні була вишита літера «А».
— Це для Ані?
— Звісно. До дня народження готую. От думаю, пришити бантик чи ні.
— Приший. Вона бантики любить.
— Тоді передай їй, що бабуся скоро приїде. Погуляємо, чаю поп’ємо. А захоче — покажу, як в’язати.
— Зрадіє. Вона скучила.
Перед від’їздом Христина залишила мамі свій зарядний пристрій і сама поставила телефон заряджатися.
— А це куди? — Валерія Дмитрівна кивнула на пакет із сапкою.
— У хлів поставлю. Раптом знадобиться.
— На городі?
— Ну мамо! — Христина засміялася. — Може, бур’ян біля доріжки прибереш.
Наступними тижнями вона кілька разів приїжджала з Анею. Одного разу приїхав і Вадим. Привіз велику коробку й до обіду збирав у вітальні крісло, а Христина поставила поруч високу лампу.
— Тепер можна й до ночі в’язати, — сказав він, вмикаючи світло.
— Тільки спочатку випий чаю, — відповіла теща. — Ти ж від самого ранку крутиш ті гвинтики.
Аня тим часом розглядала іграшки й перебирала клубки.
Заєць у жовтій сукні, подарований на день народження, так їй сподобався, що подружки теж попросили собі схожих. А незабаром дівчинка принесла зайця до бабусі й запитала:
— А я теж так зможу?
— Зможеш. Тільки почнемо з чогось простішого.
Валерія Дмитрівна взяла товсті дерев’яні спиці й показала, як набирати петлі. Нитка зісковзувала з Аниних пальців, петлі виходили одна більша за іншу.
— Ось цю притримуй пальчиком. Ні, не так міцно, бо нитка не пройде.
— Бабусю, а якщо в мене не вийде?
— Вийде. Не поспішай.
Христина сиділа поруч і дивилася, як донька старанно повторює рухи бабусі.
— Мамо, а ти зможеш ведмедика зв’язати? Для племінника, Мишка.
— Зроблю. Але спочатку ми з Анею шарфик закінчимо.
— Чула, Ань? Буде в тебе новий шарф.
— Рожевий! — одразу вирішила дівчинка.
Валерія Дмитрівна дістала з кошика два клубки.
— Тоді вибирай, який тобі більше подобається.
Аня потяглася до найяскравішого.
— Оцей!
— Гарний вибір, — усміхнулася бабуся. — Ну що, продовжимо?
— Продовжимо. Тільки ти мені ще раз покажи.