— Тобі зовсім байдуже, що я ночами не сплю й рахую, на чому ще зекономити?
Сергій здригнувся. Чашка стукнула об стільницю, кава хлюпнула на серветку.
— Олено, ти чого? Щось сталося?
— Сталося. Я більше не можу вдавати, що нічого не знаю.
Він потягнувся по рушник, але вона зупинила його:
— Залиш. Сядь, будь ласка.
На плиті шипіла яєчня. Сергій вимкнув конфорку й повільно сів навпроти дружини.
— Я тебе слухаю.
— Сім тисяч.
Він опустив очі.
— Що — сім тисяч?
— Не треба. Тільки не починай із цього. Ти щомісяця переказуєш мамі сім тисяч гривень. І жодного разу не подумав сказати мені.
Сергій провів долонею по обличчю.
— Звідки ти…
— Узимку побачила повідомлення на твоєму телефоні. Ти залишив його на столі, коли вийшов до кур’єра.
— І відтоді мовчала?
— Так. Спочатку думала: разова допомога. Потім — що ти сам розкажеш. А тоді мені вже було соромно питати, чому мій чоловік приховує від мене наші витрати.
— Це не якісь чужі люди. Це моя мама.
— Я знаю, хто вона тобі.
— Вона сама тягне двох дітей.
— І я це знаю! — Олена стиснула пальці на краю столу. — Сергію, я не питаю, чому ти допомагаєш. Я питаю, чому ти вирішуєш це сам, а економимо потім ми обоє.
Він хотів щось сказати, та вона не дала:
— Пам’ятаєш, я відклала лікування зуба? Ти сказав: «Давай наступного місяця, зараз туго». Я погодилася. Навіть не запитала, чому нам туго. У нас своя квартира, ми не платимо за оренду, ти нормально заробляєш, я працюю. А ми весь час чогось не можемо собі дозволити.
— Я не знав, як тобі пояснити.
— Словами, Сергію. Просто словами.
Він відкинувся на спинку стільця.
— Спочатку мама попросила на комуналку. Потім у Артема порвалися черевики, Лізі треба було до школи… Я думав, місяць-два — і стане легше.
— Минув майже рік.
— Я знаю.
— А я не знала, скільки це триватиме. І досі не знаю.
На кухні стало тихо. Олена торкнулася живота — швидко, майже несвідомо. Сергій помітив.
— Тобі погано?
Вона похитала головою.
— Я вагітна.
Він завмер.
— Що?
— П’ятий тиждень.
Сергій підвівся, але так і залишився біля стільця.
— Справді?
Олена кивнула. І раптом заплакала — не так, як уявляла, коли ховала тест у шухляду й думала, як його порадувати.
— Я хотіла сказати тобі інакше.
— Оленко…
Він присів перед нею, взяв за руки.
— Чому ти мовчала?
— Хотіла влаштувати вечерю. Купити щось маленьке… пінетки, мабуть. Дурниця, так?
— Ні.
— А сьогодні прокинулася й знову почала рахувати. Обстеження, пологи, потім я певний час не працюватиму… І мені стало страшно. Не через гроші навіть. Через те, що я не знаю, чи ми з тобою взагалі щось вирішуємо разом.
Він притиснув її руки до губ.
— Я радий. Чуєш? Я дуже радий.
— Тоді не залишай мене саму з усім цим.
— Я ж поруч.
— Ти поруч, поки не треба говорити про складне.
Сергій відвів погляд.
— Я не можу просто сказати матері: «Більше нічого не дам».
— А я не прошу її кидати.
— Щойно ти сказала, що всі гроші мають залишатися нам.
— Бо я злякалася! — Вона витерла щоки. — Добре. Давай рахувати. Дві тисячі, три — скільки ми справді можемо виділяти? Але не так, щоб ти мовчки переказував, а я потім думала, чому знову не вистачає.
— Трьох їй буде мало.
— Тоді треба шукати інший вихід.
— Ти не розумієш, як у неї все складно.
Олена втомлено розвела руками.
— То поясни. Я ж сиджу перед тобою. Поясни мені.
Він довго дивився на розлиту каву, тоді підвівся.
— Я зараз не можу.
— А коли зможеш?
— Не знаю, Олено!
Двері кімнати зачинилися різкіше, ніж він, мабуть, хотів.
Олена здригнулася. Посиділа ще трохи, потім вимкнула витяжку й прибрала зі столу холодний сніданок.
Увечері Сергій сам підійшов до неї.
— Вибач, що пішов.
— Мені потрібне не тільки «вибач».
— Знаю.
Вона посунулася, звільняючи йому місце на дивані.
— Поїдьмо завтра до мами.
Він напружився.
— Навіщо?
— Поговоримо всі разом. Я не хочу більше здогадуватися, а ти — передавати наші слова одне одному.
— Вона сприйме це погано.
— Можливо. Але від того, що ми мовчимо, краще не стає.
***
Ольга Вікторівна вийшла на ґанок із рушником у руках.
— Сергійку! А чого не подзвонив? Я б хоч щось спекла.
Побачивши за його плечем Олену, вона на мить затнулася.
— І ти приїхала. Ну, заходьте.
На кухні сімнадцятирічна Ліза розставляла чашки. Чотирнадцятирічний Артем привітався й одразу зник у кімнаті.
— Артеме, хоч гостям допоможи! — гукнула мати.
— Мам, я зараз!
— Вони в нього завжди «зараз», — зітхнула Ольга Вікторівна. — Сергійку, тобі міцного чаю?
— Мамо, зачекай. Нам поговорити треба.
Вона повільно поставила чайник.
— Про що?
Сергій глянув на дружину. Олена відчула знайоме роздратування: невже знову говоритиме тільки вона?
— Про гроші, — сказала вона. — Ми більше не можемо щомісяця давати сім тисяч.
Ольга Вікторівна повернулася до сина.
— Це ти так вирішив?
— Ми, мамо.
— Зрозуміло.
— Ні, не зрозуміло, — тихо озвався він. — Дослухай.
— А що тут слухати? Я зайвого не прошу. У мене платежі, продукти, діти. Ти ж знаєш.
— Знаю. Але в нас теж буде дитина.
Ліза підняла голову.
— Серйозно? Олено, ти…
— Так, — ледь усміхнулася та.
— Ой… Вітаю.
Ольга Вікторівна сіла.
— Ну що ж. Це добре. Вітаю вас.
— Дякуємо, мамо.
— Тільки мої діти від цього їсти менше не захочуть.
Сергій потер перенісся.
— Ніхто й не каже, що захочуть.
— А я що маю робити? Скажіть мені. До кого йти?
— Ми готові допомогти пошукати виплати, роботу, яку ви зможете виконувати, — озвалася Олена.
Свекруха різко обернулася до неї:
— Роботу? Ти знаєш, який у мене тиск? Як у мене руки болять?
— Не важку фізичну. Можливо, щось удома, кілька годин…
— Ти спочатку доживи до моїх років, а тоді розказуй, що я можу!
— Я не кажу, що вам легко.
— Авжеж, тобі добре говорити. Квартира від бабусі дісталася, дах над головою є. А я все життя сама!
Олена відчула, як обличчя взялося жаром.
— Моя квартира тут до чого? Через те, що нам не треба платити оренду, ми не маємо права відкладати на дитину?
— Я такого не казала.
— Але саме це зараз виходить.
— Олено, — неголосно втрутився Сергій.
Вона замовкла й відвернулася до вікна.
Ольга Вікторівна вхопилася за його руку.
— Сину, ти ж розумієш. Я на ці гроші розраховую. Я ж не на курорти їжджу.
— Розумію, мамо.
— То поясни їй.
Він обережно звільнив руку.
— Ні. Цього разу я тобі поясню. Ми можемо давати три тисячі. Поки що так. А далі дивитимемося разом, що робити.
— Три? — вона коротко засміялася. — І як мені на них прожити?
— Це допомога, мамо. Не всі гроші на ваше життя.
Ліза завмерла з ложечкою в руці.
Ольга Вікторівна повільно підвелася.
— Он як ти заговорив.
— Я не хочу сваритися.
— А я, думаєш, хочу? Я тебе без батька виростила. Ночами шила, за будь-яку роботу бралася, щоб ти мав не гірше за інших. А тепер треба випрошувати?
Сергій зблід.
— Я пам’ятаю все, що ти для мене зробила.
— Не схоже.
— Але я теж стану батьком. Мені треба думати про свою дитину.
— Думай! — Вона відсунула стілець. — Думай скільки завгодно. Тільки більше сюди не приїжджайте.
— Мамо…
Двері грюкнули. Ліза здригнулася, подивилася на брата й тихо сказала:
— Я до неї піду.
Сергій кивнув.
У машині він довго не заводив двигун.
— Ти як? — запитала Олена.
— Погано.
— Я теж.
Він обхопив кермо руками.
— Зараз у неї в голові тільки одне: я її кинув.
— А ти кинув?
— Ні.
— То нам доведеться це показати. Але сім тисяч ми не потягнемо.
Він кивнув, усе ще дивлячись перед собою.
— Не потягнемо.
***
Наступного ранку Олена розклала на столі роздруківки.
Сергій зупинився біля неї:
— Що це?
— Варіанти допомоги. Треба перевірити, на які виплати мама може претендувати. Ось курси. Ось кілька вакансій без фізичного навантаження.
— Ти всю ніч це шукала?
— Не всю.
Він присів поруч.
— Олено, не треба тобі зараз іще й цим себе виснажувати.
— Мені легше щось робити, ніж прокручувати в голові вчорашнє. Я хочу до неї з’їздити.
— Після того, що вона сказала?
— Вона на мене сердиться. Я теж на неї. Але нам усе одно доведеться спілкуватися.
— Я поїду з тобою.
Олена трохи подумала.
— Давай спочатку я сама. А ввечері поговоримо всі разом, якщо вона погодиться.
Ольга Вікторівна відчинила не одразу.
— Сергія немає?
— Ні. Можна зайти?
— Знову про гроші?
— І про них теж.
Свекруха відступила від дверей.
На кухні Олена поклала папку на стіл.
— Я вчора різко говорила. Особливо про роботу. Вибачте.
Ольга Вікторівна мовчки схрестила руки.
— Я не знаю, як ви почуваєтеся щодня, — продовжила Олена. — І не мала говорити так, ніби знаю. Але з грошима нічого не змінилося. Сім тисяч ми давати не зможемо.
— То навіщо приїхала?
— Щоб не залишати вас із самими лише цими словами.
Вона відкрила папку.
— Тут можна дізнатися про додаткові виплати. Не обіцяю, що все підійде, треба уточнювати. Ось номер центру зайнятості. А тут робота з дому, без внесків і сумнівних «купіть спочатку матеріали».
Ольга Вікторівна взяла один аркуш.
— Я в комп’ютері ледве розбираюся.
— Допоможемо.
— Усі так кажуть. А потім часу немає.
— Тоді домовмося про конкретний день.
Свекруха сіла. Довго переглядала папери, хоча Олена бачила: вона майже нічого не читає.
— Я боюся, — нарешті сказала жінка.
Олена не перебивала.
— Усі думають: доросла, впорається. А я іноді прокидаюся й не знаю, за що хапатися. Дах тече, Артем росте, Лізі скоро вступати. Сергій гроші надішле — я хоч трохи видихну.
— Розумію.
— Ні, поки не розумієш.
Олена кивнула.
— Можливо. Але я теж тепер прокидаюся від страху. І хочу мати змогу спертися на свого чоловіка.
Ольга Вікторівна потерла долонею край аркуша.
— Думаєш, я навмисне у вас забирала?
— Я думаю, ви звикли, що він завжди витягне. А він не вмів сказати, коли йому вже важко.
Свекруха відвела очі.
— І що тепер?
— Три тисячі щомісяця. Далі разом переглядатимемо наші можливості. З документами допоможемо. З господарством Сергій теж вас не залишить. Тільки давайте домовлятися, а не чекати, що він сам усе вгадає.
— Він на мене дуже образився?
— Йому боляче. Він вас любить.
Ольга Вікторівна стиснула губи.
— Я не хотіла, щоб ви пішли вчора.
— То скажіть йому.
Жінка довго дивилася на телефон, що лежав біля хлібниці.
— Пізніше подзвоню, — промовила вона. І вже тихіше додала: — Папери залиш. Я подивлюся.
***
За місяць усе не стало ідеальним. Ольга Вікторівна ще зітхала в слухавку, коли заходила мова про витрати, а Сергій щоразу напружувався.
Але тепер після дзвінка не ховав телефон.
— Мамі треба ліки, — казав він. — Давай подивимося, скільки можемо додати цього місяця.
Або:
— У суботу поїду полагоджу кран. Ти не проти?
— Не проти. Тільки повернися до вечора, ми ж домовлялися разом вибрати лікаря.
— Пам’ятаю.
Ольга Вікторівна звернулася до центру зайнятості й оформила додаткову допомогу, на яку мала право. Не без бурчання, не з першої спроби, але документи таки подала.
Одного дня зателефонувала Олені сама:
— Тут лист прийшов. Не розумію, що вони від мене ще хочуть.
— Сфотографуйте, я гляну.
— Добре… Дякую.
Ліза знайшла підробіток після уроків — кілька годин роздавала рекламні листівки.
— У мене тепер свої гроші на навушники! — радісно повідомила братові.
— Тільки навчання не закидай.
— Ой, почалося. Ти вже як мама.
Артем узяв на себе прибирання подвір’я й частину хатньої роботи. Щоправда, іноді йому доводилося нагадувати двічі.
— Тричі, — виправляла мати, коли Сергій питав, як справи. Але вже без колишнього відчаю в голосі.
Одного вечора Сергій повернувся додому, помив руки й сів поруч з Оленою.
— Почекай із вечерею. Я хочу дещо сказати.
Вона насторожилася.
— Що сталося?
— Нічого поганого.
Він узяв її за руку.
— Я тоді злякався.
— Коли дізнався про дитину?
— Ні. Коли ти сказала, що знаєш про перекази. Зрозумів, що зараз доведеться відповідати. І перед тобою, і перед мамою. Хотілося просто піти кудись, щоб ніхто нічого від мене не хотів.
Олена сумно всміхнулася.
— Ти й пішов. У кімнату.
— Так. Вибач. Більше так не хочу.
Вона провела великим пальцем по його долоні.
— А я більше не хочу мовчати місяцями, а потім кричати з порога.
— Домовилися?
— Домовилися.
Сергій дістав телефон.
— Дивись.
На екрані був новий накопичувальний рахунок.
— Для малюка?
— Так. Уже відкрив. Але скільки туди щомісяця переказувати, хочу вирішити з тобою.
Олена уважно подивилася на нього.
— Оце мені подобається найбільше.
— Рахунок?
— Те, що зі мною.
Він усміхнувся, а вона притулилася до його плеча.
— Ти не поганий син, Сергію.
Він мовчав.
— Чуєш?
— Чую.
— Мамі можна допомагати. Просто не треба робити це потай від мене й ціною всього нашого життя.
— Я зрозумів.
Перед сном Олена вийшла на балкон. Унизу шуміла дорога, у сусідньому будинку одне за одним гасли вікна.
Вона поклала долоню на живіт.
— Усе буде добре, малюку. Ми впораємося.
За спиною тихо відчинилися двері.
— Ти з ким тут розмовляєш? — запитав Сергій, обіймаючи її за плечі.
— З нашою дитиною.
Він накрив її долоню своєю.
— Без мене важливі розмови не починайте.
Олена засміялася й притулилася до нього ближче.
— Тоді не тікай.
— Не буду.
Вони ще трохи постояли так, перш ніж повернутися в квартиру.
А як ви вважаєте: де проходить межа між допомогою батькам і відповідальністю перед власною родиною?