— Ти ж вчора обіцяв приїхати рівно о другій. — Я забув! Зрозуміло тобі?! — огризнувся він у відповідь, і я почула, як він голосно видихнув сигаретний дим. — У мами ювілей, шістдесят років! Тут тітка з Полтави приїхала, кум! Я смажу м’ясо на сорок душ. Невже тобі так важко таксі викликати? Чи 250 гривень шкода? — Михайле, у таксі без дитячого крісла новонародженого не візьмуть, — нагадала я, відчуваючи, як у грудях закипає образа. — Водії просто відмовляються їхати

— Ганно, ну яке ще забирати з пологового? У мами ювілей, гості на дачі, я м’ясо смажу!

У слухавці дзенькали келихи, хтось голосно сміявся. Я притиснула до себе згорток із Полінкою і відійшла від вхідних дверей: щоразу, коли вони відчинялися, до холу залітав холодний вітер.

— Михайле, ти ж учора обіцяв приїхати о другій.

— Забув я! У мами шістдесят років, тут сорок людей!

— А ми з донькою де, по-твоєму, маємо бути?

— Виклич таксі. Доїдеш сама, не маленька. Чи тобі двісті п’ятдесят гривень шкода?

Я подивилася на дощ за вікном. Повз мене якраз проходила молода пара: чоловік ніс квіти й кульки, а дружина обережно притискала до грудей немовля.

— Автолюлька в тебе у фургоні, — сказала я. — І моя сумка з ключами теж. Як мені їхати?

— Та що ти причепилася до тієї люльки? У когось позич!

— У кого, Михайле? Я стою в пологовому з триденною дитиною!

Він щось роздратовано буркнув, а тоді в слухавці почувся голос свекрухи.

— Анночко, май совість! Не смикай сина через дрібниці.

— Ларисо Миколаївно, він обіцяв нас забрати.

— У всіх діти народжуються. А в мене ювілей! Сідай на автобус чи на попутку, до вечора якось доберешся.

— У мене навіть ключів від квартири немає.

— Пошукай під килимком. Або посидь у сусідів. Михайлик нікуди не поїде, він гостей розважає.

— Ларисо Миколаївно, там моя онучка… — почала я й одразу виправилася: — Ваша онучка. Ви чуєте?

— Не вигадуй трагедій. І не заважай людям радіти!

У слухавці запікали короткі гудки.

— Дівчино, вас зустрічають? — запитала санітарка біля гардероба. — У нас за десять хвилин наступна виписка.

— Так… Зараз подзвоню.

Я набрала батька. Він відповів після другого гудка.

— Ганно? Ви вже їдете? Ми з хлопцями на базі запчастини перебираємо.

— Тату, ти можеш за нами приїхати?

На тому кінці стало тихо.

— А де Михайло?

— На дачі. Шашлики смажить.

— У нього ж ваша люлька в машині.

— Так. І ключі від квартири.

— Він що, не приїде?

Я глянула на сплячу Полінку.

— Каже, щоб я викликала таксі. А його мама порадила попутку.

Батько кілька секунд мовчав.

— Стій усередині. Я зараз позичу люльку в хлопців і приїду.

— Тату, вибач, що відриваю тебе від роботи.

— Ганно, навіть не починай. Ти мені адресу скажи. У тому ж корпусі, так?

Поки я чекала, прийшло повідомлення від Михайла: «Не ганьби мене перед родичами своїми дзвінками. Мама плаче, тиск підскочив. Сиди вдома тихенько, вночі буду».

Я перечитала його двічі. Вдома. Наче він не чув, що ключі в нього.

За двадцять хвилин батько увійшов до холу з теплою ковдрою під пахвою. Волосся в нього намокло, робочі черевики залишали сліди на плитці.

— Ну, показуй онучку.

Я відгорнула край ковдри. Тато нахилився, торкнувся пальцем крихітної долоньки й усміхнувся.

— Здрастуй, Поліно Миколаївно… Ой, Михайлівно. Бач, уже забув, як твого батька звати.

Я раптом засміялася й тут же заплакала.

— Тату, я так його чекала… Усе думала: зараз приїде.

— Тихо, доню. Ми вдома поговоримо. Давай я понесу малу, а ти застебни куртку.

Він посадив нас із Полінкою на заднє сидіння, перевірив ремені автолюльки й увімкнув пічку. У машині пахло гаражем і сухим полином.

— Давно він так із тобою? — запитав тато, коли ми виїхали.

— Не знаю. Із літа, мабуть. Як живіт почав рости.

— Чому не сказала?

— Думала, він просто втомлюється. Замовлення, машина постійно ламається… Форсунки міняли, я свої декретні віддала. Тридцять чотири тисячі.

Батько міцніше стиснув кермо.

— На фургон, який я йому безкоштовно дав?

— Він казав, що інакше працювати не зможе.

— А за квартиру він платить?

— Іноді за світло. Коли вже зовсім треба.

— Мені ж розповідав, що в дитячій ремонт зробив. Італійські шпалери, казав, купив.

Я всміхнулася, але чомусь знову защипало в очах.

— Я їх клеїла. На сьомому місяці. По двісті гривень за рулон, зі знижкою.

— А Михайло де був?

— На риболовлі.

Тато хотів щось сказати, але задзвонив його телефон. Він увімкнув гучний зв’язок.

— Миколо Сергійовичу, здоровенькі були! — Михайло говорив голосно, слова трохи запліталися. — Ви Ганну не бачили? Кидає слухавку, дурепа. Заберіть її з пологового, а то влаштувала істерику.

Я відкрила рота, але тато підняв руку.

— Ми тут гаряче подаємо, — вів далі Михайло. — Нехай у вас переночує. Мені завтра рано на замовлення.

Батько мовчки натиснув кнопку відбою.

— Тату…

— Чую я тебе. Сидиш поруч, усе чую.

Він увімкнув поворот.

— Ми куди? — запитала я.

— По твою люльку. Мені сторож зі стоянки дзвонив: Михайло там фургон залишив і поїхав із кимось святкувати. Машина відчинена, каже.

— Він же сказав, що на дачу нею поїхав.

— Вранці, мабуть, поїхав. А потім пригнав на стоянку.

Біля воріт нас зустрів Петрович, знайомий батька.

— Стоїть он там, — показав він на білий фургон. — Казав, за дві години повернеться. А сам уже добряче напідпитку був.

Батько відчинив дверцята. На сидінні лежала наша автолюлька, поруч — моя сумка.

— Знайшлися, — сказав він і передав мені речі через вікно седана. — Переставимо Полінку в її люльку.

— Тату, а фургон?

— Заберу на базу. Петровичу, ти мою машину доженеш?

— Авжеж. Тільки папери на фургон покажіть, щоб потім не було розмов.

Батько дістав документи й записав у журналі стоянки, що забирає машину. Поки вони розбиралися, я пристебнула Полінку в її люльці. Вона скривилася, але не прокинулася.

Біля будинку тато припаркував фургон і подзвонив своєму працівникові, щоб той відігнав його на базу. Потім набрав ще один номер.

— Ігорю, потрібен майстер із замків. І вантажна машина з двома хлопцями. Так, сьогодні.

— Тату, навіщо вантажники? — запитала я.

— Відвеземо Михайлові його речі.

— Ти вже все вирішив?

Він подивився на мене.

— Я вирішив, що більше не дам йому фургон і не хочу бачити його у своїй квартирі. А ти скажи: хочеш, щоб він сюди повернувся?

Я довго не відповідала. Полінка тихенько сопіла в люльці.

— Ні, — нарешті сказала я. — Не хочу.

— Тоді ходімо.

Майстер приїхав швидко. Поки він міняв замки, я стояла в коридорі й дивилася на брудні сліди від Михайлових кросівок. Поруч висіла його куртка, на тумбочці лежали неоплачені квитанції.

— Може, хай сам приїде й забере? — тихо запитала я.

— Ти хочеш із ним сьогодні зустрічатися? — перепитав батько.

— Ні. Просто… Він же людина.

— А ти йому хто, Ганно?

Я не знайшла відповіді.

— Скільки ти віддала на його кредити? — запитав тато.

— Сто сімдесят тисяч. Із маминих страхових.

— Він хоч подякував?

Я похитала головою.

— Казав, ми ж сім’я. А коли я питала, як будемо жити далі, відповідав, що я все рахую і пиляю його.

Батько обійняв мене за плечі.

— Сьогодні ти не мусиш нічого вирішувати про все життя. Але додому він зараз не повернеться. Добре?

— Добре.

Ми склали Михайлові речі у великі мішки й коробки: костюми, черевики, снасті, приставку, навіть брудні футболки з кошика. Вантажники носили все вниз, поки майстер перевіряв нові замки.

— Куди везти? — запитав водій.

Батько написав адресу дачі.

— Просто до воріт. Там сьогодні святкують. Передайте Михайлові, що це його речі.

— І все? — водій глянув на нього.

— І все. Доставку я оплатив.

Коли машина поїхала, майстер простягнув мені нові ключі.

— Перевірте самі.

Я повернула ключ у замку. Двері тихо клацнули.

За годину задзвонив Михайло. Я ввімкнула гучний зв’язок.

— Ганно! Ти що виробляєш?! Кого ти сюди прислала?

На тлі хтось обурено гукав, Лариса Миколаївна щось голосила. Музики вже не було чути.

— Я відправила твої речі, Михайле.

— Тут уся вулиця дивиться! Мішки біля воріт, сусіди повиходили! Мати за серце схопилася. Ти розумієш, як мене зганьбила?

— А ти розумієш, що залишив нас із донькою в пологовому?

— Та я пожартував!

— Ти поклав слухавку.

— Ну, бовкнув спересердя! Я б увечері приїхав.

— А мені що до вечора робити? На попутці їхати, як твоя мама радила?

— У мами ювілей! Вона мене сама виховувала. Я не міг кинути гостей без м’яса. Хотів, щоб перед ріднею все пристойно було. Невже один день не можна було потерпіти заради сім’ї?

— Заради твоєї сім’ї, Михайле. Не нашої.

— Відчини квартиру. Я зараз візьму таксі й приїду. Поговоримо нормально.

Батько простягнув руку:

— Можна?

Я передала йому телефон.

— Михайле, замки в моїй квартирі вже замінені. Твої речі на дачі, а фургон я забрав на базу.

— Як забрали? У мене завтра замовлення на фабрику!

— Шукай іншу машину.

— Мене ж оштрафують! Миколо Сергійовичу, ну ви що?

— А ти що? Доньку свою сьогодні хоч раз згадав?

У слухавці запала тиша.

— Не приїжджай сьогодні, — додав батько. — Ганні треба відпочити.

Він завершив розмову й повернув мені телефон.

— Тату, він же тепер дзвонитиме без кінця.

— Вимкни на ніч. А якщо треба буде комусь додзвонитися, мій номер знаєш.

Уранці я прокинулася від тихого кряхтіння Полінки. Дощ ущух, у спальню пробивалося бліде сонце.

Я погодувала доньку, поклала її в ліжечко й вийшла в коридор. Підлога була чиста: батько ввечері вимив її, поки я вкладала малу. На вішалці залишилися моє пальто і його стара вітрівка.

У двері несміливо подряпали, потім подзвонили.

Я глянула у вічко. На майданчику стояв Михайло в сірій толстовці. Він тримав старий ключ і безуспішно намагався вставити його в новий замок.

— Ганно, відкрий, — прошепотів він. — Я всю ніч не спав. У матері холодно, піч димить. І з рейсу мене зняли, іншого водія знайшли.

Я стояла за дверима й слухала.

— Чуєш? У мене все шкереберть пішло. Вийди хоч на хвилину.

— Не вийду, Михайле.

— Ну поговорімо! Я ж не знав, що ти так усе сприймеш.

— Я тобі вчора сказала, що стою з дитиною без ключів і люльки. Що саме ти не зрозумів?

Він помовчав.

— А дитина? Це ж моя донька! Я маю право її бачити!

— Про Полінку домовлятимемося окремо, — відповіла я. — Якщо не домовимося, звернемося до суду. І про аліменти теж.

— Тобто ти мене навіть на поріг не пустиш?

— Зараз — ні. Іди, Михайле. Не буди її.

За дверима довго було тихо. Потім брязнув ключ, почулися важкі кроки сходами.

Я повернулася на кухню й поставила чайник. У спальні знову озвалася Полінка.

— Уже йду, моя маленька, — сказала я.

Біля під’їзду стояла батькова машина. Сьогодні він обіцяв відвезти нас до ЦНАПу — оформлювати документи для доньки.

Залишити коментар