— Ганно, ну яке ще забирати з пологового? У мами ювілей, гості на дачі, я м’ясо смажу!
У слухавці дзенькали келихи, хтось голосно сміявся. Я притиснула до себе згорток із Полінкою і відійшла від вхідних дверей: щоразу, коли вони відчинялися, до холу залітав холодний вітер.
— Михайле, ти ж учора обіцяв приїхати о другій.
— Забув я! У мами шістдесят років, тут сорок людей!
— А ми з донькою де, по-твоєму, маємо бути?
— Виклич таксі. Доїдеш сама, не маленька. Чи тобі двісті п’ятдесят гривень шкода?
Я подивилася на дощ за вікном. Повз мене якраз проходила молода пара: чоловік ніс квіти й кульки, а дружина обережно притискала до грудей немовля.
— Автолюлька в тебе у фургоні, — сказала я. — І моя сумка з ключами теж. Як мені їхати?
— Та що ти причепилася до тієї люльки? У когось позич!
— У кого, Михайле? Я стою в пологовому з триденною дитиною!
Він щось роздратовано буркнув, а тоді в слухавці почувся голос свекрухи.
— Анночко, май совість! Не смикай сина через дрібниці.
— Ларисо Миколаївно, він обіцяв нас забрати.
— У всіх діти народжуються. А в мене ювілей! Сідай на автобус чи на попутку, до вечора якось доберешся.
— У мене навіть ключів від квартири немає.
— Пошукай під килимком. Або посидь у сусідів. Михайлик нікуди не поїде, він гостей розважає.
— Ларисо Миколаївно, там моя онучка… — почала я й одразу виправилася: — Ваша онучка. Ви чуєте?
— Не вигадуй трагедій. І не заважай людям радіти!
У слухавці запікали короткі гудки.
— Дівчино, вас зустрічають? — запитала санітарка біля гардероба. — У нас за десять хвилин наступна виписка.
— Так… Зараз подзвоню.
Я набрала батька. Він відповів після другого гудка.
— Ганно? Ви вже їдете? Ми з хлопцями на базі запчастини перебираємо.
— Тату, ти можеш за нами приїхати?
На тому кінці стало тихо.
— А де Михайло?
— На дачі. Шашлики смажить.
— У нього ж ваша люлька в машині.
— Так. І ключі від квартири.
— Він що, не приїде?
Я глянула на сплячу Полінку.
— Каже, щоб я викликала таксі. А його мама порадила попутку.
Батько кілька секунд мовчав.
— Стій усередині. Я зараз позичу люльку в хлопців і приїду.
— Тату, вибач, що відриваю тебе від роботи.
— Ганно, навіть не починай. Ти мені адресу скажи. У тому ж корпусі, так?
Поки я чекала, прийшло повідомлення від Михайла: «Не ганьби мене перед родичами своїми дзвінками. Мама плаче, тиск підскочив. Сиди вдома тихенько, вночі буду».
Я перечитала його двічі. Вдома. Наче він не чув, що ключі в нього.
За двадцять хвилин батько увійшов до холу з теплою ковдрою під пахвою. Волосся в нього намокло, робочі черевики залишали сліди на плитці.
— Ну, показуй онучку.
Я відгорнула край ковдри. Тато нахилився, торкнувся пальцем крихітної долоньки й усміхнувся.
— Здрастуй, Поліно Миколаївно… Ой, Михайлівно. Бач, уже забув, як твого батька звати.
Я раптом засміялася й тут же заплакала.
— Тату, я так його чекала… Усе думала: зараз приїде.
— Тихо, доню. Ми вдома поговоримо. Давай я понесу малу, а ти застебни куртку.
Він посадив нас із Полінкою на заднє сидіння, перевірив ремені автолюльки й увімкнув пічку. У машині пахло гаражем і сухим полином.
— Давно він так із тобою? — запитав тато, коли ми виїхали.
— Не знаю. Із літа, мабуть. Як живіт почав рости.
— Чому не сказала?
— Думала, він просто втомлюється. Замовлення, машина постійно ламається… Форсунки міняли, я свої декретні віддала. Тридцять чотири тисячі.
Батько міцніше стиснув кермо.
— На фургон, який я йому безкоштовно дав?
— Він казав, що інакше працювати не зможе.
— А за квартиру він платить?
— Іноді за світло. Коли вже зовсім треба.
— Мені ж розповідав, що в дитячій ремонт зробив. Італійські шпалери, казав, купив.
Я всміхнулася, але чомусь знову защипало в очах.
— Я їх клеїла. На сьомому місяці. По двісті гривень за рулон, зі знижкою.
— А Михайло де був?
— На риболовлі.
Тато хотів щось сказати, але задзвонив його телефон. Він увімкнув гучний зв’язок.
— Миколо Сергійовичу, здоровенькі були! — Михайло говорив голосно, слова трохи запліталися. — Ви Ганну не бачили? Кидає слухавку, дурепа. Заберіть її з пологового, а то влаштувала істерику.
Я відкрила рота, але тато підняв руку.
— Ми тут гаряче подаємо, — вів далі Михайло. — Нехай у вас переночує. Мені завтра рано на замовлення.
Батько мовчки натиснув кнопку відбою.
— Тату…
— Чую я тебе. Сидиш поруч, усе чую.
Він увімкнув поворот.
— Ми куди? — запитала я.
— По твою люльку. Мені сторож зі стоянки дзвонив: Михайло там фургон залишив і поїхав із кимось святкувати. Машина відчинена, каже.
— Він же сказав, що на дачу нею поїхав.
— Вранці, мабуть, поїхав. А потім пригнав на стоянку.
Біля воріт нас зустрів Петрович, знайомий батька.
— Стоїть он там, — показав він на білий фургон. — Казав, за дві години повернеться. А сам уже добряче напідпитку був.
Батько відчинив дверцята. На сидінні лежала наша автолюлька, поруч — моя сумка.
— Знайшлися, — сказав він і передав мені речі через вікно седана. — Переставимо Полінку в її люльку.
— Тату, а фургон?
— Заберу на базу. Петровичу, ти мою машину доженеш?
— Авжеж. Тільки папери на фургон покажіть, щоб потім не було розмов.
Батько дістав документи й записав у журналі стоянки, що забирає машину. Поки вони розбиралися, я пристебнула Полінку в її люльці. Вона скривилася, але не прокинулася.
Біля будинку тато припаркував фургон і подзвонив своєму працівникові, щоб той відігнав його на базу. Потім набрав ще один номер.
— Ігорю, потрібен майстер із замків. І вантажна машина з двома хлопцями. Так, сьогодні.
— Тату, навіщо вантажники? — запитала я.
— Відвеземо Михайлові його речі.
— Ти вже все вирішив?
Він подивився на мене.
— Я вирішив, що більше не дам йому фургон і не хочу бачити його у своїй квартирі. А ти скажи: хочеш, щоб він сюди повернувся?
Я довго не відповідала. Полінка тихенько сопіла в люльці.
— Ні, — нарешті сказала я. — Не хочу.
— Тоді ходімо.
Майстер приїхав швидко. Поки він міняв замки, я стояла в коридорі й дивилася на брудні сліди від Михайлових кросівок. Поруч висіла його куртка, на тумбочці лежали неоплачені квитанції.
— Може, хай сам приїде й забере? — тихо запитала я.
— Ти хочеш із ним сьогодні зустрічатися? — перепитав батько.
— Ні. Просто… Він же людина.
— А ти йому хто, Ганно?
Я не знайшла відповіді.
— Скільки ти віддала на його кредити? — запитав тато.
— Сто сімдесят тисяч. Із маминих страхових.
— Він хоч подякував?
Я похитала головою.
— Казав, ми ж сім’я. А коли я питала, як будемо жити далі, відповідав, що я все рахую і пиляю його.
Батько обійняв мене за плечі.
— Сьогодні ти не мусиш нічого вирішувати про все життя. Але додому він зараз не повернеться. Добре?
— Добре.
Ми склали Михайлові речі у великі мішки й коробки: костюми, черевики, снасті, приставку, навіть брудні футболки з кошика. Вантажники носили все вниз, поки майстер перевіряв нові замки.
— Куди везти? — запитав водій.
Батько написав адресу дачі.
— Просто до воріт. Там сьогодні святкують. Передайте Михайлові, що це його речі.
— І все? — водій глянув на нього.
— І все. Доставку я оплатив.
Коли машина поїхала, майстер простягнув мені нові ключі.
— Перевірте самі.
Я повернула ключ у замку. Двері тихо клацнули.
За годину задзвонив Михайло. Я ввімкнула гучний зв’язок.
— Ганно! Ти що виробляєш?! Кого ти сюди прислала?
На тлі хтось обурено гукав, Лариса Миколаївна щось голосила. Музики вже не було чути.
— Я відправила твої речі, Михайле.
— Тут уся вулиця дивиться! Мішки біля воріт, сусіди повиходили! Мати за серце схопилася. Ти розумієш, як мене зганьбила?
— А ти розумієш, що залишив нас із донькою в пологовому?
— Та я пожартував!
— Ти поклав слухавку.
— Ну, бовкнув спересердя! Я б увечері приїхав.
— А мені що до вечора робити? На попутці їхати, як твоя мама радила?
— У мами ювілей! Вона мене сама виховувала. Я не міг кинути гостей без м’яса. Хотів, щоб перед ріднею все пристойно було. Невже один день не можна було потерпіти заради сім’ї?
— Заради твоєї сім’ї, Михайле. Не нашої.
— Відчини квартиру. Я зараз візьму таксі й приїду. Поговоримо нормально.
Батько простягнув руку:
— Можна?
Я передала йому телефон.
— Михайле, замки в моїй квартирі вже замінені. Твої речі на дачі, а фургон я забрав на базу.
— Як забрали? У мене завтра замовлення на фабрику!
— Шукай іншу машину.
— Мене ж оштрафують! Миколо Сергійовичу, ну ви що?
— А ти що? Доньку свою сьогодні хоч раз згадав?
У слухавці запала тиша.
— Не приїжджай сьогодні, — додав батько. — Ганні треба відпочити.
Він завершив розмову й повернув мені телефон.
— Тату, він же тепер дзвонитиме без кінця.
— Вимкни на ніч. А якщо треба буде комусь додзвонитися, мій номер знаєш.
Уранці я прокинулася від тихого кряхтіння Полінки. Дощ ущух, у спальню пробивалося бліде сонце.
Я погодувала доньку, поклала її в ліжечко й вийшла в коридор. Підлога була чиста: батько ввечері вимив її, поки я вкладала малу. На вішалці залишилися моє пальто і його стара вітрівка.
У двері несміливо подряпали, потім подзвонили.
Я глянула у вічко. На майданчику стояв Михайло в сірій толстовці. Він тримав старий ключ і безуспішно намагався вставити його в новий замок.
— Ганно, відкрий, — прошепотів він. — Я всю ніч не спав. У матері холодно, піч димить. І з рейсу мене зняли, іншого водія знайшли.
Я стояла за дверима й слухала.
— Чуєш? У мене все шкереберть пішло. Вийди хоч на хвилину.
— Не вийду, Михайле.
— Ну поговорімо! Я ж не знав, що ти так усе сприймеш.
— Я тобі вчора сказала, що стою з дитиною без ключів і люльки. Що саме ти не зрозумів?
Він помовчав.
— А дитина? Це ж моя донька! Я маю право її бачити!
— Про Полінку домовлятимемося окремо, — відповіла я. — Якщо не домовимося, звернемося до суду. І про аліменти теж.
— Тобто ти мене навіть на поріг не пустиш?
— Зараз — ні. Іди, Михайле. Не буди її.
За дверима довго було тихо. Потім брязнув ключ, почулися важкі кроки сходами.
Я повернулася на кухню й поставила чайник. У спальні знову озвалася Полінка.
— Уже йду, моя маленька, — сказала я.
Біля під’їзду стояла батькова машина. Сьогодні він обіцяв відвезти нас до ЦНАПу — оформлювати документи для доньки.