Ми зупинилися дорогою. Біля придорожнього магазинчика стояв старий худий пес. Морда сива, шерсть потьмяніла. І ребра стирчать, – це не тільки з голоду, це і від старості так буває. Як у людей.
Я, звичайно, купила ліверної ковбаси два кренделі таких, важких. І собаці почала давати по шматку. Вона почала жадібно, але акуратно їсти. І тут підійшов кіт. Теж старий та обдертий. Одноокий. Він теж хотів їсти.
Я подумала, що собака зараз прожене кота. Той зовсім близько до шматків ковбаси підійшов, тягне мордочку. Я хотіла кинути шматок подалі, може, старий кіт схопить їжу і десь спокійно з’їсть. В безпеці.
Але пес несподівано трохи збочив. Злегка так, похмуро та без задоволення; але відсторонився. І пустив кота до ковбаси. Це було так дивно, коли старий голодний пес посунувся злегка і дозволив старому коту їсти ковбасу поряд.
Так вони й їли поруч. Собака швидше, кіт повільніше. Добре поїли бо я ще один ліверний крендель купила. Їх же двоє.
…А потім вони разом пішли. Обидва старі, що зазнали багато поневірянь і бід, нікому не потрібні, – вони пішли стежкою в променях жаркого заходу сонця. Разом. Може, вони знайомі.
Так і люди влаштовані. Одних поневіряння і горе озлоблюють і змушують завзято кидатися на інших, таких самих нещасних і слабких. А інших негаразди та тяготи роблять добрішими. І вчать ділитися тим, що в них є. Навіть якщо це проста ліверна ковбаса. Остання, що є. Все одно вони трохи посунуться і дозволять взяти шматочок. Вони розуміють чужий голод та чуже горе.
Прийде день, коли ми підемо стежкою до заходу сонця. І краще, коли ти не один їж. І йдеш не один…
© Анна Кір’янова
