Січневий ранок дихав у шибки крижаним холодом, малюючи на склі візерунки, схожі на італійське мереживо, яке Ганна колись купувала синьйорі Елені. Але там, у Римі, сонце навіть взимку гріло обличчя, а тут, у рідній хаті, було так тоскно, що хотілося вити.
— Мамо, нам гроші потрібні, можна ми до тебе сьогодні в гості заїдемо? — голос Світлани в слухавці був буденним, наче вона запитувала про погоду. Ні «як твоє серце?», ні «чи не болять ноги?». Тільки коротке: «потрібні».
— Заїжджайте після Служби, — Ганна ковтнула клубок у горлі.
— Я воду освячу, стіл накрию. Холодильник повний, голубців накрутила…
— Дякую, мамо. Будемо під обід. Але з нами будуть і батьки Сергія. Ти ж не проти? — додала донька, і Ганна почула, як на тому кінці хтось весело щось вигукнув. Мабуть, сваха Люба вже сиділа поруч у новій куртці, купленій за «мама надіслала».
— Не проти, — тихо відповіла Ганна. — Хай приходять. Свято ж.
Вона поклала слухавку і опустилася на диван. Перед очима, наче кадри з кіно, пропливло Різдво. Те саме Різдво, на яке вона так чекала шістнадцять років, рахуючи дні в чужих стінах.
Тоді, на Святвечір, Ганна прийшла до доньки з повними сумками. Вона купила найкращий італійський панеттоне, дороге вино, привезла онукам подарунки, на які відкладала пів року, економлячи навіть на каві.
— О, мамо, сідай десь там, — кинула Світлана, навіть не обійнявши її. Вона крутилася навколо свекрухи, Люби.
— Любове Іванівно, вам подушечку під спину покласти? Мамо Любо, може, чаю гарячішого? Ой, ви ж цукор не вживаєте, я купила спеціальний замінник!
Ганна сиділа на краєчку стільця, відчуваючи себе зайвою деталлю в цьому ідеальному механізмі. У неї впала виделка під стіл.
— Свєту, доню, подай, будь ласка, іншу, — попросила вона тихо.
Світлана навіть не повернула голови. Вона саме розхвалювала нову сукню свекрухи, яку сама ж їй і подарувала на Миколая — за гроші, що Ганна переказала «на ремонт кухні».
— Свєту? — повторила Ганна.
Донька зробила вигляд, що не почула. Ганна почекала хвилину, відчуваючи, як очі наповнюються гарячою вологою, встала, сама пішла на кухню, помила виделку і повернулася. Ніхто навіть не помітив її відсутності. Вона була для них як старий банкомат: поки видає купюри — стоїть у кутку, нікому не заважаючи.
Світлана виросла в переконанні, що материнська любов — це безкінечний ресурс. Вона не зла, вона просто духовно сліпа. Кожне євро, прислане Ганною, розмивало в ній почуття вдячності, замінюючи його споживацтвом. Для неї свекруха Люба стала «своєю», бо Люба була поруч: водила в перукарні, хвалила, пліткувала. А мати… мати була десь далеко, була лише голосом у телефоні та сумою в СМС-повідомленні.
Сваха Люба — жінка спритна. Вона швидко зрозумівши, що невістка має «золоту жилу» в Італії, майстерно пригрілася поруч. Вона стала Світлані подругою, маніпулюючи нею через похвали та «допомогу» з дітьми, за яку, втім, Світлана щедро розплачувалася материнськими грошима. Люба ніколи не працювала тяжко, але вміла жити красиво за чужий рахунок.
Ганна згадала, як вісім років тому вона, стоячи на колінах у ванній синьйори Клари, терла плитку і мріяла про житло для доньки.
— Синьйоро, я візьму додаткові години, — казала вона тоді господині.
— Моїй дитині треба дах над головою.
Вона назбирала на однокімнатну. Потім запропонувала сватам: — Любо, давайте скинемося по половині, продамо ту «однушку» і купимо дітям велику трикімнатну. Щоб і онукам місце було.
Люба тоді лише руками замахала, закотивши очі під лоба: — Ой, Ганю, та звідки в нас такі гроші? Ми ж люди прості, не заробітчани! Ми тут копійки рахуємо, а ви там жируєте.
Ганна промовчала. Вона ще два роки працювала на знос, не бачачи ні сну, ні відпочинку. Купила більшу квартиру. Сама. Зробила ремонт. Сама. А Люба… Люба прийшла на новосілля з набором дешевих рушників і гордо заявила: — Тепер у дітей буде справжній дім! Я вже й фіранки підібрала, Свєтуся зі мною погодилася.
Поки Ганна готувала стіл на Водохреще, до неї заглянула сусідка Марія. Вона теж була заробітчанкою, але повернулася раніше.
— Що, Ганю, знову бенкет на весь світ? — запитала Марія, дивлячись на гору м’яса.
— Діти приїдуть, Маріє. І свати. Гроші проситимуть…
— А ти не давай, — жорстко сказала Марія.
— Ти подивися на себе. Ти ж як тінь стала. Ти хоч знаєш, що в селі кажуть? Що Люба твоя невістку по кафе возить за твої гроші, поки ти там горшки за італійцями виносила. Вона собі зуби вставила нові, а ти в хустці старій ходиш.
— Та як же не дати, Маріє? То ж рідна кров…
— Кров то рідна, Ганю, та серця в них чужі. Бережи себе, бо як гроші закінчаться — і ти для них закінчишся.
Ці слова Марії голками встромилися в душу Ганни. Вона знала, що сусідка права. Гроші в шухляді танули. По сто, по двісті доларів — Світлана брала «на школу», «на зуби сину», «на новий бойлер». А бойлер потім виявлявся поїздкою Люби в санаторій.
Коли Марія пішла, Ганна стала перед іконою Божої Матері.
«Господи, за що мені така старість? — шепотіла вона, і сльози текли по зморшкуватих щоках.
— Я ж не для себе… Я ж кожну ліру, кожен цент берегла. Я в Римі на обідах економила, яблуко собі боялася купити зайве. Думала — приїду, будуть мене діти на руках носити. А вони навіть не бачать, як у мене руки тремтять. Для них я — лише папірець у конверті. А Люба… вона їм ближча, бо вона солодко співає. А я що? Я тільки втомлено мовчу».
Під обід приїхали. Світлана в новій норковій шубі (Ганна впізнала її — це вона висилала гроші «на лікування дитини» минулої зими), Сергій і свати. Люба ввійшла першою, пахнучи дорогими парфумами.
— Ой, Ганнусю, як у тебе тут пахне! Голубці? Ой, я їх так люблю, але мені лікар заборонив жирне. Свєтусю, ти пам’ятаєш, що мені дієтичне треба? — прощебетала сваха, вмощуючись на найкраще місце.
— Пам’ятаю, мамо Любо, я вам окремо парове м’ясце привезла, зараз розігрію,
— Світлана кинулася до плити, навіть не привітавшись з матір’ю по-людськи.
Сіли за стіл. Розмова крутилася навколо планів на відпустку.
— Хочемо в Єгипет полетіти в лютому, — сказав Сергій, ковиряючи виделкою голубця.
— Але трохи не вистачає. Ганно Степанівно, ви ж там привезли з собою «заначку», виручите дітей?
Ганна відчула, як у хаті стало раптом дуже тихо. Всі очі витріщилися на неї. Люба навіть жувати перестала.
— Діти, у мене гроші закінчуються, — тихо сказала Ганна.
— Мені треба дах латати, і зуби… я в Римі так і не вставила. І на ліки щомісяця треба багато.
— Ой, та які ліки! — пирхнула Світлана. — Ви ж там у своїй Італії оздоровилися на сонці! Мамо, не придумуйте. Нам дуже треба цей відпочинок, Сергій втомився на роботі.
— А я не втомилася? — раптом голосно запитала Ганна, і її голос забринів від невиплаканих сліз. — Шістнадцять років! Шістнадцять років я не бачила, як ви росли! Я бачила тільки чужі пролежні і чужі капризи! Я купила вам квартиру, машину, я вдягла вас усіх! Любо, — вона повернулася до свахи, — ви жодної гривні не дали на житло дітям, а зараз за мої гроші по масажах ходите?
У кімнаті нависла така тиша, що було чути, як цокає старий годинник. Люба почервоніла, Світлана схопилася з місця.
— Мамо! Як ти можеш! Ти принижуєш Любов Іванівну! Вона мені як рідна! Вона з дітьми сиділа, поки ти там гроші заробляла!
— Вона сиділа з дітьми за мої гроші, Свєту!
— Ганна теж встала. — Вона забирала те, що я відривала від себе! А тепер ви хочете Єгипет? Коли в мене хата валиться?
— Знаєш що, мамо, — Світлана опустила очі, і в них не було любові, тільки холодний розрахунок.
— Раз ти така жадібна стала, то живи сама зі своїми грошима. Ми поїдемо. Сергію, Любове Іванівно, збирайтеся. Нам тут не раді.
Вони пішли швидко. Світлана навіть не озирнулася. Люба на порозі кинула зневажливе: «Заробітчанка… думає, що за гроші все можна купити».
Ганна залишилася одна. Повний стіл їжі, нагріта хата і порожнеча, яка була страшнішою за будь-який мороз.
Вона підійшла до шухляди, витягла пачку доларів, що залишилася. Подивилася на неї. Ці папірці були просочені її потом, її тугою за домом, її самотністю.
— Більше не дам, — прошепотіла вона. — Жодного цента.
Вона одяглася, взяла глечик з освяченою водою і вийшла на подвір’я. Був вечір Водохреща. Небо було всипане зорями. Ганна почала кропити свої стіни, свій похилений паркан, свої втомлені руки.
— Очисти, Господи, мою хату від неситих людей. Очисти моє серце від марних очікувань.
Вона раптом відчула дивну легкість. Наче вона нарешті вигнала з душі паразитів, які роками смоктали її життя. Так, вона залишилася одна. Але тепер вона була вільною.
Вона зайшла до хати, вимкнула світло і вперше за довгі роки заснула спокійним сном. Їй більше не треба було нікого рятувати. Їй треба було нарешті врятувати себе.
А Світлана… Світлана зрозуміє ціну матері тільки тоді, коли банкомат назавжди перестане видавати гроші. Але тоді вже буде пізно просити вибачення за холодний чай і впалу виделку.
Гірка правда життя в тому, що ми часто любимо тих, хто нас використовує, і витираємо ноги об тих, хто заради нас готовий на все. Але Водохреще — це час змін. І Ганна свій вибір зробила.
