Василина стояла біля вікна у своїй львівській майстерні і дивилася, як на бруківку падає дрібний дощ. Вулицею пробігали люди з парасолями, а в приміщенні пахло дорогою тканиною, парфумами та свіжозвареною кавою.
У п’ятдесят п’ять років вона мала все, про що колись мріяла у бідному підгалянському селі. Власне ательє, повагу клієнтів, люблячого чоловіка, сина та онуків. Але один телефонний дзвінок щоразу повертав її у той старий, напівкривий будинок під лісом.
Телефон задзвонив на робочому столі, вибиваючи ритмічний тривожний звук. Василина глибоко зітхнула, відклала ножиці для тканини і піднесла слухавку до вуха.
— Василино, ти взагалі про совість чула що-небудь? — у слухавці пролунав гострий, як лезо, голос її молодшої сестри Софії.
— Мама вже другу добу лежить без нормальної їжі. У холодильнику три яйця і зшиток старого сала. Ти коли збираєшся приїхати?
— Софіє, доброго дня і тобі, — спокійно відповіла Василина, намагаючись втримати голос у рівному тоні. — Я минулої суботи привезла два повних пакети продуктів. Де вони поділися? Я купувала і м’ясо, і крупи, і домашній сир, і твердий сир.
— А я звідки знаю, де воно? — роздратовано відрізала Софія. — Може, мама сусідам роздала, а може, само зіпсувалося. Ти ж знаєш, яка вона зараз. Мені немає коли стежити за її холодильником. У мене своя сім’я, чоловік після зміни, діти. Ти у нас міська бариня, от і дбай про рідну неньку.
— Софіє, ти живеш через три хати від мами, на сусідній вулиці, — Василина відчула, як у грудях закипає давня гіркота. — Ти живеш у хаті її свекрів, яку я допомагала вам ремонтувати. Тобі важко дійти і заглянути до хати хоча б раз на день? Подивитися, чи є що їсти?
— Мені є чим зайнятися, крім того, щоб щодня бігати через село, — відрубала Софія. — Ти заробляєш мільйони на своїх сукнях, от і наймай комусь людину або вези все сама. Я не наймичка.
Слухавка вибухнула короткими гудками. Василина повільно опустила руку з телефоном на стіл. Вона знала, що насправді відбувається.
Софія приходила до мами щодня, але тільки для того, щоб забрати свіжі продукти, які Василина купувала у львівських супермаркетах, і віднести їх до себе додому. А міняти брудну білизну чи мити підлогу Софії завжди було гидко.
Діти у родині Степанюків завжди росли в суворості, але ця суворість була різною для кожного. Батька не стало, коли Василині виповнилося лише шість років. Вона пам’ятала його дуже туманно, лише кремезні плечі.
Мати, Параска, залишилася одна з трьома дівчатками на руках. Всі важкі сільські обов’язки автоматично лягли на плечі найстаршої.
Поки менші сестри — Софія та Оксана — бавилися ляльками з ганчір’я і бігали на річку, Василина з десяти років уже виганяла корову на світанку, сапала безкінечні сотки городу, підгортала сіно та носила важкі відра з водою.
У дванадцять років вона почала ходити по сусідах. Косила траву для чужих кролів, збирала яблука у панських садах, виносила сухе гілля з лісу. Усі зароблені копійки дівчинка віддавала матері до останньої монети, сподіваючись почути бодай одне тепле слово.
Проте материнська похвала була рідкісним гостем у їхній хаті. Найменша провина, запізнення з пасовища на десять хвилин або неідеально виполота грядка каралися жорстоко.
Параска не шкодувала ременя, а за найтяжчі, на її думку, провини ставила найстаршу доньку колінами на суху гречку у кутку коридору. Василина годинами проривала сльози від гострого болю, відчуваючи, як дрібні зернята впиваються у шкіру. Відтоді минуло сорок років, але запах і навіть вигляд гречаної крупи досі викликав у неї фізичну нудоту.
Коли Василині виповнилося п’ятнадцять, вона твердо вирішила вирватися з цього кола нескінченної праці та покарань. Вона мріяла про Львів, про широкі вулиці, де ніхто не поставить тебе на гречку за запізнення, і про професію швачки.
Пам’ять знову перенесла її у той вечір, коли вона повідомила матері про свій намір вступити до училища.
— Ти куди це зібралася? — Параска стояла посеред кухні, спираючись руками на дерев’яний стіл. Її обличчя було темним від засмаги та гніву. — До міста захотіла? А робити тут хто буде? Хто буде молодших глядіти, поки я на фермі?
— Мамо, я хочу вчитися, — тихо, але впевнено казала тоді п’ятнадцятирічна Василина. — Я склала іспити, мені дають гуртожиток. Я сама зароблю собі на хліб.
— Зрадниця ти, от хто, — подала голос із печі чотирнадцятирічна Софія. — Хочеш утекти, а нас із мамою тут покинути на важку працю.
— Ти взагалі мовчи, Софіє, — обернулася до неї Василина. — Ти за своє життя ще жодного відра води до хати не принесла. Все я роблю.
— Вона з нами жити не хоче, мамо, — додала найменша, Оксана, якій тоді було лише дванадцять. — Вона вважає себе розумнішою за нас.
— Значить так, — гримнула кулаком по столу Параска. — Якщо поїдеш до того свого міста, можете про рідну хату забути. Ноги твоєї тут не буде. Я тебе не для того ростила, щоб ти по гуртожитках хвостом крутила.
Василина все одно поїхала. Вона вступила до училища, працювала ночами, шила на замовлення у маленькій кімнатці гуртожитку, агонізувала від самотності, але не повернулася.
Майже рік мати та сестри не відповідали на її листи і не пускали на поріг, коли вона приїздила автобусом на вихідні. Лише згодом, коли зрозуміли, що Василина почала ставати на ноги і заробляти власні гроші, гнів змінився на холодну практичність.
Наступного дня Василина зібрала велику сумку з продуктами, ліками та гігієнічними засобами. Чоловік пропонував поїхати з нею, але вона відмовилася. Ця розмова мала відбутися віч-на-віч.
Автобус до села їхав довго, минаючи жовті осінні поля. Василина дивилася у вікно і згадувала, скільки грошей вона вклала у це село за останні двадцять років.
Коли Софія виходила заміж, саме Василина оплатила весільний бенкет і купила меблі. Коли Оксана вирішила купувати квартиру у містечку неподалік, Василина дала їй значну суму в борг, про який ніхто більше ніколи не згадав.
А коли у матері декілька років тому виявили важку хворобу, Василина возила її до найкращих лікарів у Київ, оплачувала дороги операції та купувала найдорожчі імпортні ліки.
Проте для родини вона все одно залишалася винною.
Василина вийшла з автобуса і пішла знайомою вулицею. Біля хати її зустріли бур’яни, які давно ніхто не косив, і похилена хвіртка. Вона зайшла до будинку. У коридорі пахло вогкістю, старими речами та немитим тілом.
На ліжку у кутку кімнати лежала сімдесятисемирічна Параска. Вона дуже схудла, обличчя її покрилося глибокими зморшками, а очі дивилися у стелю важким, каламутним поглядом.
— Мамо, доброго дня, — Василина поставила сумки на стілець і підійшла до ліжка. — Це я, Василина. Як ви почуваєтеся?
Параска повільно повернула голову. На її обличчі не з’явилося жодної радості, лише підозра та роздратування.
— Хто ти така? — прохрипіла стара жінку. — Чого ти сюди прийшла? Знову прийшла мої речі тягнути?
— Мамо, це я, ваша донька Василина, — м’яко сказала жінку, сідаючи на край стільця. — Я привезла вам ліки, їжу. Зараз приберу у хаті, перевдягну вас.
— Брешеш, — раптом тоненько закричала Параска, вказуючи тремтячим пальцем на доньку. — Ти не моя донька. Моя Василина у місті, вона гроші заробляє і мені присилає. А ти злодійка.
Ти минулого тижня викрала мої нові хустки і надщерблену миску з серванту. Де вони? Віддай негайно, бо я поліцію викличку.
Василина заплющила очі і глибоко вдихнула. Старечий маразм з кожним місяцем відбирав у матері залишки розуму, залишаючи лише найгірші риси її характеру — злобу, підозрілість та впертість.
— Мамо, навіщо мені ваші старі хустки? — тихо мовила Василина. — Я сама купую вам одяг. Подивіться на мене уважно.
— Не знаю я тебе, — закрутила головою Параска, відвертаючись до стіни. — Ходиш тут, нишпориш по кутках. Софія мені казала, що ти хочеш хату забрати. Вся у батькового батька пішла, така ж загребуща.
У цей момент двері хати відчинилися, і на порозі з’явилася Софія. Вона була вдягнена у нову куртку, яку Василина подарувала їй на минулий день народження, і тримала у руках порожню сумку.
— О, приїхала нарешті, — замість привітання мовила Софія, спираючись на одвірок. — А ми вже й не чекали. Мама тут ледве дихає, а ти собі у Львові каву п’єш.
Василина піднялася зі стільця і повернулася до сестри.
— Софіє, чому у хаті такий безлад? Чому від мами тхне, а смітник вивалився на підлогу? Ти ж казала, що ходиш сюди щодня.
— Я ходжу! — підвищила голос Софія. — Я їй їсти ношу, водою напуваю. А прибирати за нею я не зобов’язана. У мене спина болить. Ти заможна, то візьми і вимий. Або найми когось із села.
— Я оплачую медсестру з сусіднього села, яка має приходити тричі на тиждень і робити мамі масаж від пролежнів, — сказала Василина, дивлячись сестрі прямо в очі. — А ти ці гроші просто забираєш собі, коли вона приходить, і виганяєш її за поріг. Мені жінка сама про це розповіла.
Софія на мить зніяковіла, але швидко повернула собі зухвалий вигляд.
— Та що вона розуміє, та твоя медсестра? Вона тільки гроші дурно драла. Я самій мамі масаж роблю, коли маю час.
— Ти не робиш нічого, Софіє, — спокійно і гірко промовила Василина. — Ти просто приходиш сюди за продуктами, які я купую. Подивися у холодильник. Де те м’ясо і сир, що я привезла минулого тижня? Мама навіть встати з ліжка не може, вона не могла це з’їсти сама за два дні.
— Ти що, мене у крадіжці звинувачуєш? — перейшла на підвищений тон Софія. — Та як ти смієш? Я все життя біля мами просиділа, поки ти у місті розважалася. Ти втекла, лишила нас, а тепер приїжджаєш сюди як королева і вказуєш мені, як жити?
— Я не розважалася, Софіє. Я працювала з п’ятнадцяти років по шістнадцять годин на добу, щоб ви мали можливість здобути хоч якусь освіту і щоб мама мала ліки.
— Ой, не починай знову цю пісню про своє важке дитинство, — розмахнула руками сестра. — Усі так жили. Мені теж легко не було. Але я рідну матір не кинула.
У цей час у кімнаті задзвонив телефон Василини. Це була Оксана. Вона вже декілька років жила в Італії, працювала там на догляді за літніми людьми і дзвонила в Україну вкрай рідко, зазвичай тоді, коли потрібні були гроші.
Василина увімкнула гучний зв’язок.
— Алло, Василино? — пролунав далекий, спотворений мережею голос молодшої сестри. — Ти в селі? Слава Богу. Послухай, мені терміново потрібні гроші. Тут за оренду житла підняли ціну, а господар не хоче чекати. Перекажи мені п’ятсот євро, я з наступної зарплати віддам.
— Оксано, доброго дня, — сказала Василина. — Ти перш ніж про гроші питати, спитала б, як мама почувається.
— А що мамі станеться? — байдуже відповіла Оксана. — Вона вже років п’ять лежить і ще стільки ж пролежить. Ви ж там поруч, доглядаєте. Софія доглядає, ти гроші даєш. У вас все добре. А мені тут чужі люди жити не дають.
— Оксана, мама вже перестала впізнавати людей, — сказала Василина. — Вона називає мене злодійкою і кричить, що викличе поліцію. А Софія навіть підгузок їй міняти відмовляється.
— Ой, не починайте ви знову свої сварки, — роздратовано зітхнула Оксана у слухавку. — Ви завжди чубитеся, коли я дзвоню. Василино, ти найстарша, ти мала б бути розумнішою. Допоможи мамі, прибери хату і не дорікай Софії. Їй теж важко. І перекажи мені ті гроші, бо мені нічим за кімнату платити.
— Я більше не даватиму грошей ні тобі, ні Софії, — чітко промовила Василина.
У слухавці настала пауза, а Софія, яка стояла поруч, навіть рота відкрила від подиву.
— Що ти сказала? — перепитала Оксана. — Ти що, згадуєш старі образи? Через те, що тебе колись на гречку ставили? Ти доросла жінка, а поводишся як дитина. Ми одна родина, ти повинна нам допомагати.
— Я нічого вам не повинна, — тихо, але надзвичайно твердо відповіла Василина. — Я віддала цій родині своє дитинство, свої юні роки і більшу частину своїх заробітків. Я робила це, бо сподівалася, що ви оціните це і що ми справді родина. Але для вас я просто бездонний гаманець і людина, на яку можна скинути весь бруд.
— Ти бездушна, — вигукнула Софія. — Ти багата і скупа. Тобі шкода для рідної сестри і для матері кількох гривень. Мама була права, коли казала, що ти ростеш гордячкою і егоїсткою.
— Мама ставила мене десятирічну на гречку за те, що я запізнилася з пасовища, — Василина подивилася на сестру з глибоким сумом. — Вона била мене ременем за те, що я хотіла вчитися. А зараз ви обидві чекаєте, що я заплющу очі на те, як ви з мене знущаєтеся.
— Вона тебе виростила! — закричала у слухавку Оксана. — Вона тобі життя дала. Якби не вона, ти б ніким не стала.
— Вона дала мені життя, але зробила все, щоб це життя було схоже на пекло, — мовила Василина. — І навіть зараз, коли вона хвора, вона бачить у мені ворога. Я купуватиму їй ліки.
Я знайду сиділку з містечка, якій особисто платитиму на банківську картку, щоб вона приходила і доглядала за мамою. Але жодної копійки до ваших рук більше не потрапить. І продукти я більше купувати на вашу сім’ю не буду.
— Ти не маєш права так чинити, — сказала Софія, її обличчя почервоніло від гніву. — Якщо ти наймеш сторонню людину, що про нас люди в селі скажуть? Що ми матір покинули?
— А хіба це не правда? — запитала Василина. — Ви її покинули вже давно, Софіє. Вона для тебе — просто привід витягнути з мене харчі та гроші.
Параска на ліжку раптом знову застогнала і повернулася до дівчат.
— Вигони її, Софіє, — прохрипіла стара жінку, вказуючи на Василину. — Вона прийшла мої старі тарілки забрати. Вона зла людина. Вигони її геть з хати.
Василина подивилася на матір. У її душі більше не було гніву, не було бажання щось доводити чи просити про вибачення. Залишилася лише порожнеча і тихий, глибокий жаль до цієї старої, нещасної жінки, яка так і не навчилася любити своїх дітей.
— Я пришлю сиділку завтра вранці, — мовила Василина, беручи свою сумочку. — Вона прибиратиме, готуватиме їжу і мінятиме білизну. Софіє, якщо ти перешкоджатимеш їй або намагатимешся забрати мамині ліки, я просто перестану оплачувати цей будинок і комунальні послуги. Зрозуміла мене?
Софія відвернулася, згорнувши руки на грудях, і нічого не відповіла. Оксана на іншому кінці проводу просто вимкнула телефон, навіть не попрощавшись.
Василина вийшла з хати. На вулиці вже стемніло, осіннє повітря було свіжим і чистим. Вона йшла до автобусної зупинки повільним кроком, відчуваючи, як з її плечей нарешті спадає важкий, багаторазовий вантаж провини, який вона тягнула на собі з самого дитинства.
Вона не нагрішила у цьому житті і не була винна у тому, що її не змогли полюбити рідні люди. Вона зробила все, що могла, і тепер мала повне право просто жити своїм власним, спокійним і щасливим життям.
Світлана Малосвітна