Андрій прокинувся через те, що хтось голосно грюкнув дверима на кухні. Він розплющив очі, подивився на годинник – о пів на сьому ранку.
Поруч мирно спала Катя, його дружина. За стіною чути було голос тещі – дзвінкий, пронизливий, як дриль.
«Ну хто приходить у таку рань у суботу?» – подумав Андрій, але вже знав відповідь. Ніна Павлівна ніколи не розуміла вихідних.
Для неї субота була днем генерального прибирання, і, якщо хтось із домашніх не поділяв її трудового ентузіазму, негайно слідувала моральна прочуханка.
Андрій обережно вислизнув із ліжка, натягнув домашні штани та вийшов у коридор. З кухні долинало:
– …ось так і живемо! Я сама все тягну, а дехто тільки їсти вміє і на дивані валятися. П’ять років без роботи сидіти – це треба вміти! – говорила теща телефоном одній зі своїх подруг.
Андрій зупинився у дверях. Ніна Павлівна стояла біля плити, помішуючи щось у каструлі. Побачивши зятя, вона не зніяковіла і навіть не понизила голос:
– А, прокинувся наш сплячий красень! Чув, про що я казала?
– Чув, Ніно Павлівно, – спокійно відповів Андрій, проходячи до столу і сідаючи. – Ви, як завжди, голосно розмовляєте.
– А як ще з вами розмовляти? Ви ж нічого не чуєте, доки вам у вуха не накричать! – вона різко розвернулася, і лопатка в її руці обвинувачувально вказала на Андрія.
– П’ять років, Андрюша! П’ять років ти не працюєш! Моя дочка оре в лікарні цілодобово, а ти вдома сидиш!
– Я працюю.
– Працює він! – пирхнула Ніна Павлівна. – Та кому ти потрібний зі своєю освітою? П’ять років за комп’ютером сидиш, папірці перекладаєш, а такі спеціалісти тепер нікому не потрібні.
Андрій промовчав. Він міг би сказати, що за ці п’ять років він створив структуру, яка працювала, як швейцарський годинник. Але він знав, що теща не зрозуміє.
Ніна Павлівна жила у світі, де робота – це верстат, чи прилавок, чи лікарняна палата. Решту вона вважала «сидінням на п’ятій точці рівно».
– Ось у Сергія робота, – вела далі Ніна Павлівна, маючи на увазі свого молодшого сина. – Людьми керує, несе відповідальність. А що ти?
– Сергій – гарний фахівець, – кивнув Андрій.
– Ще б пак! Він же мій сину! – теща гордо скинула підборіддя. – А ви тут усі на моїй шиї сидите. Я вас годую, напуваю…
– Ніно Павлівно, а ми не просимо вас приходити до нас щоранку, – заперечив Андрій. – Ви самі сюди тягаєтеся. Якщо для вас усе це тягар, сиділи б у своїй квартирі.
– Так, у мене є своя квартира. А ти живеш у квартирі дружини! А тепер ще й не працюєш. Нахлібник!
Вона ще щось говорила, та Андрій припинив слухати. Він дивився на дорогий кухонний гарнітур, на кавоварку, що стоїть на столі, на новенький холодильник із системою No Frost – усе це куплено на його гроші. На гроші людини, яка, на думку тещі, була нікчемним безробітним нахлібником.
У двокімнатній квартирі, яку Ніна Павлівна гордо називала «своєю», за останні шість років було зроблено два ремонти. І їх теж сплатив зять.
Андрій випив води, підвівся і тихо вийшов із кухні. Ніна Павлівна навіть не помітила цього, продовжуючи гриміти посудом і щось говорити про невдячних зятів.
У спальні вже прокинулася Катя. Вона сиділа на ліжку, підібгавши ноги, і дивилася в телефон.
– Знову? – спитала вона тихо, побачивши обличчя чоловіка.
– Як завжди, – знизав плечима Андрій. – Я нахлібник, негідник, лінивець…
– Андрію, я поговорю з нею, спробую ще раз пояснити – Катя почала вставати, але чоловік зупинив її жестом.
– Не треба, Катюша. Ти вже з нею говорила тисячу разів. Вона не чує.
– Але ж це неправда! Даремно ми не сказали мамі, хто чотири роки тому закрив її борги та врятував її квартиру від судових виконавців. Якби ми одразу сказали їй про це, вона б зараз не чіплялася до тебе.
***
Чотири роки тому Ніна Павлівна вчинила дуже необачно. Вона заклала свою двокімнатну квартиру, щоб взяти кредит для молодшого сина Сергія. Він збирався розпочати свій бізнес.
З бізнесом нічого не вийшло, – гроші пішли в прірву, повертати борг було нічим. До Ніни Павлівни вже почали навідуватись кредитори. Жінка була в паніці.
Її борг перекупив Андрій. Катя пояснила матері, що вони провели процедуру банкрутства і тепер вона протягом десяти років не може звертатися до банку за кредитами.
Все це було неправдою, Катя просто хотіла, щоб мати більше ніколи навіть не намагалася лізти у фінансові авантюри.
– Гаразд, – сказав Андрій, підходячи до шафи. – Я одягаюсь і йду. В мене сьогодні складний день.
– Що? – Здивувалася Катя. – У суботу? У таку рань?
– Справи, – коротко кинув Андрій і почав натягувати джинси. – Ти теж зараз на чергування йдеш?
– Ні, я сьогодні в ніч.
За годину Андрій сидів у своєму кабінеті у центрі міста – у тому самому, про який теща не знала і не хотіла знати. Там, де він керував своєю компанією, яку заснував п’ять років тому.
Там, де працювало двадцять підлеглих. Усі вони отримували хорошу зарплату, медичну страховку та можливість брати кредити у банках, бо Андрій давав їм офіційне працевлаштування з білими зарплатами. Але для тещі це було байдуже.
Можливо, все це так би й тривало, але сьогодні Ніна Павлівна перейшла кордон. Під час сніданку вона вирішила провести «виховний момент» для їх шестирічного сина та Андрія.
Вона почала розповідати онукові про те, що кожна людина повинна працювати.
– От дивись, Микитко, твоя мама працює – людей лікує, твій дядько Сергій ходить на завод, працює на верстаті, він бригадир.
– Я на пенсії, на роботу вже не ходжу, але на фабриці майже сорок років відпрацювала. А зараз ось до вас приходжу – твоїй мамі допомагаю.
– У нас у сім’ї тільки одна людина ледарює – твій тато! П’ять років тому звільнився й відпочиває: то гуляє десь, то за комп’ютером сидить. Ти з нього приклад не бери. Він у нас у сім’ї – нахлібник.
Почувши слова матері, Катя, яка вже збиралася вийти з помешкання, кинулася на кухню.
– Мамо! Ти що таке кажеш? Андрій працює! Я тобі вже кілька разів казала, що він працює! Не на заводі, не на фабриці, але він утримує всю нашу сім’ю! Припини говорити гидоті дитині!
– Я говорю правду, – заявила Ніна Павлівна.
– Микито, ти вже поїв? – Запитала сина Катя. – Іди, мій хороший, у свою кімнату, пограйся. А мені треба з бабусею поговорити.
Микита пішов, а Катя сіла за стіл і сказала:
– А тепер, мамо, слухай!
Вона говорила не довго – хвилин десять. Але за цей час встигла повідомити матір дуже багато.
Те, що трикімнатна квартира, в якій вони живуть, всі меблі, техніка та інше, куплені на ті гроші, які заробив зять, не справило на Ніну Павлівну сильне враження.
Але коли дочка розклала перед нею документи, які свідчать, що саме Андрій закрив усі борги, які були у Ніни Павлівни та Сергія, що це він викупив у банку заставу – квартиру тещі, Ніна Павлівна зблідла.
– То що він може вигнати нас із Сергієм із квартири? – спитала вона пошепки.
– Так, може. Тому що це по суті його квартира, – жорстко відповіла Катя.
– А навіщо ти мені набрехала про банкрутство?
– Щоб ти більше ніяких дурниць не робила.
Ніна Павлівна кілька хвилин сиділа мовчки. По її щоці скотилася сльоза. Вона перевела погляд на документи, а потім знову на дочку.
Вона згадувала кожне слово, сказане за ці роки. Кожну шпильку, кожен закид, кожне знущання. Вона згадувала, як при онуку називала зятя нахлібником, як обговорювала його за спиною з сусідками, як скаржилася на «дармоїда» у черзі за продуктами.
Вона раптом зрозуміла, що лаяла людину, на якій трималася їхня родина. А вона, горда й незалежна, жила в його квартирі, їла його їжу та вважала себе добродійкою.
Ніна Павлівна закрила теку та заплакала. Вперше в житті вона плакала не від гніву та не від образи. Вона плакала від сорому.
Коли Андрій повернувся додому, Ніни Павлівни у квартирі вже не було. Його зустріли дружина та син.
– Андрію, – сказала Катя. – Я таки поговорила з мамою. І про квартиру їй розповіла, і про твою фірму. Вона все зрозуміла.
– Думаєш, зрозуміла? – Запитав Андрій.
– Думаю, так.
Катя мала рацію. Наступного дня – у неділю – Ніна Павлівна не з’явилася у їхній квартирі.
А ввечері на телефон Андрія надійшло повідомлення:
– Я прошу мене пробачити.
Як кажуть, – помоглося нашій мамі…
А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!