— Тарасе, де гроші?
Марта стояла посеред кухні з порожнім конвертом у руках. Чоловік глянув на нього — й одразу відвів очі.
— Я поверну.
— Я не це запитала. Тут було сто п’ятдесят тисяч. Де вони?
— За кілька тижнів мені заплатять за роботу, ще візьму перевезення…
— За кілька тижнів? — Вона поклала конверт перед ним. — Ми ці гроші місяцями збирали. На пологи. На дитину. На випадок, якщо щось станеться. Ти хоч розумієш, що я відчула, коли відкрила шухляду?
— Розумію. Але ти тільки не нервуй, добре? Тобі лікар казав…
— Не прикривайся лікарем. Просто скажи правду.
Тарас потягнувся до її руки. Марта відступила.
— Кому ти їх віддав?
Він помовчав.
— Батькам.
Марта повільно сіла.
— Усі?
— Їм трохи не вистачало на ремонт. Зате тепер вони швидше закінчать, і ми нарешті переїдемо. Я ж для нас…
— Не кажи цього.
— Чого?
— Що ти зробив це для нас.
Він розгублено подивився на неї.
— Марто, ну що ти таке говориш? Там залишилося зовсім небагато. Батько порахував…
— Твій батько рахує вже третій рік. А ми платимо.
— Це ж наша майбутня квартира!
— Ні, Тарасе. Це їхня квартира. І вони тобі її не віддадуть.
— Звідки ти знаєш?
Вона підняла на нього очі. Ще хвилину тому хотілося кричати. Тепер стало так тихо всередині, що вона сама злякалася.
— Нам треба розлучитися.
Тарас навіть усміхнувся від несподіванки.
— Ти зараз серйозно? Через гроші?
— Ні. Через те, що я більше не можу тобі довіряти.
***
До знайомства з Мартою Тарас жив легко. Відпрацював добу водієм спецтехніки — три доби вільний. Можна зустрітися з друзями, кудись поїхати, купити новий телефон. Якщо грошей бракувало, брав підробіток на бусі.
Удома завжди чекала вечеря. За комунальні платили батьки. Про продукти теж думали вони.
— Тобі двадцять шість, — якось сказав батько за столом. — Є хоч якісь плани?
— На вихідні?
— На життя, Тарасе.
Той усміхнувся:
— Тату, я працюю, на шиї ні в кого не сиджу. Що не так?
Сергій відклав виделку.
— А холодильник сам наповнюється? Рахунки самі оплачуються?
— Ну почалося…
— Синку, ми не сваримо тебе, — втрутилася Ганна. — Просто пора щось відкладати. Про своє житло подумати.
— Встигну ще. Чого ви мене весь час кудись женете?
Увечері, коли син пішов до друзів, Сергій сказав дружині:
— Не встигне. Поки йому тут добре, він і пальцем не поворухне.
— І що? Вигнати?
— Навіщо? Ми ж хотіли будинок за містом. Є ділянка з недобудовою. Наших заощаджень майже вистачить, решту візьмемо в кредит.
— А платити хто буде?
— Тарас.
Ганна недовірливо подивилася на чоловіка.
— Отак просто?
— Запропонуємо йому квартиру. Ми добудовуємо будинок і переїжджаємо, він гасить позику й залишається тут. Буде знати, заради чого працює.
— А погодиться?
— Якщо хоче своє житло — погодиться.
Тарас погодився майже одразу.
— Тобто я виплачую кредит, а квартира моя?
— Звичайно, — відповів батько. — Кому ж іще її залишати?
— А коли переїдете?
— Як закінчимо ремонт. Ти за платежі відповідаєш, ми — за будинок.
Тарас навіть загорівся: вирішив погасити п’ятирічну позику за три роки. Половину заробітку відносив у банк, від звичних розваг відмовився. Це здавалося йому вигідною справою.
Саме тоді він зустрів Марту.
На друге побачення вона прийшла стурбована й раз у раз поглядала на телефон.
— Щось сталося? — запитав Тарас.
— Матвійко з мамою залишився. Начебто все добре, але я хвилююся.
— Подзвони.
— Я вже двічі дзвонила.
— То подзвони втретє.
Марта вперше за вечір усміхнулася.
Про сина вона сказала йому ще під час знайомства. Не хотіла ні приховувати, ні згодом виправдовуватися.
— У мене дитина, Тарасе. Це означає, що я не завжди можу зустрітися, не завжди можу говорити. Якщо тобі потрібні легкі стосунки…
— Мені потрібна ти, — перебив він. — А з Матвійком познайомиш?
З хлопчиком він швидко знайшов спільну мову. Розглядав машинки, терпляче відповідав на запитання, дозволяв сидіти поруч у кабіні припаркованого буса.
Одного разу Матвійко заснув у нього на плечі.
— Руку відлежав? — пошепки запитала Марта.
— Та нічого.
— Переклади його.
— Хай поспить.
Тоді вона й повірила: з цим чоловіком можна будувати родину.
Вони одружилися без пишного весілля. Батькам Тарас повідомив уже після реєстрації.
— Міг би хоча б сказати, — образилася мати.
— Мамо, ми нікого не кликали. Просто розписалися.
— Я не «ніхто». Я твоя мати.
Про усиновлення Матвійка вони дізналися теж майже наприкінці оформлення.
— Ти добре подумав? — запитав Сергій.
— Так.
— Це відповідальність на все життя.
— Я знаю.
Батько ще щось говорив, але Тарас уже не слухав. Він був щасливий і хотів швидше повернутися додому — до Марти й сина.
Тільки власного дому в них поки не було.
У батьківській квартирі місця для трьох не знайшлося. Марта мешкала з батьками в орендованому житлі, там теж було тісно. Довелося винайняти двокімнатну на околиці.
Першого ж місяця Марта сіла рахувати витрати.
— Дивись. Оренда, комунальні, продукти, садочок. Це без одягу, ліків і всього іншого.
Тарас зазирнув у записник.
— Укладаємося ж?
— Якщо нічого не трапиться.
— Марто…
— Я не дорікаю. Я хочу розуміти, як ми житимемо. Половина твоєї зарплати йде за будинок, у якому ми не живемо.
— Зате потім буде квартира.
— Вона вже оформлена на тебе?
— Ще ні.
— Є письмова домовленість?
Тарас насупився.
— Це мої батьки. Я що, маю з ними договір складати?
Марта закрила записник.
— У тебе залишилося півтора року платежів?
— Так. І все. Обіцяю, потім стане легше.
Вона погодилася потерпіти.
Не заради квартири в центрі. Їй хотілося зберегти те, що між ними було. Тарас любив Матвійка, зустрічав її після роботи, міг серед ночі поїхати по ліки. Хіба цього мало?
Та кожна розмова з його батьками залишала неприємний осад.
— На літо Матвійка до своїх відправиш? — якось запитала Ганна.
— До моїх? — перепитала Марта. — А ви йому хто?
Свекруха заметушилася біля чашок.
— Та я не в тому сенсі. Там же його рідні…
Тарас тоді вдав, що не почув. А вдома сказав:
— Ну невдало мама висловилася. Не чіпляйся.
— Я не чіпляюся. Мені боляче.
— Вона звикне.
Марта чекала. І до неї мали звикнути, і до Матвійка. І ремонт мав колись закінчитися.
Але закінчувався один етап — починався інший.
— Дах треба переробити, — повідомляв Сергій.
За кілька місяців:
— З опаленням помилилися. Так зимувати не можна.
Потім з’ясувалося, що без фасаду будинок теж не готовий.
— А всередині жити вже можна? — одного разу запитала Марта.
Свекор подивився на неї поверх окулярів.
— Тобі так не терпиться нас виселити?
— Я не про це.
— Ми все життя на ту квартиру працювали. Можемо не поспішати?
Дорогою додому Марта мовчала.
— Навіщо ти його зачепила? — нарешті запитав Тарас.
Вона повернулася до нього.
— Я запитала, чи можна жити в будинку.
— Але прозвучало не дуже.
— А те, що він сказав мені, прозвучало нормально?
— Він втомився. Там справді багато роботи.
Марта відвернулася до вікна.
До останнього платежу залишалося кілька тижнів, коли вона дізналася про вагітність.
Тарас довго дивився на тест, потім обійняв її так міцно, що вона розсміялася:
— Обережно. Нас тут уже двоє.
— Я тато? Знову?
— Знову.
Він присів перед нею навпочіпки, притулив долоню до живота.
— Привіт, мале.
Марта поклала руку йому на потилицю. У ту мить так хотілося повірити, що найважче вже позаду.
— Ми впораємося? — тихо запитала вона.
— Звісно. Кредит закриваю — і починаємо нормальне життя. У квартирі дитячу зроблю. Матвійкові стіл біля вікна…
— Тарасе, стривай. Давай спочатку про те, що залежить від нас.
— Тобто?
— Нам потрібен запас грошей. Скоро я не зможу працювати, витрат стане більше.
— Відкладатимемо.
— І не чіпатимемо. Навіть якщо дуже захочеться щось купити чи комусь допомогти. Домовилися?
— Домовилися.
Вони збирали все, що могли. Марта відкладала із зарплати та премій, відмовлялася від покупок, переносила те, що могло зачекати. Тарас теж приносив гроші з підробітків.
Коли в конверті назбиралося сто п’ятдесят тисяч, вона вперше за довгий час видихнула.
А за кілька днів знайшла його порожнім.
***
— Ти ж сама казала: нам треба своє житло, — Тарас ходив від столу до вікна. — Я допоміг їм закінчити. Що тут такого страшного?
Марта сиділа нерухомо.
— Ти хоча б збирався мені сказати?
— Збирався.
— Коли?
Він зупинився.
— Хотів спочатку все владнати.
— Щоб я вже нічого не могла змінити?
— Ні. Щоб ти не хвилювалася.
Марта коротко, безрадісно засміялася.
— Я відкриваю конверт — там порожньо. А ти подбав, щоб я не хвилювалася.
— Ну я винен, що не спитав. Винен. Але розлучатися через це…
— Ти забрав не просто гроші, Тарасе. Ти забрав мою впевненість, що ми з дітьми можемо на тебе покластися.
— Можеш! Я працюю, я все поверну!
— З яких грошей? Із тих, на які ми маємо жити наступного місяця? Я знову оплачуватиму все сама, поки ти виконуватимеш обіцянки батькам?
— Вони теж моя сім’я.
— А ми?
Він відкрив рота й замовк.
Марта витерла щоку. Вона навіть не помітила, коли заплакала.
— Я півтора року чекала, поки ти погасиш їхній кредит. Я не вимагала квартири. Не просила їхніх грошей. Хотіла тільки, щоб після останнього платежу ми нарешті почали жити для себе.
— Так і буде!
— Уже не сталося.
— Це один раз!
— Ні. Один раз ти промовчав, коли твоя мати назвала Матвійка чужим. Іншого разу пояснив мені, що я сама винна, бо не так запитала про ремонт. Тепер узяв наші заощадження. І щоразу я повинна зрозуміти, потерпіти, не нервувати.
Тарас потер обличчя долонями.
— Вони обіцяли мені квартиру ще до нашого знайомства. Я виконав свою частину. Чому ти вирішила, що вони обдурять?
— Бо до нашого знайомства вони обіцяли її тобі одному.
— Це нічого не змінює.
— Для тебе — ні. А для них, схоже, змінює.
— Ти хочеш сказати, що все це через тебе й Матвія?
— Я хочу сказати, що нас там не хочуть бачити. А ти не хочеш цього помічати.
Він похитав головою.
— Не можу повірити, що ти так думаєш про моїх батьків.
Марта подивилася на нього й повільно підвелася.
— Ось зараз я кажу тобі, що мені страшно. Що я вагітна, що в нас немає запасу навіть на лікарню. А тебе найбільше болить, що я погано подумала про твоїх батьків.
— Не перекручуй.
— Я вже не маю сил щось перекручувати.
Вона вийшла з кухні. Тарас пішов слідом і завмер на порозі спальні: Марта дістала дорожню сумку.
— Ти куди?
— Сьогодні — до батьків. Далі вирішуватиму.
— А Матвій?
Вона обернулася.
— Зі мною.
— Марто, припини. Ми посварилися, я зрозумів. Навіщо ці збори?
— Ти досі думаєш, що я просто хочу тебе налякати?
— Я думаю, ти зараз на емоціях.
Вона зупинилася з дитячою кофтою в руках.
— Я теж дуже хотіла б, щоб це було тільки на емоціях.
Тарас сів на край ліжка.
— Я ж люблю вас.
Марта кивнула, притискаючи кофту до грудей.
— Я знаю. Тому й так боляче.
Він ще просив не поспішати. Казав, що вона заспокоїться, що все налагодиться, що не можна руйнувати сім’ю через одну помилку.
Та не запропонував зателефонувати батькам і забрати гроші. Не сказав: «Я більше не вирішуватиму за тебе». Усе чекав, коли вона перестане плакати й погодиться почекати ще трохи.
Марта пішла.
Тарас був певен, що ненадовго.
Перші дні сердився. Потім телефонував, повторював, що вона перебільшує. Запевняв: ось закінчиться ремонт — і вона сама зрозуміє, як помилялася.
— Я не хочу більше слухати про квартиру, — сказала Марта під час однієї з розмов.
— А про що ти хочеш?
— Про нас хотіла. Тоді, на кухні.
Вона не повернулася.
Життя пішло далі, вже без їхнього спільного «потім». Тарас ще довго не міг збагнути, чому Марта не захотіла дати йому ще один шанс. Йому здавалося, вона мала побачити його добрі наміри.
Зрозумів він значно пізніше.
Через багато років Ганна лежала в ліжку, маленька й виснажена. Говорила важко, по кілька слів, довго відпочивала між реченнями.
Того дня попросила сина залишитися.
— Тарасику… Ти не сердься.
Він поправив їй ковдру.
— За що, мамо?
Вона довго дивилася на його руку.
— За Марту.
Тарас завмер.
— Що — за Марту?
— Не хотіли ми… щоб вона тут жила.
Він повільно сів біля ліжка.
— Тут — це у квартирі?
Ганна ледь помітно кивнула.
— Батько казав… віддамо — і все. Ти вже нас не слухатимеш. У неї дитина… свої порядки…
— Матвій був моїм сином.
Мати заплющила очі.
— Знаю.
У кімнаті стало чути, як гуде холодильник за стіною.
— Ремонт можна було закінчити раніше? — запитав Тарас.
Ганна не відповіла. Але й не заперечила.
Він нахилився ближче:
— А ті гроші? Сто п’ятдесят тисяч. Ви ж знали, на що ми збирали.
По її щоці скотилася сльоза.
— Думали… посваритеся. Вона піде. А ти додому повернешся.
Тарас відсахнувся, ніби його вдарили.
— Вона була вагітна.
— Ми не думали…
— Ви думали, мамо. Ти ж сама зараз сказала.
Ганна потягнулася до нього, та рука безсило опустилася на ковдру.
— Ми стільки всього… щоб вона пішла… А ти все за неї…
Він більше не питав.
Перед очима стояла Марта на їхній кухні. Порожній конверт. Її тихе: «А ми?»
Тоді вона чекала, що він нарешті стане поруч із нею.
А він доводив, які добрі в нього батьки.
Тарас зрозумів усе. Тільки між тим вечором і цим зізнанням минули довгі роки, яких уже неможливо було повернути.
А ви на місці Марти змогли б пробачити чоловікові таку сліпу довіру до батьків — ціною спокою та безпеки власної родини?