– Тату, татко, миленький! Де ж ви так довго були з мамою? Я вас шукав, я на вас так чекав…

Я поверталася додому затемна. У під’їзді, як завжди, не горіло світло.

— Ну от кому заважають ці лампочки? — пробурмотіла я, намацуючи кнопку ліфта.

Після цілого дня біганини ноги гуділи. На дев’ятий поверх пішки я б не дійшла, хоч ліфтом їхати теж не хотілося.

Двері роз’їхалися, і я здивувалася: у кабіні було світло, підлога чиста, та й звичного запаху сечі не відчувалося.

— Невже помилилася під’їздом? — усміхнулася я.

Натиснула дев’ятку. Ліфт смикнувся й повільно поповз угору.

— Тільки не застрягни. Будь ласка.

Нарешті двері відчинилися. Я полегшено видихнула, дістала ключі й уже потягнулася до замка, коли почула схлипування.

— Хто тут?

Ніхто не відповів. Звук долинав згори, з технічного поверху.

Я обережно піднялася сходами й побачила в кутку дитину. Вона сиділа, підтягнувши коліна до грудей, і притискала до себе сіру кішку. Побачивши мене, ще дужче втиснулася в стіну.

Я присіла навпочіпки.

— Привіт. Ти хто?

— Людське дитинча!

Я не втрималася від усмішки.

— Он воно що. А ім’я в людського дитинчати є?

— У всіх є ім’я.

— Це правда. Мене звати Олена. А тебе?

Дитина помовчала, недовірливо розглядаючи мене.

— Сашка.

— Сашко, а чому ти тут сиділа? Плакала?

— Я не плакав! Я пісню співав.

— І кому ж ти співала?

— Не співала, а співав! Я хлопчик!

— Ой, вибач. Тут темно, я погано тебе розгледіла. То кому ти співав?

— Дашці.

— А хто така Дашка?

— Ну як ти не розумієш? — Сашко погладив кішку. — Оце Дашка. Їй страшно і холодно. Я їй пісню співав.

— Бідна Дашка. Мабуть, вона ще й голодна?

— Ага! — Він пожвавішав, а тоді тихіше додав: — І я теж.

— Хочете до мене в гості? Поїмо, погріємося.

— А Дашка?

— І Дашку запрошую.

Я простягнула йому руку. Сашко довго дивився на мою долоню, потім на мене.

— Ну, ходімо, — нарешті сказав він і вклав свою маленьку руку в мою. Кішку притиснув до себе міцніше.

Біля дверей я урочисто оголосила:

— Ласкаво просимо, Сашко! І ти заходь, Дашко.

Хлопчик усміхнувся, і на щоках у нього з’явилися ямочки.

Я ввімкнула світло й повела гостей на кухню.

— Зараз щось знайдемо для Дашки, а потім і самі поїмо. Пельмені любиш?

— Ага. А багато можна?

— Скільки з’їси.

Я поставила перед кішкою блюдце з молоком, але вона тільки насторожено озирнулася.

— Чого вона не п’є? — занепокоївся Сашко.

— Може, боїться. Або молока не хоче. Давай спробуємо ковбасу.

Я відрізала шматочок. Сашко сів на підлогу й обережно простягнув його кішці.

— Дашко, їж. Тут можна.

Вона понюхала ковбасу, а потім потроху взялася за частування.

— Бачиш? — зрадів хлопчик. — Ти хороша. Кішки до поганих людей не підуть.

— Спасибі. А поки я варитиму пельмені, може, помиєшся?

— А треба?

— Треба. Я тобі чисту футболку дам.

Коли пельмені були готові, я постукала у ванну.

— Сашко, ти там як? Я футболку принесла.

— Уже помився!

За хвилину він з’явився на кухні з мокрим волоссям, яке стирчало в усі боки. Моя футболка була йому майже до п’ят.

— З легкою парою!

— Дякую. А пельмені де?

— На столі. Тільки обережно, гарячі.

Сашко забрався на стілець і взявся за їжу. Дмухав на кожен пельмень, але все одно обпікався.

— Не поспішай, ніхто не забере, — сказала я.

Він кивнув і знову запхав до рота пельмень.

Коли тарілка спорожніла, я налила йому соку й сіла навпроти.

— Сашко, а як ти опинився в нашому під’їзді? Тебе ж удома, мабуть, шукають.

Він опустив очі.

— Я маму шукав.

— А як її звати?

— Я поки що точно не знаю.

Я хотіла запитати ще щось, але він раптом підвів на мене очі.

— Олено, а може, моя мама — це ти?

Я розгубилася. Він дивився так надійно, що в мене защеміло в грудях.

— Не знаю, Сашко, — тихо сказала я. — Уже пізно. Ходімо спати, а завтра будемо розбиратися.

Він допив сік і зліз зі стільця. Я взяла його на руки, а він одразу обхопив мене за шию й притулився. Я ледве стримала сльози.

У кімнаті я розклала крісло-ліжко й постелила чисту постіль.

— Ну все, приїхали. Стрибай!

Сашко заліз під плед. Я поцілувала його в щоку.

— На добраніч.

— Олено… А ти посидиш зі мною?

— Звісно. Хочеш казку?

— Хочу.

Я почала розповідати про Червону Шапочку, але до зустрічі з вовком Сашко вже заснув.

На кухні я відчинила вікно й закурила. Що тепер робити? Відвезти хлопчика в поліцію? А далі? Якщо він справді з дитбудинку, то його повернуть туди. А він же шукає маму.

Задзвонив телефон. Мама.

— Доню, не спиш?

— Ні.

— Щось трапилося? Голос у тебе якийсь…

— Мамо, історія повторюється.

— Яка історія?

— Пам’ятаєш, як у вас із татом з’явилася дочка?

— Звичайно, пам’ятаю. І жодного разу про це не пошкодувала. Оленко, ти мене лякаєш. Ти при надії?

— Ні, мамо. Я знайшла хлопчика. Йому років п’ять, здається, він із дитбудинку.

У слухавці запала тиша.

— Я зараз приїду, — сказала мама.

— Та не треба, він уже спить. Приїдете завтра.

— Не сперечайся. Ми з татом виїжджаємо.

Я загасила цигарку й сіла чекати.

Коли я була трохи молодша за Сашка, теж пішла з дитячого будинку шукати маму. Блукала вулицями, зазирала жінкам в обличчя й запитувала:

— Ви не моя мама?

Вони усміхалися, хитали головами й проходили повз. А коли стемніло, я забралася під сходи в першому-ліпшому під’їзді. Там мене й знайшла мама.

У них із татом не було дітей. Вони вдочерили мене, і я виросла в сім’ї, про яку тоді так мріяла.

А тепер у мене вдома спав хлопчик, який теж шукав маму.

У двері постукали. На порозі стояли батьки.

— Де він? — з порога запитала мама.

— У кімнаті. Поїв і заснув.

Вони навшпиньки зазирнули до Сашка, а потім ми пішли на кухню. За чаєм я розповіла про все, що сталося.

— Я не знаю, що робити, — зізналася я. — Як він спитав, чи я його мама… Мамо, я ж не готова бути мамою.

Тато поставив чашку на стіл.

— А пам’ятаєш, Оленко, як ти в дитинстві просила братика?

— Тату, до чого тут…

— Я теж завжди мріяв про сина. У тебе буде братик.

— Володю! — мама сплеснула руками.

— А що? Ти хочеш, щоб хлопця повернули в дитбудинок?

— Та ні! Я просто не чекала, що ти так одразу…

Тато взяв її за руку.

— У нас же сили ще є. Піднімемо дитину.

Мама подивилася на нього, потім на мене.

— Якщо хлопчик і справді сам, — сказала вона, — я згодна.

— От і вирішили. Завтра з Оленкою поїдемо в поліцію, дізнаємося все про Сашка. А потім збиратимемо документи.

Вранці ми з татом поїхали в поліцію. Там уже знали, що хлопчик зник із дитячого будинку, і дали нам адресу. Мама залишилася із Сашком.

Директорка дитячого будинку, почувши, навіщо ми прийшли, схопилася зі стільця.

— Сашко знайшовся? З ним усе гаразд?

— Гаразд, він у нас удома, — відповів тато. — Але давайте переконаємося, що говоримо про одного хлопчика.

Директорка дістала особову справу й показала нам фотографію.

— Так, це він, — сказала я. — А можете розповісти про нього?

Жінка зітхнула.

— Його залишили в пологовому будинку. У пів року всиновили. А потім у тій сім’ї сталося нещастя: батько пішов, а мати наклала на себе руки.

— А Сашко? — запитала я.

— Він був із нею у квартирі. Сусіди чули, як дитина плаче, зрештою викликали дільничного. Хлопчика забрали й привезли до нас.

Я дивилася на фотографію і не знала, що сказати.

— Ми з дружиною хочемо його всиновити, — сказав тато. — Донька виросла, а ми ще маємо сили. Допоможете?

Директорка уважно подивилася на нас.

— Допоможу. Зараз запишемо, які документи потрібні.

Тато дістав блокнот і старанно записав усе, що вона диктувала.

— А до всиновлення Сашко може пожити в нас? — запитав він.

— Зазвичай так не можна, — замислилася директорка. — Але я дізнаюся, як це можна оформити. Постараємося допомогти вам якомога швидше.

— Дякую вам, — сказав тато.

Додому ми їхали мовчки. Я все думала про Сашка: як він сидів у темному кутку, обіймав кішку й співав їй, щоб не було страшно.

Я тільки торкнулася кнопки дзвінка, як двері відчинилися. Сашко вискочив нам назустріч.

— Оленко! У мене мама знайшлася!

Очі його сяяли, а голос тремтів від радості.

Я обернулася до тата.

— Це ще не все, братику. У тебе й тато знайшовся.

Тато присів і простягнув до нього руки.

— Іди сюди, синку.

Сашко кинувся йому на шию.

— Тату, таточку! Де ж ви так довго були з мамою? Я вас шукав, я на вас так чекав!

У мене навернулися сльози. Мама теж плакала, стоячи поруч.

— Ну що ви плачете? — здивувався Сашко. — Радіти треба, а ви плачете!

— Не буду, синку, не буду, — мама витерла щоки й обійняла їх обох.

Тато погладив Сашка по голові й кивнув у мій бік.

— А знаєш, хто це?

— Хто? — пошепки запитав Сашко.

— Твоя сестра.

Залишити коментар