— У готелі переночуєш, Соломіє

— У готелі переночуєш, Соломіє. Біля вокзалу є нормальний. Уранці — до нотаріуса, підпишеш відмову, і можеш їхати назад.

Соломія міцніше притиснула телефон до вуха.

— А додому мені вже не можна?

— Не починай.

— Ярославо, я запитала: додому мені можна?

У слухавці дзенькнула чашка.

— Там уже мої речі. Я все поприбирала. Що ти там забула після тридцяти років у Канаді?

— Тата.

Сестра замовкла. Ненадовго.

— Тата вже немає, Соломіє.

— Я знаю.

Сказала — і мусила спертися долонею об стіл. Три тижні минуло, а ці слова досі не вкладалися в голові.

— Я хочу забрати його годинник. Фотографії. Мамину вишиванку. Посидіти трохи в його кімнаті. Це так багато?

— Ой, тільки не треба оцих сентиментів. Ти завжди була практична, а тепер раптом…

— Тепер у мене помер батько, Ярославо.

— У мене теж! Тільки я тут була, а ти — за океаном!

Соломія заплющила очі.

— Я не заперечую, що ти була поруч. Але це не означає, що мені не болить.

— Гаразд. Приїдеш — поговоримо. Тільки без сюрпризів, добре? На середу, на десяту, я нас уже записала.

— У квартиру я зайду.

— Соломіє…

— Зайду, — повторила вона й завершила розмову.

На столі стояла фотографія: батько на дачі, у старому светрі, тримає перед собою кошик яблук і мружиться від сонця. Соломія поправила рамку.

— Ну от, тату. Їду додому.

Колись вона виїжджала звідти зі старою валізою і твердою вірою, що варто лише багато працювати — і все в житті стане на свої місця.

Був дев’яносто четвертий. Батькам місяцями не платили в університеті. На кухні замість розмов про книжки дедалі частіше говорили про ціни, борги й товар, який можна привезти з Польщі.

Соломія вчилася на третьому курсі медичного, ночами підробляла санітаркою, а між парами збирала документи на студентську програму в Канаді.

— Знову кудись ідеш? — зупинила її якось мати в передпокої. — Ярославі завтра контрольну писати.

— Ми вчора займалися.

Із кімнати озвалася сестра:

— Вона так пояснює, що нічого не зрозуміло!

— Бо ти весь час по телефону говорила.

— Ну звісно, я ж дурна, а ти в нас найрозумніша!

— Я цього не казала.

— Досить, — обірвала мати. — Ти старша. Могла б потерпіти й пояснити ще раз.

Соломія показала теку.

— Мамо, у мене завтра співбесіда. Мене можуть узяти на програму. Розумієш?

— Розумію, що тобі все кудись треба. А вдома хто допомагатиме?

— Я й хочу допомогти. Стати на ноги, щоб не просити у вас грошей.

Мати тільки махнула рукою:

— Там на тебе дуже чекають, аякже.

Та Соломію взяли.

На вокзал Ярослава не прийшла — пішла з подругами на дискотеку.

— Вона не любить прощань, — пояснила мати.

Батько мовчки взяв Соломіїну валізу. Уже біля вагона, поки мати розпитувала провідницю про окріп, він затиснув доньчину долоню у своїй.

— Сховай.

У руці лежали двісті доларів, загорнуті в аркуш із зошита.

— Тату… Звідки?

— Відкладав.

— Ні, забери. Вам самим треба.

— Доню, — він раптом розгубився, наче це його відправляли самого на край світу. — А як тобі там важко буде? Хай хоч щось матимеш.

Соломія притулилася обличчям до його пальта.

— Я дзвонитиму.

— І пиши. Про все пиши, чуєш?

Мати обняла її вже перед посадкою. Швидко, незручно. А тоді сунула в кишеню папірець.

— Тут Ярославині розміри. Як отримаєш стипендію, купиш їй куртку й кросівки. Тільки добрі, не якийсь непотріб.

Поїзд рушив. Соломія дивилася на батьків крізь скло й стискала в одній кишені батькові гроші, а в другій — сестрин список.

Тоді їй здавалося, що так і має бути.

У Торонто стипендії ледь вистачало на кімнату в напівпідвалі. Вечорами вона мила посуд у кафе, у вихідні прибирала офіси. Додому про це не розповідала.

— Як ти там? — питав батько.

— Нормально, тату. Вчуся.

— Їси добре?

— Добре.

Поруч на плитці холонула гречка, яку вона варила на кілька днів.

Мати брала слухавку й одразу питала:

— Посилку вже відправила? Бо Ярославка чекає.

Одного разу Соломія таки сказала:

— Мамо, цього місяця не вийде.

— Чому?

— Грошей мало.

— Ти ж у Канаді.

— Тут теж треба платити за житло.

— Ну добре, не виправдовуйся. Ми вже якось самі.

Після тієї розмови вона довго сиділа в темній кімнаті, не знімаючи куртки.

Потім у її житті з’явився Марк. Він працював анестезіологом у клініці, де вона проходила практику, приносив їй каву й одного разу просто забрав із рук важку сумку.

— Ти завжди все несеш сама?

— Здебільшого.

— Спробуй іноді віддавати мені.

На їхнє весілля батьки не приїхали.

— Квитки страшенно дорогі, — пояснила мати. — Ми ж магазин відкриваємо, кожна копійка потрібна.

— Я розумію.

— Ти не образилася?

Соломія подивилася на сукню, що висіла на дверцятах шафи.

— Ні, мамо.

Марк того вечора не став розпитувати. Просто сів поруч.

— Хотіла, щоб вони були?

Вона кивнула.

— Дуже.

За кілька років батьки відкрили другий магазин, купили машину, зробили ремонт. Ярослава вступила на економічний, але навчання покинула.

— Не її це, — сказала мати телефоном.

— А що її?

— От нехай до тебе приїде, придивиться. Зробиш запрошення.

Соломія відклала підручник. Наступного тижня в неї був іспит.

— На скільки?

— Ну, на пів року. Може, довше.

— Мамо, ми зараз не можемо.

— Чого це?

— Я вчуся, працюю. У нас маленька квартира. Ярослава мови не знає…

— То навчиш!

— Я не зможу весь час бути біля неї.

У слухавці стало тихо.

— Зрозуміло. Чужому чоловікові місце знайшлося, а рідній сестрі — ні.

— Не треба так про Марка.

— А як треба? Ми вже документи збираємо!

Соломія повільно видихнула.

— Якщо вона приїде, то піде на мовні курси. А якщо захоче тут працювати — треба буде оформлювати відповідні документи й шукати роботу. Сидіти вдома роками я їй не дозволю.

— Ти чуєш себе? Власній сестрі умови ставиш?

— Так, мамо. Умови.

Ярослава не приїхала. Мати два місяці не телефонувала.

Коли народився Олежик, Соломія чекала від неї бодай простого: «Як ти, доню?»

Натомість почула:

— Уже на роботу збираєшся? Дитині двох місяців немає!

— У нас добра няня. І Марк…

— Няня — не мати. Не розумію я такого.

Соломія подивилася на сина, який заснув у неї на руках.

— Мені й без твоїх докорів важко його залишати.

— А я що, неправду кажу? До речі, у нас новина. Ярославка вагітна!

— Справді? Передай, що я вітаю. А вона як почувається?

Мати заговорила швидко, радісно: що купуватимуть, як переставлять меблі, хто гулятиме з візочком. Наостанок попросила надіслати дитячі речі.

Коли розмова скінчилася, Марк знайшов дружину на кухні.

— Що сталося?

— У Ярослави буде дитина.

— Це ж добре?

— Добре.

— Тоді чому ти плачеш?

Соломія витерла щоку плечем, щоб не розбудити малого.

— Вона двадцять хвилин розповідала, як вони чекають онука. А як звати нашу няню, досі не спитала. І чи я хоч трохи сплю — теж.

Ярослава народила Дениса. Батьки допомагали їй у всьому. А коли сварки під одним дахом стали нестерпними, купили окрему двокімнатну квартиру.

Батько сам зателефонував старшій доньці.

— Ти тільки не думай нічого поганого, Соломійко.

— Про що, тату?

— Ми Ярославі квартиру взяли.

Вона помовчала.

— Ну й добре.

— Їй же з дитиною треба десь жити. А ти влаштована. У тебе чоловік, робота, будинок…

— Я знаю, що в мене є.

— Ти ж у нас сильна.

І саме від цих слів їй стало найболючіше.

— Тату, а можна я хоч раз буду не сильною?

Він розгублено кашлянув.

— Що ти таке кажеш?

— Можна мені теж подзвонити й поскаржитися? Не почути у відповідь, що я впораюся, а просто… щоб ви мене пожаліли?

— Доню, ми ж вас однаково любимо.

— То чому мені весь час треба це собі пояснювати?

Батько довго мовчав.

— Я не хотів тебе образити.

— Знаю, тату.

Вона й справді знала. Але від цього не ставало легше.

Коли померла мати, Соломія дісталася Тернополя вже на поминки. Батько відчинив двері, побачив її — і заплакав так, як вона ніколи раніше не чула.

— Соломійко…

Вона кинула сумку й обійняла його.

— Я тут, тату. Я тут.

На кухні Ярослава перехопила її за лікоть.

— Ти що, з однією валізою?

— Так.

— А мої речі?

Соломія не зрозуміла.

— Які речі?

— Я ж просила туфлі й сукню. Казала тобі розмір.

Із кімнати долинав тихий передзвін ложок. Хтось попросив передати хліб.

— Ярославо, ми маму поховали.

— Я пам’ятаю. Але ти ж усе одно летіла.

Соломія обережно вивільнила руку.

— Відійди, будь ласка.

Наступного ранку сестра завела мову про спадщину. Тоді Соломія відмовилася від своєї частки на користь батька й переконала Ярославу зробити так само.

— Нехай живе у власному домі спокійно, — сказала вона. — Невже зараз обов’язково щось ділити?

Відтоді минуло десять років.

І тепер, після довгої дороги через Європу та ночі в поїзді, вона знову стояла біля знайомих дверей.

Подзвонила раз. Другий.

За дверима човгнули капці.

— Ярославо, відчини. Я чую тебе.

Телефон у її руці завібрував.

— Я ж сказала: зустрінемося біля нотаріуса!

— А я сказала, що зайду додому.

— Мені зараз ніколи!

Соломія притулилася чолом до прохолодних дверей.

— Я дві доби в дорозі. Я хочу сісти. Випити води. І не проситися у власну хату.

Клацнув замок. Двері відчинилися на ланцюжок.

— Не треба на весь під’їзд, — прошипіла Ярослава.

— Тоді впусти.

Сестра нарешті зняла ланцюжок.

У передпокої стояли коробки. З вітальні вийшов незнайомий чоловік із рулеткою.

— То цю шафу теж виносити? — запитав він і затнувся, побачивши Соломію.

Вона повільно поставила сумку.

— Яку шафу?

— Ми поки міряємо, — поспішно відповів чоловік. — Нам сказали ремонт порахувати.

— Ярославо?

— Хлопці, ви пізніше зателефонуйте, — кинула сестра.

Щойно за ними зачинилися двері, Соломія запитала:

— Ти робиш ремонт?

— Освіжити треба. З такими шпалерами ніхто нормальної ціни не дасть.

— Якої ціни?

— Я квартиру виставила на продаж.

Соломія навіть не відразу знайшла, що відповісти.

— Уже?

— А чого чекати? Покупця ще знайти треба.

— Батька три тижні немає.

— І що мені тепер, рік тут плакати?

— Я не про це.

— А про що? Кажи прямо!

— Ти хоча б спитати мене могла?

Ярослава смикнула пояс халата.

— Навіщо? Ми ж домовилися.

— Ні. Ти мені сказала, що я маю зробити. Це не домовленість.

— Почалося…

Соломія пройшла до вітальні. Батькове крісло було відсунуте до вікна. На столі залишився світлий прямокутник там, де роками стояла лампа.

Вона торкнулася спинки крісла.

— А окуляри його де?

— Не знаю. Склала десь.

Соломія відчинила шухляду. Порожньо.

— Він завжди тут тримав окуляри. І записник.

— Я не запам’ятовувала кожної дрібниці.

— Для тебе — дрібниці.

Ярослава зітхнула.

— Соломіє, ну що ти від мене хочеш? Я сама тут усе розбираю. Сама ховала. Сама бігала з документами.

Соломія обернулася.

— Я вдячна тобі, що ти була поруч із татом. І витрати на похорон я допомогла покрити. Але чому ти говориш зі мною так, ніби я приїхала щось украсти?

— Бо тобі ця квартира не потрібна!

— А тобі потрібна?

— Мені потрібні гроші! Денисові треба допомогти з житлом у Львові. Магазинів давно немає, ти знаєш. Я не купаюся в доларах!

— У тебе є квартира, яку купив тато.

— І що? Продати її й на вулицю піти?

— А я тебе про це прошу?

— Тоді навіщо оце все? У тебе будинок! Чоловік — лікар! Ти сама заробляєш! Невже тобі мало?

Соломія дивилася на неї й чула батькове: «Ти ж у нас сильна».

Раніше після таких слів вона почала б пояснювати, скільки працювала, чого їй коштувало підтвердження диплома, як засинала над підручниками. Тепер не стала.

— Де коробки з фотографіями?

— На балконі. Дві. Забирай.

— А мамина сорочка?

Ярослава відвела очі.

— Оксані віддала.

— Сусідці?

— Так.

— Я ж просила її залишити.

— Ну забула я! Там стільки всього було!

Соломія мовчала.

— Не дивися так. Вона не викинула її. Носитиме до церкви.

— Це мамина весільна сорочка.

— Я знаю.

— Її наша прабабуся вишивала.

— Знаю я! Піди й забери, якщо вона тобі така дорога!

Соломія підійшла до вікна. На підвіконні досі стояв старий вазон, який батько вперто не дозволяв викинути, хоч він давно тріснув.

— Він її після маминої смерті сам прав, — сказала вона. — Телефонував мені, питав, чи можна у машинці. Боявся зіпсувати.

Ярослава нічого не відповіла.

— А ти навіть не подумала, що варто спитати мене.

— Я вже сказала: забери. Що тепер зробиш?

Соломія кивнула.

— Заберу.

Вона вийшла на балкон, присіла біля коробок. Зверху лежав альбом із потертими кутами. Під ним — пачка конвертів, перев’язана шнурком.

Її листи.

Соломія впізнала свій почерк і обережно провела пальцем по канадській марці.

У дверях з’явилася Ярослава.

— Ти довго ще? Без десяти десята.

— Він усі зберіг.

— Що?

— Листи. Усі.

Сестра глянула на коробку й переступила з ноги на ногу.

— Соломіє, ми запізнюємося.

Та розгорнула один конверт. На першому аркуші батьковою рукою було написано дату отримання. А нижче: «Подзвонити в неділю. Запитати про іспит».

Вона притиснула аркуш до губ.

— Дай мені хвилину.

Ярослава постояла й пішла до кімнати.

Коли Соломія повернулася, несучи коробку, сестра вже була вдягнена.

— Ну нарешті. Таксі викликати?

— Викликай.

— Документи в тебе?

— У мене.

Ярослава помітно розслабилася.

— От і добре. Даремно тільки нерви одна одній псуємо. Оформимо все, потім десь кави вип’ємо.

Соломія поставила коробку біля сумки.

— Ми поїдемо до нотаріуса. Але відмову я не підписуватиму.

Ярослава застигла з телефоном у руці.

— Що?

— Я оформлю свою частку спадщини.

— Ти серйозно?

— Так.

— Через сорочку? Через те, що я якусь шафу пересунути захотіла?!

— Не через сорочку.

— А через що тоді?!

Соломія трохи помовчала.

— Я їхала сюди попрощатися з татом. Хотіла зайти, розібрати з тобою фотографії. Може, згадати щось. А ти ще до мого приїзду вирішила, де я ночуватиму, що підпишу й коли поїду.

— Бо я думала, що ти нормальна сестра!

Соломія здригнулася, але голосу не підвищила.

— Я й тепер твоя сестра. Просто не робитиму того, чого не хочу.

— Тобі ж не потрібні ці гроші!

— Це не тобі вирішувати.

— Батько хотів, щоб квартира залишилася мені й Денису!

— Він тобі так сказав?

Ярослава відкрила рот і відразу заговорила голосніше:

— Він завжди нам допомагав!

— Допомагав. І квартиру тобі купив. Але заповіту не залишив.

— Ти думаєш, він мене менше любив?

— Ні. Я думаю, він був нашим батьком. Не тільки твоїм.

У кімнаті стало тихо.

Ярослава поклала телефон на стіл.

— І що ти збираєшся робити? Вимагати від мене грошей? Судитися?

— Ні. Я оформлю свою половину. Потім передам Олегові.

— Олегові? Він тут навіть не живе!

— Але це місто його діда. І мій син теж має право щось отримати від своєї родини.

— А Денис, значить, не має?

— Має. Твою половину.

— Ти все вже вирішила?

Соломія подивилася на коробку біля дверей.

— Свою частину — так.

Ярослава сіла на край стільця.

— Я людям що скажу? Квартира вже в оголошеннях.

— Що продаж можливий тільки після оформлення спадщини й за згодою обох власниць. Якщо вирішимо продавати — поділимо гроші навпіл.

— Усе так просто в тебе.

Соломія взяла сумку.

— Ні, Ярославо. Мені зараз зовсім не просто.

Сестра підвела на неї очі. Уперше за весь ранок не заперечила.

Біля порога Соломія зупинилася.

— Я спершу зайду до тітки Оксани. По мамину сорочку.

— Ми ж запізнюємося.

Вона вже взялася за ручку дверей.

— Нотаріусу зателефонуємо. А сорочку я більше тут не залишу.

Ярослава стояла посеред передпокою й мовчки дивилася, як старша сестра виходить — не виправдовуючись і не питаючи дозволу.

А як би ви вчинили на місці Соломії: поступилися б заради спокою чи теж відстояли своє право на батьківську спадщину?

Залишити коментар