— Люба, мама дзвонила, сказала, що хоче твій день народження відзначати на наступних вихідних, там якраз перше травня випадає… У них на дачі.

— Вона хоче? А як щодо мене? – Олена зігнула брову.

Свекруха була дамою простою і не завжди замислювалася про те, що в інших теж є певні плани. Утім, як з’ясувалося пізніше, за цим запрошенням стояв тонкий розрахунок.

Олена недооцінила матір чоловіка.

— Ну так що?

— Нехай приїжджають до нас додому. У мене день народження не в травні, а цієї суботи. Я покликала маму, друзів і твоїх кличу. Приготую салати, тортик… Посидимо душевно. Я хочу так.

— Але ж на дачі набагато краще, природа. Можна смажити шашлики…

— Посмажимо. На на наступні вихідні. А поки що в мене день народження, і я проведу його вдома. Мої на дачу до твоїх не проїдуть зараз – машина не та. А на таксі занадто накладно.

— Гаразд, матері передам.

— І про подарунок передай. Вона напевно буде питати.

— Та я вже сказав, що ти хочеш нову сумочку.

— Не сумочку, а конверт. Я знаю дивні смаки твоєї мами, тому буду рада грошам. Навіть якщо 1000 гривень подарують, і на тому спасибі. Усе краще, ніж десята сковорода чи скатертина.

Чоловік кивнув, і Олена забула про розмову…

До тих пір, поки не настав той самий, ЇЇ день.

Олена ніколи не була вибагливою. Ні в житті, ні в подарунках. На кожне свято вона говорила одне й те саме:

— Просто приходьте. Подарунків не треба, але якщо раптом дуже хочеться – то просто подаруйте конверт. Будь-яку суму. Я сама виберу, що купити. Мені так простіше.

Олена так говорила не тому, що була корисливою – просто не любила непотрібних речей. Тим паче що жила з чоловіком, Ігорем, в однокімнатній квартирі, де кожна полиця – на вагу золота.

Але, здається, у сім’ї чоловіка її прохання всерйоз ніхто не сприймав.

Свекруха дарувала невістці рушники, фартухи, мильні приналежності та інші дрібниці, які, здавалося, лежали до цього в самої Людмили Петрівни десятки років.

Утім, Олена завжди з радістю приймала все. Хоч і не користувалася. Вона була вихованою пані і шанобливо ставилася до свекрів.

День народження її цього року збігся з по-справжньому теплими днями наприкінці квітня.

Вранці Ігор за традицією приніс дружині великий букет лілій. Потім прийшла мама, подруги…

Уся родина зібралася за великим столом: свекруха, Людмила Петрівна, свекор, Анатолій Іванович, племінники, сестра чоловіка…

Подарунки почали вручати після тосту і салатів.

І ось, коли Олена вже подумки готувалася отримати листівку з грошиками, Людмила Петрівна з сяючою посмішкою дала знак чоловікові. І той… пішов у коридор, звідки, пихкаючи, притягнув у кімнату здоровенну коробку, обтягнуту бантом.

— Зі святом! Ледве довезли! – заявив свекор.

— Ого… – розгубилася Олена. – Це мені?

— Звичайно, тобі! – гордо відповіла свекруха. – Ми з батьком усе продумали.

— Що там? – обережно запитала вона, сумніваючись, що свекри набили коробку грошима.

— Не питай, а відкривай!

Олена зняла стрічки, надірвала папір, відкрила коробку – і завмерла.

Усередині виявився снігоприбирач. Справжній, із бензиновим (розповідь спеціально для сайту – цей день) двигуном, на колесах. Як вони доперли таку вагу вдвох, було для Олени загадкою.

— Люда вибирала… – невпевнено почав свекор, але свекруха махнула рукою.

— Взимку спасибі скажеш. Корисна річ, надійна техніка. Ось побачиш!

Олена моргнула. Вони жили у квартирі на шостому поверсі. Без балкона. У місті, де сніг чистили двірники.

— А… спасибі, звісно. Дуже… несподівано, – видавила вона, запитально дивлячись на чоловіка.

У цей момент Ігор був зайнятий своїм телефоном.

Новим, сучасним, який щойно вийшов на ринок. Цей мобільний йому подарували від усієї родини місяць тому. На день народження…

— Ось це подарунок! Треба сфоткати! Ану, уяви, що тут сніг, а ти снігова королева! – сказав Ігор, клацаючи камерою.

Олена промовчала. Але натягнути посмішку не змогла.

Решта гостей подарували конверти…

Пізніше, коли гості почали розходитися, Олена обережно підійшла до Людмили Петрівни:

— Людмило Петрівно, а можна вас попросити чек від… ну, від цього апарата?

— Навіщо? Чеки не дарують! Але врахуй, він дуже недешевий! Хоч і з весняною знижкою. Такі речі взимку взагалі не купиш!

— Я розумію, але все ж, напевно, здам його в магазин. Або продам. У нас він просто… стоятиме. Як монумент. Півквартири, бачите, зайняв. Нам його ніде зберігати.

Свекруха округлила очі.

— Чек? Здати?! Ти серйозно?

— Ну… так. Він мені, правда, не потрібен.

— Оленко, ми старалися, вибирали! Це не капці, між іншим. Ти взагалі чула, що я говорила? Знижки! Він узимку тобі ой як знадобиться.

— Але я живу у квартирі, і…

— Ну і що? Може, переїдете. На майбутнє! – різко відповіла свекруха. – А те що у вас квартира маленька, так це не наша турбота. Ми можемо його в себе на дачі поставити, на зберігання.

— Мій подарунок, на вашій дачі? – хмикнула Олена.

— Невдячність – це гріх! Дарованому коню…

— Я дуже вдячна, – спокійно сказала вона. – Просто не люблю, коли роблять вигляд, що думали про мене, а на ділі – ні. Очевидно, що ви купили це не мені, а собі!

— Та як ти… Як ти взагалі могла про таке подумати?! – Людмила Петрівна почервоніла.

— А якщо це мій подарунок, то я вільна його використовувати, як заманеться. Тож давайте мені чек!

— Мені треба знайти його. Можливо, вже викинула.

— А якщо він зламаний? Як же гарантія?!

— Ми його перевіряли. Нічого він не зламаний!

Поки Олена проводжала гостей, Людмила Петрівна розповіла чоловікові:

— Невістка хоче продати подарунок! Можеш собі уявити?

— Та годі тобі. Ти сама казала: «Оленка у нас некапризна, вона зрозуміє».

— Щоб я хоч раз у житті так із чужими подарунками обходилася?! – продовжила обурюватися свекруха.

Ігор не чув розмови батьків і вирішив трохи заспокоїти дружину, коли та витягла коробку до виходу.

— Ігорю, скажи чесно. Якби тобі подарували снігоприбирач замість телефону? Ти б зрадів?

— Звісно, ні, – буркнув він, дивлячись у свій новий смартфон.

— А мені, чому потрібно приймати цей подарунок?

Він замовк, а потім пробурмотів:

— Гаразд. Я тобі переведу ту суму, яку ти хочеш, як подарунок від батьків. А апарат цей здамо в магазин. Може, без чека приймуть.

Тим часом у передпокої розгоралася неабияка суперечка між свекрами:

— Ти чого кричиш, Людо? – роздратовано бурчав Анатолій Іванович. – Якщо чесно, то Оленка має рацію. Ми ж це не їй купували.

— Ну і що? Від нас подарунок, від нашої родини! – вигукнула Людмила Петрівна.

— Я тобі казав, що ідея – провальна. Ти зобразила сюрприз, коли сама знаєш: цей апарат я на свій ювілей вибрати хотів. Ми ж у січні ще домовлялися, що до весни зі знижкою візьмемо.

— Ну так. Але потім прийшов її день народження. А витрачатися двічі, ти сам казав – накладно!

— Я казав?! Це ти сказала: «Оленка все одно не образиться. Вона добра, он все, що даєш – бере, посміхається. Все одно до нас на дачу привезе». Ось і все…

Олена та Ігор випровадили гостей, і останні слова батьків почули.

Іменинниця застигла на місці. Ось вона, відповідь. Ні турботи, ні уваги. Простий розрахунок. Її доброта стала приводом заощадити. Скромність – зручністю.

Подарунок був не для неї. А для свекра.

— Людмило Петрівно, їдьте додому. Уже пізно, – сказала вона зітхаючи.

Анатолій Іванович уже зрозумів, що цю розмову було почуто і діти все зрозуміли.

—Угу, ми поїдемо… – тихо сказав він. – З днем народження…

За тиждень Олена сиділа в кафе з новою стильною (розповідь спеціально для сайту – цей день) сумкою, яку давно хотіла, але шкодувала грошей. Вона не злилася на свекруху.

Але і від додаткового подарунка від чоловіка не відмовилася і купила дорогу сумку, дорожчу, ніж планувала спочатку.

Пізніше вона сказала чоловікові:

— Знаєш, я не серджуся. Просто… більше не хочу бути «розуміючою» і «невибагливою». Я людина. І я хочу, щоб мене поважали.

— Я зрозумів, – тихо відповів Ігор. – Я справді не думав, що все так…

— Знаю.

Оленаа все-таки виставила снігоприбирач на продаж, бо втомилася об нього «запинатися». Він реально заважав їм жити, але незабаром Людмила Петрівна сама зателефонувала.

— Оленко… Ми… це… заберемо на дачу його.

— Забирайте, – сказала Олена рівно. – Туди він із самого початку й призначався, правда? Тому ви хотіли мій день народження на дачі відзначити, щоб не тягати важку коробку містом?

— Ну… Якщо він тобі не потрібен, то нам знадобиться. Ігор тобі гарний подарунок зробив, будемо вважати, що він нас.

Олена нічого не відповіла.

Тепер вона точно знала, що на наступне свято Ігор отримає заявку на подарунок і від себе, і від свекрів…

У них вона нічого просити не буде. Усі непотрібні подарунки надалі мовчки відправлятимуться на сайт оголошень, а снігоприбирач…

Так і бути! Нехай радує того, кому був спочатку призначений.