— Твоя мама може й у літній кухні пожити

— Твоя мама може й у літній кухні пожити. Там пічка є. Підбілимо, диван поставимо — що їй іще треба?

Марія завмерла в коридорі. Пакет із продуктами гойднувся й тихенько вдарився об тумбу.

За прочиненими дверима вітальні на мить стихло.

— Ларисо, ти хоч чуєш себе? — озвався Іван. — Як я матері це скажу?

— Ротом, Іване. Просто скажеш, що нам потрібен свій простір.

— Вона цей дім збудувала.

— Ти теж, між іншим, не лежав. Роками тут із майстрами крутився.

— На її гроші.

— Ну то що тепер? До старості всім разом жити?

Марія міцніше стиснула ручки пакета. Серед покупок були улюблені синові тістечка. Вона ще в крамниці усміхнулася: увечері сядуть разом, розпитають, як із пенсією, вип’ють чаю…

— Їй буде боляче, — тихо сказав Іван.

Марія перестала дихати. Чекала ще одного слова. Хоч короткого: «Ні».

— Ой, усе тобі страшно, — відрізала Лариса. — Я сама поговорю. Ми ж із нею подруги. Знайду слова.

І засміялася.

Марія повільно опустила пакет на підлогу й вийшла надвір.

Біля нової криниці зупинилася, притиснула долоню до грудей. Потім пішла в глибину саду — до старої хати, яку давно використовували як літню кухню.

Низькі вікна. Облуплена стіна під ринвою. Двері, що восени завжди розбухали від вологи.

— Отже, сюди, — прошепотіла вона.

Сіла на лавку під горіхом. Хотіла витерти очі, та руки так тремтіли, що вона сховала їх під пахви.

Найболючіше було не те, що сказала Лариса.

Іван не сказав «ні».

***

Коли Марія залишилася вдовою, старшому було чотирнадцять, молодшому — дванадцять.

Після похорону Петро вночі прийшов до неї босий, у закороткій піжамі.

— Мамо, а ми тепер що будемо робити?

Вона посунулася, впускаючи його під ковдру.

— Жити будемо, сину.

— А гроші?

— Зароблю.

Іван стояв у дверях і вдавав, що просто вийшов попити води.

— Я влітку піду до людей працювати, — сказав він.

— Ти підеш учитися.

— Мам…

— Обоє підете. Про це навіть не говоримо.

Вона тримала дві корови, возила на базар сир і сметану, вставала затемна. Якось повернулася з міста, висипала зароблене на стіл і довго пересувала купюри з однієї купки в іншу.

На чоботи Іванові вистачало. На куртку Петрові — вже ні.

— Моя ще добра, — сказав молодший, дивлячись на ті гроші.

А в куртки розходилася блискавка, і рукави давно не прикривали зап’ястків.

Того вечора Марія вперше серйозно заговорила із сестрою про Італію.

— Я за ними пригляну, — пообіцяла та. — Тільки ти там себе не загуби.

— Та куди я дінуся? Рік-два, і повернуся.

На автостанції Петро сердився, відвертався, не давав себе поцілувати.

— Ти ж обіцяєш ненадовго?

— Обіцяю.

Іван мовчки заніс її сумку в автобус. А коли мати вже сіла, постукав у шибку й показав на телефон: дзвони.

Вона кивнула. Усміхалася, поки автобус не рушив.

У Римі їй було не до усмішок.

— Маріє! Води!

Вона підхоплювалася серед ночі.

— Зараз, синьйоро.

За пів години знову:

— Маріє! Де мої ліки?

Старенька, яку вона доглядала, боялася залишатися сама. Марія спала уривками, вчила чужі слова просто на ходу, а у вихідні бралася прибирати.

— Ти хоч каву собі купи, — казала знайома українка, коли вони зустрічалися біля автобуса з передачами.

— Вдома поп’ю.

— Коли ще те «вдома» буде?

— Скоро.

У слухавці вона завжди говорила бадьоро:

— Хлопці, ви їли? Гроші отримали? Петрові за гуртожиток заплатили?

— Заплатили, мамо, — відповідав Іван. — А ти як?

— Добре я.

І притискала до попереку гарячу грілку, щоб бодай трохи відпустив біль.

Петро вивчився, влаштувався в місті, почав заробляти. Коли зателефонував про весілля, говорив так швидко, що Марія засміялася:

— Та почекай! Як звати хоч скажи!

На другий день після весілля вона поклала перед молодятами ключі.

— Це вам.

Петро глянув на неї, тоді на ключі.

— Мамо… Ти квартиру купила?

— Купила.

— Ти ж казала, що грошей мало.

— Було мало. Тепер вистачило.

Син обійняв її так міцно, що вона аж ойкнула. А вона гладила його по спині й думала тільки про одне: цей уже матиме свій куток.

За ту квартиру Марія розраховувалася п’ять років. Уранці мила офіси, решту дня й ночі доглядала лежачого чоловіка.

Іван про її роботу розпитував мало. Натомість щоразу казав:

— Не висилай зайвого. У мене є.

— А що в тебе є з тієї зарплати в лісництві?

— Мені вистачає.

Якось на Великдень вона сама почала розмову:

— Петрові квартиру купила. Тепер тобі треба.

Іван відклав ложечку.

— Не хочу я в місто.

— То що хочеш?

— Тут лишитися. Працювати. Ти повернешся — разом будемо.

— Не набридну тобі, стара?

Він аж образився:

— Мамо, ну що ти таке кажеш?

Вони вийшли надвір, обійшли стару хату.

— Тут ремонтувати — тільки гроші закопувати, — сказав Іван, торкнувшись тріщини біля вікна.

— То будуймо нову.

— Велику?

— Щоб усім місця вистачило. Тобі із сім’єю, мені. Онуки приїжджатимуть.

— Тоді кухню треба простору, — усміхнувся він. — Ти ж усіх за одним столом садитимеш.

Марія засміялася:

— Аякже.

Заради того столу, тих онуків і свого тихого ранку біля вікна вона повернулася до Рима ще на вісім років.

Іван будував сумлінно. Телефонував із крамниць, радився, надсилав фотографії.

— Мамо, дивись, твою кімнату вже пошпаклювали.

На екрані було світле приміщення з великим вікном.

— А що звідти видно?

— Яблуню. Ти ж хотіла.

— Хотіла, сину.

Вона збільшувала фотографію пальцями, придивлялася до підвіконня. Уявляла, як поставить там вазон, сяде поруч із книжкою. І ніхто не покличе її серед ночі.

Одне непокоїло: будинок ріс, а Іван залишався сам.

— Є хтось у тебе? — питала вона обережно.

— Немає, мамо.

— Може, придивись…

— До кого? До листоноші? То в неї троє дітей і чоловік.

Він жартував, а вона чула, як йому самотньо.

І тоді в парку біля римського метро Марія познайомилася з Ларисою.

— Дівчата, хто тут передачі бере на Тернопільщину? — гукнула та, підходячи до лавки.

— Сідайте, зараз водій повернеться, — посунулася Марія.

За годину вони вже знали одна про одну чимало.

— Сім років прожили, — розповідала Лариса, мнучи паперову серветку. — А він каже: «Збирайся. Тут житимуть інші люди».

— І куди ж ти пішла?

— До матері. З валізою. Усе моє життя в одну валізу влізло, уявляєте?

Марія накрила її руку своєю.

— Уявляю.

Лариса витерла очі й криво усміхнулася:

— Найгірше знаєте що? Я ж там кожну фіранку сама вибирала. Думала — вдома.

Відтоді вони часто зустрічалися. Лариса була моторна, балакуча, уміла й розсмішити, й підтримати. Поруч із нею Марія почувалася не такою самотньою.

Одного разу показала фотографію Івана біля нової веранди.

— Гарний у вас син, — сказала Лариса. — Одружений?

— Ні. Все працює та працює.

— А будинок який!

— Сам усім керував. Руки золоті.

— То чого ж ви так далеко? Уже б додому.

— Ще трохи, — звично відповіла Марія.

Улітку вони разом поїхали в Україну.

— Заїжджай до нас у неділю, — запросила Марія. — Іван шашлики зробить.

Побачивши гостю, син так розгубився, що мало не впустив тарілку.

— Це ви самі веранду робили? — запитала Лариса, оглядаючись.

— Ну… так.

— Нічого собі «ну так»! Покажете?

Вона взяла його під руку, ніби вони давно зналися. Марія дивилася їм услід і раділа.

За пів року Лариса зателефонувала:

— Маріє Іванівно, можете мене привітати.

— Не муч, кажи!

— Ваш син зробив мені пропозицію.

Марія сіла просто на кухонний стілець, затуливши рота долонею.

— А ти?

— А я погодилася.

— Господи, діти… Яка ж я щаслива!

Було весілля. Були нові витрати. Потім — дзвінок про вагітність.

— Тільки Іванові не кажіть, що я вже подзвонила, — сміялася Лариса. — Він хотів сам.

— Не скажу, — сміялася й плакала Марія. — Ти бережи себе. Чуєш? Нічого важкого не підіймай.

Вона купувала маленькі сорочечки, пересилала гроші на ліжечко, візочок, дитячу кімнату. Потім допомогла з машиною.

— Мамо, може, досить? — несміливо казав Іван.

— А дитину до лікаря чим возитимеш? Беріть, поки можу.

Коли онукові виповнився рік, Марія вирішила: все.

Суглоби боліли так, що вранці доводилося спершу посидіти на ліжку, перш ніж стати на ноги.

— Я повертаюся, — сказала вона телефоном.

— У відпустку? — перепитав Іван.

— Назовсім, сину. Досить уже.

Він помовчав, а тоді відповів:

— Приїжджай, мамо. Чекаємо.

***

Першого вечора онук заснув у неї на руках. Іван носив валізи, Лариса накривала на стіл.

— Сідайте вже, ви ж із дороги!

Марія дивилася на них і не могла намилуватися.

А за кілька днів потягнулася до шухляди по ложку й почула:

— Не там.

— А де тепер?

Лариса мовчки висунула іншу шухляду.

— Я тут усе під себе розклала. Ви питайте, добре? Бо потім нічого не знайдеш.

— То я ж тільки ложку…

— Я розумію. Просто не переставляйте.

Іншого ранку Марія дістала борошно.

— Пирога спечу. Іван із яблуками любить.

— Я вже обід запланувала.

— Пиріг же не завадить.

— Маріє Іванівно, ну дайте мені хоч на кухні самій розібратися.

Марія прибрала борошно назад.

Іван того вечора запитав:

— Мамо, ти чого тиха?

— Та втомилася.

— Відпочивай. Ти ж тепер удома.

Удома.

Вона повторювала собі це слово, коли не знала, куди поставити чашку. Коли невістка забирала малого, щойно він простягав до бабусі руки. Коли хотілося ввімкнути телевізор, але вона спершу прислухалася: чи нікому не завадить?

А сьогодні почула, яке місце їй приготували.

Марія підвелася з лавки, коли вже потягнуло вечірньою сирістю.

Підійшла до дверей старої хати, торкнулася холодної клямки — і відпустила.

— Ні, — сказала вголос.

У новому будинку було тихо. Пакет і досі стояв біля тумби. Вона розклала продукти, прибрала тістечка в холодильник і піднялася до себе.

Довго сиділа на краю ліжка. Потім умилася холодною водою.

Коли спустилася, онук уже спав, Іван порався в гаражі, а Лариса сиділа на кухні.

— О, я саме хотіла вас покликати! — пожвавішала вона. — Чаю будете?

— Буду.

Марія сіла навпроти.

Невістка поставила перед нею чашку, присунула цукор.

— Як у районі? Усе оформили?

— Майже.

— Ну й добре. Тепер треба відпочивати.

Марія мовчала.

Лариса поправила серветку біля чашки.

— Я от про що хотіла… Ви тільки правильно зрозумійте.

— Кажи.

— Нам усім треба якось влаштуватися. Щоб ніхто нікому не заважав.

— Я тобі заважаю?

— Та не перекручуйте відразу. Тут дитина, шум. Вам спокій потрібен.

— Мені онук не заважає.

— Зараз не заважає, а потім утомитеся. І сходи ці… Навіщо вам щодня на другий поверх ходити?

Марія не відводила погляду.

— І що ти пропонуєш?

— У старій хаті можна дуже гарно зробити. Там же піч добра. Ми підбілимо, диван купимо. Будете сама собі господиня.

— Там навіть ванної немає.

— Ну, сюди приходитимете. Це ж через двір.

— Митися — сюди. А жити — туди?

Лариса стиснула губи.

— Ви так кажете, ніби я вас кудись виганяю.

— А як мені казати?

— Ми ж не чужі люди! Приходитимете до нас, коли захочете. На свята всі разом…

— До вас? — перепитала Марія.

Лариса замовкла.

— Я сьогодні стояла в коридорі, — сказала Марія. — Чула вашу розмову.

Невістка повільно відставила чашку.

— Ви підслуховували?

— Додому повернулася. І почула.

— То ви мали чути, що я нічого поганого не…

— Чула, як ти сміялася. Коли Іван сказав, що мені буде боляче.

На щоках Лариси виступили плями.

— Я сміялася не з цього.

— Може. Але мені від того не легше.

Кілька секунд вони сиділи мовчки.

— Ти пам’ятаєш, що розповідала мені в Римі? — запитала Марія. — Як стояла з валізою за дверима? Як боліло, що вдома тобі більше немає місця?

Лариса різко випросталася.

— До чого тут це?

— Я думала, ти зрозумієш. Без пояснень.

— Не треба мене моїм минулим дорікати.

— Не треба було пропонувати мені те саме.

— Вас ніхто на вулицю не жене!

— А в літню кухню — можна?

Лариса відкрила рота, але Марія підняла долоню.

— Тепер послухай мене. Я з Іваном цей будинок задумувала для родини. Він тут багато зробив, я знаю. Своїми руками зробив. А я двадцять років працювала далеко від дітей, щоб за все заплатити. І весь цей час збиралася повернутися додому. Не в гості.

— Нам теж хочеться окремо жити, — тихо, але вперто сказала невістка.

— Я розумію.

Лариса здивовано глянула на неї.

— Справді розумію, — повторила Марія. — Хочете окремо — шукайте житло. Орендуйте. Будуйте. Я вас не тримаю.

— З маленькою дитиною?

— А мене, стару, через двір до ванної посилати — це нічого?

Невістка відвернулася.

Марія вперше взяла чашку. Чай уже вистиг.

— У літню кухню я не перейду. Залишуся у своїй кімнаті. І на кухню приходитиму не з дозволу. Варитиму каву, пектиму пироги. Порядок твій поважатиму, але ховатися у власному домі не буду.

— Ви зараз спеціально мене принижуєте.

У Марії затремтіло підборіддя. Вона притиснула губи, перечекала.

— Ні, Ларисо. Я просто вперше тобі відмовляю.

Стілець різко скреготнув по плитці.

— З вами, я бачу, говорити марно.

— Про моє переселення — марно.

Лариса вийшла. За хвилину нагорі грюкнули двері.

Марія залишилася за столом. Лише тоді побачила, що так міцно тримає чашку, аж побіліли пальці.

Вона поставила її на блюдце.

До чаю так і не доторкнулася.

***

Минуло чотири дні.

Лариса не розмовляла зі свекрухою. Якщо треба було пройти повз неї, проходила боком, не підводячи очей. Чашку тепер ставила тільки собі.

Іван ходив похмурий. Одного ранку вони зустрілися біля холодильника.

— Мамо…

Вона обернулася.

Він потер долонею потилицю.

— Там хліб свіжий. Я привіз.

— Дякую, сину.

Він постояв ще трохи й вийшов.

Марія дивилася йому вслід. Хотіла покликати, запитати: «Тобі справді нічого більше сказати?» Не покликала. Боялася знову почути тишу.

Увечері вона піднялася до своєї кімнати. За вікном темніла яблуня, та сама, яку Іван колись показував їй на фотографії.

Марія сіла біля вікна й заплакала.

Не голосно — так, щоб унизу не чули.

Може, не треба було згадувати Ларисину валізу. Може, можна було сказати м’якше. Вона кілька разів прокрутила ту розмову, добираючи інші слова.

А тоді згадала:

«На свята будете до нас приходити».

Марія витерла щоки.

Внизу хтось відчинив холодильник, забряжчав посудом. Вона раптом відчула голод: за цілий день майже нічого не їла.

Підвелася, накинула кофту й вийшла з кімнати.

Їй хотілося чаю.

І цього разу вона не прислухалася перед тим, як спуститися на власну кухню.

Залишити коментар