— Будь ласка, ще хвилинку, — попросила кравчиня, присівши біля подолу. — Підігнемо низ, і готово.
Наталія стояла на круглому подіумі й дивилася в дзеркало. Біла сукня з відкритими плечима й мереживними рукавами сиділа саме так, як вона мріяла.
— Ну як? — не витримала вона.
— Дуже гарно, — усміхнулася кравчиня. — Наче для вас шили.
Наталія теж усміхнулася. Два місяці пошуків, шість салонів, десятки суконь — і нарешті та сама.
На диванчику біля стіни сиділа Тамара Петрівна, Михайлова мати. Вона сама попросилася на примірку, і Наталія погодилася: нехай теж відчує себе причетною до свята.
— Гарна, — сказала Тамара Петрівна, дивлячись поверх чашки. — Певно, дорога?
— Двадцять чотири тисячі.
— Ну, зате своя.
Вона зробила ковток кави й раптом запитала:
— Наталко, а в тебе квартира двокімнатна, так?
— Так.
— А кімнати великі?
— Одна вісімнадцять метрів, друга одинадцять.
— Та, що вісімнадцять, із балконом?
— Із балконом, — Наталія повернула до неї голову. — А що?
— Та нічого, цікаво. Засклений?
— Так.
— А сторона світла?
— Східна.
— Ага. Значить, зранку сонечко. Це добре.
Кравчиня підвелася й поправила поділ.
— Можете повернутися боком.
Наталія послухалася. Тоді вона ще не знала, навіщо майбутній свекрусі сонячний балкон.
До весілля залишалося шість тижнів.
З Михайлом вони були разом чотири роки. Познайомилися на дні народження спільної подруги: він допоміг Наталії донести до таксі величезну коробку з подарунком. Високий, спокійний, із м’якою усмішкою — поруч із ним їй тоді було легко.
Михайло працював у технічній підтримці, заробляв близько тридцяти тисяч і жив із матір’ю у двокімнатній квартирі.
Наталія жила сама. Свою квартиру вона купила ще до знайомства з ним. Шість років збирала на перший внесок: працювала ювелірною майстринею майже без вихідних, по неділях продавала на ярмарках власні срібні сережки, не їздила у відпустки, рідко купувала новий одяг. Подарунки подругам теж робила сама.
Коли отримала ключі, довго ходила порожніми кімнатами, торкаючись стін. А потім сіла на підлогу у великій кімнаті, тій, що з балконом, і заплакала.
Іпотеку — дванадцять тисяч гривень на місяць — вона виплачувала сама ще сім років.
Михайло часто залишався в неї на вихідні. Через рік після знайомства Наталія дала йому ключ: сама йшла до майстерні раніше, а він міг спокійно зачинити квартиру.
— Може, вже переїдеш? — якось запитала вона.
— Давай після весілля, — відповів Михайло. — Маму незручно так раптово саму залишати. Їй треба звикнути.
Наталія тоді погодилася.
Коли він зробив їй пропозицію, вони довго сиділи на її кухні. Наталія говорила про квартиру, про те, скільки сил у неї вклала.
— Мені дуже хочеться, щоб удома було спокійно, розумієш?
Михайло стиснув її руку.
— Розумію. Ти стільки років на це працювала. Я ніколи не вирішуватиму тут нічого без тебе. Обіцяю.
— Справді?
— Справді, Наталко. Я тобою захоплююся.
Вона повірила.
Хоча й помічала: з будь-якого приводу Михайло радився з матір’ю.
— Які черевики візьмеш? — запитувала Наталія.
— Зараз мамі фото скину.
— Поїдемо до друзів на шашлики?
— Я спершу мамі зателефоную.
Навіть заручальну каблучку обирала Тамара Петрівна.
— Вона ж мені завелика, — здивувалася Наталія за тиждень після заручин.
— А мама наполягла на більшому розмірі, — засміявся Михайло. — Каже, жінки після весілля набирають вагу.
Наталія теж засміялася, хоча їй стало неприємно. Каблучку вона сама зменшила в майстерні між двома замовленнями.
«Після весілля все зміниться», — заспокоювала вона себе. Михайло матиме власну сім’ю, і йому вже не доведеться питати маму про кожну дрібницю.
За тиждень після примірки сукні зателефонувала Тамара Петрівна. Наталія щойно повернулася з роботи й навіть не встигла роззутися.
— Наталко, привіт! Слухай, ти у великій кімнаті після весілля спальню планувала?
— Так. А що?
— Вам із Михайлом менша чудово підійде. Ліжко поміститься. А велику, будь ласка, звільни.
— Перепрошую… для кого?
— Для мене. Мені там зручно буде. На балконі квіти розставлю.
Наталія повільно сіла на табуретку в передпокої.
— Тамаро Петрівно, я не розумію. Коли вам там буде зручно?
— Коли переїду. Одразу після весілля.
— Ви… до нас переїжджаєте?
— А Михайло тобі не казав?
— Ні. Не казав.
— Дивно. Ми ж із ним усе обговорили. Свою квартиру я здаватиму. Тисяч сімнадцять можна взяти, район хороший. А сама у вас поживу.
— Навіщо?
— Наталко, мені п’ятдесят дев’ять. Я сина сама виростила, хочу й про себе подумати. На пенсію важко і зуби зробити, і в санаторій з’їздити. А так і до косметолога зможу ходити.
Наталія міцніше стиснула телефон.
— Тамаро Петрівно, ні.
— Що — ні?
— Ви не переїдете до моєї квартири. Ми з Михайлом житимемо вдвох. Ми з вами про інше не домовлялися.
На тому кінці запала пауза.
— Ось як? Значить, шкода тобі кімнати для свекрухи?
— Річ не в кімнаті. Ви навіть не запитали мене.
— Я сина сама виростила, а ти мене за поріг? Жадібна ти, Наталко. І безсердечна.
— Я цього не казала. Я сказала, що…
Але Тамара Петрівна вже поклала слухавку.
За годину Михайло відчинив двері своїм ключем. Наталія сиділа на кухні.
— Навіщо ти маму образила? — з порога запитав він. — Вона мені телефонувала, плакала.
— Твоя мама сказала, що переїжджає сюди після весілля. У велику кімнату. Ти знав?
Михайло сів навпроти й відвів очі.
— Ми обговорювали.
— І ти мені не сказав.
— Хотів сказати. Ближче до весілля.
— Михайле, до весілля п’ять тижнів!
— Ну що тут такого? Мамі одній важко. У тебе місця багато. Нам одинадцяти метрів вистачить, а їй буде зручно.
— У тебе? — перепитала Наталія. — Ти зараз серйозно? Це моя квартира. Ви з мамою вирішили, хто в якій кімнаті житиме, а мене навіть не запитали?
— Наталко, ну тобі що, шкода?
— Я шість років збирала на неї. Сім років сама платила іпотеку. Пам’ятаєш, що ти тут обіцяв? За цим столом?
— Пам’ятаю.
— Ти сказав, що ніколи не прийматимеш рішень без мене.
— Я ж хотів поговорити…
— Коли? Після того, як вона занесе валізи?
Михайло потер лоба.
— Я вже погодився, — тихо сказав він. — Ще навесні.
— Що?
— Мама знайшла квартирантів. Вони з першого жовтня заїжджають.
— Тобто ви домовилися ще навесні, а я дізнаюся зараз?
— Не починай. Вона хотіла поки ми на морі будемо речі перевезти, облаштуватися…
— Як вона сюди потрапить?
Михайло замовк.
— Михайле. Як?
— Я зробив копію ключа. Віддав мамі.
Наталія підвелася, налила води. Склянка ледь не вислизнула з руки.
— Ти віддав ключ від моєї квартири без мого дозволу?
— Ну а як їй переїжджати? Ми ж після весілля на тиждень поїдемо. Повернулися б — а вона вже все розклала.
Наталія випила воду й поставила склянку в раковину.
— Йди, — сказала вона.
— Наталко, ну давай нормально поговоримо.
— Я тебе вислухала. Тепер іди. Мені треба подумати.
— Ти через таке…
— Михайле, йди.
Він грюкнув дверима так, що задзвеніли склянки в шафі.
Тієї ночі Наталія майже не спала. Дивилася у вікно великої кімнати й думала про ресторан, за який внесла 115 тисяч гривень передоплати. Про замовлений торт. Про шістдесят двох гостей. Про сукню за двадцять чотири тисячі, що висіла в шафі.
Про батька, який уже купив собі новий костюм.
Під ранок вона вирішила: поговорить із Михайлом ще раз. Може, він просто не зрозумів, як сильно її образив. Може, мати натиснула, а він не зміг відмовити.
Уранці він не подзвонив. І вдень теж.
А ввечері, повернувшись із майстерні, Наталія побачила світло у своїй квартирі.
У передпокої стояли дві великі картаті валізи, три перев’язані мотузкою коробки й фікус у горщику. На одній коробці маркером було написано: «Посуд. Обережно».
З великої кімнати долинали голоси.
— Ось тут поставимо ліжко, — говорила Тамара Петрівна. — А шафу її винесемо. Вона мені не підходить, у мене своя є.
— Мам, може, поки залишимо? — озвався Михайло.
— А навіщо вона мені? І штори ці замінити треба, холодні якісь.
Наталія зупинилася у дверях.
— Що ви тут робите?
Тамара Петрівна обернулася й усміхнулася.
— Ой, ти вже прийшла! Ми вирішили не зволікати. Сьогодні основне перевезли, решту на вихідних привеземо. Не хвилюйся, я тобі заважати не буду.
— Заберіть свої речі й ідіть.
Усмішка зникла.
— Наталко, ну що ти…
— Зараз, Тамаро Петрівно.
Михайло сповз із підвіконня.
— Досить уже, Наталю. Мама житиме тут. Це вирішено.
— Ким вирішено?
— Нами. Ми тепер сім’я, і мама — її частина. Звикай.
Наталія подивилася на нього. Вона ждала хоч слова про вчорашню розмову. Хоч якогось пояснення. Але Михайло стояв, схрестивши руки, і дивився на неї так, ніби це вона тут зайва.
Тамара Петрівна раптом засміялася.
— Ой, Наталю, а що ти нам зробиш? Сукню купила, гостей запросила, ресторан оплатила. П’ять тижнів до весілля! Скасуєш усе? Людей смішити будеш?
Наталія перевела погляд на валізи в коридорі. На коробку з посудом. На фікус, якому вже знайшли місце на її балконі.
Потім подивилася на каблучку. Ту саму, яку сама зменшувала в майстерні.
Вона зняла її з пальця й поклала на валізу.
Тамара Петрівна замовкла.
Наталія відчинила вхідні двері.
— Вихід тут.
Михайло вийшов у передпокій, побачив каблучку й нервово засміявся.
— Ти серйозно? Наталю, досить цирку. Одягни каблучку.
— Віддай ключі. Свій і той, що зробив для мами.
— Ти справді готова все зруйнувати через це?
— Ключі, Михайле.
— А про гроші ти подумала? — обурилася Тамара Петрівна. — Про людей? Що я всім скажу? Ти нас на все місто осоромиш!
— Передоплату за ресторан — сто п’ятнадцять тисяч — внесла я, — сказала Наталія. — Сукню, торт, ведучого, оформлення й запрошення теж оплатила я.
— І що?
— Михайло заплатив за фотографа й обручки. А ви не витратили на весілля ні гривні. Тому не треба мене лякати грошима.
Тамара Петрівна розкрила рота, але не знайшла що відповісти.
Михайло ступив до Наталії.
— Якщо ти зараз нас виженеш, між нами все скінчено. Я не повернуся. Подумай.
— Я вже подумала. Ключі.
Він стиснув кулаки, потім дістав зв’язку й кинув ключ на тумбочку. Тамара Петрівна довго нишпорила в сумці, нарешті жбурнула поруч новеньку копію.
— Пошкодуєш, — прошипіла вона. — Сама зістаришся у своїй квартирі. Ніхто тебе більше не візьме.
Михайло мовчки взяв валізи. Його мати підхопила фікус і вийшла на сходовий майданчик.
— Коробки заберіть, — сказала Наталія.
Михайло повернувся. Останньою взяв ту, на якій було написано: «Посуд. Обережно». У дверях обернувся, але мати потягнула його за рукав.
Каблучку він сунув у кишеню, навіть не глянувши на неї.
Двері зачинилися.
Наталія постояла в передпокої, потім узяла телефон і викликала майстра. За сорок хвилин він приїхав і замінив личинки у двох замках.
— Усе, — сказав він, простягаючи їй два нові комплекти ключів. — Старими вже не відчинять.
— Дякую.
Вона заплатила дві тисячі гривень і зачинила за ним двері. Було пів на одинадцяту.
На кухні Наталія відкрила ноутбук і дістала список гостей.
Першою подзвонила адміністраторці ресторану.
— Весілля доведеться скасувати.
— Ой… Мені дуже шкода. Ви не хвилюйтеся, до дати ще більше місяця. Ми зможемо повернути шістдесят відсотків передоплати.
— Добре. Дякую вам.
Потім були ведучий, кондитерська, флорист. Подруги, колеги, родичі.
— Весілля не буде, — повторювала Наталія. — Вибачте, що так сталося. Я потім усе поясню.
— Ти хоч сама як? — питала подруга.
— Поки не знаю.
— Може, приїхати?
— Ні, дякую. Я подзвоню тобі завтра.
Після кожного дзвінка Наталія викреслювала ім’я зі списку.
Батькам вона зателефонувала останніми, майже опівночі.
— Наталю? — сонно й тривожно озвалася мама. — Що сталося?
— Мамо… Весілля не буде.
У слухавці стало тихо.
— Надю, дай мені, — почувся батьків голос. — Доню, ти де? З тобою все гаразд?
І Наталія розповіла. Про ключі, про квартирантів, про валізи й фікус. Про те, як Михайло домовився з матір’ю ще навесні. Про слова Тамари Петрівни: «Куди тепер підеш?»
Вона говорила уривками, кілька разів замовкала, щоб не розплакатися. Батько не перебивав.
— Ти молодець, Наталко, — нарешті сказав він. — Правильно зробила.
— Тату… А костюм? Ти ж купив.
— Та хай висить. На Новий рік одягну.
Мама плакала.
— Доню, може, ми зараз приїдемо?
— Не треба, мамо. Я на вихідних сама до вас приїду.
Після розмови Наталія пішла до спальні й відчинила шафу. Біла сукня з мереживними рукавами висіла в прозорому чохлі.
Вона сіла на ліжко й довго дивилася на неї.
Чотири роки вона кохала Михайла. Їздила з ним до його тітки, сиділа поруч ночами, коли в нього боліла спина, два місяці робила йому на день народження срібний перстень. Вона справді вірила, що вони будуть разом.
І тепер їй було страшенно боляче.
Але ще страшніше було уявити, як вона повертається з роботи у власну квартиру, де вже без неї вирішили, кому яка кімната і яку шафу винести.
Вона так і заснула сидячи, притулившись до спинки ліжка.
Вранці Наталія відвезла сукню до салону. Назад її не приймали, але погодилися взяти на комісію.
Адміністраторка, та сама, що приносила Тамарі Петрівні каву, нічого не запитала. Лише провела рукою по чохлу й сказала:
— Така гарна сукня. Думаю, довго не залежиться.
— Сподіваюся, — тихо відповіла Наталія.
На вулиці вона побачила в телефоні дванадцять повідомлень від Михайла. Читати їх не стала. Заблокувала його номер, потім номер Тамари Петрівни.
Двадцятого вересня, у день, коли Наталія мала стояти у білій сукні в ресторані «Білий сад», вона була вдома.
Зранку приїхали батьки. Тато привіз відро яблук із дачі, мама — гриби й пиріг із капустою.
О десятій подзвонив кур’єр із кондитерської. Замовлення скасувати не вдалося: передоплата за індивідуальний торт не поверталася, декор і ягоди вже купили. Наталія попросила привезти його, як домовлялися.
Тепер триярусний білий торт стояв на кухонному столі. Зверху лежала малина, а шоколадом було виведено: «Наталія та Михайло».
Батько довго дивився на напис.
— Дайте-но ніж, — нарешті сказав він.
— Тату, що ти задумав? — запитала Наталія.
Він обережно зрізав крем разом зі словами «та Михайло» і поклав на окрему тарілку.
— Ось. Тепер як треба.
Мама засміялася крізь сльози.
— Вікторе, ну ти й хірург.
— Старався. А тепер кому шматок із малиною?
— Мені найбільший, — сказала Наталія і вперше за довгий час засміялася.
Вони сиділи на кухні до вечора й їли весільний торт чайними ложками. Мама розповідала, як познайомилася з батьком на танцях у будинку культури.
— Ти мене тричі запрошував, поки я погодилася.
— Двічі, — заперечив батько.
— Тричі!
— Доню, не вір матері. Вона просто хотіла, щоб я попросив ще раз.
За вікном ішов перший осінній дощ. У великій кімнаті з балконом було тихо, а на підвіконні стояли тільки Наталіїні квіти.