— Триста євро? Наталю, ти серйозно?
Катерина витрусила купюри з конверта на кухонний стіл.
— Рідній племінниці на випускний — триста євро? Після п’яти років в Італії?
Наталя ще сиділа в дорожній кофті. Під столом пекли набряклі ноги, біля дверей стояла нерозібрана валіза.
— Катрусю, я дві доби їхала. Можна хоч води випити?
— Вода ось. Я тебе про інше питаю. Тобі для Марійки шкода?
Наталя взяла склянку обома руками.
— Я щомісяця вам гроші надсилала. За репетиторів заплатила, на ремонт дала. Ти ж сама казала: «Тільки приїдь, нічого не вези».
— А що я мала казати? Вимагати?
Наталя повільно поставила склянку.
Катерина кивнула на коробки з кавою, олією та солодощами:
— Це все добре. Але в інших дівчат на випускний по тисячі буде. А наша чим гірша? Батька немає, вся надія на тебе.
— У мене ще на картці є. Я просто не знімала…
— То зніми! Для кого бережеш? Своїх дітей у тебе немає…
— Катю.
У цьому тихому слові було стільки болю, що сестра на мить замовкла.
З кімнати вийшла Марія. Уже в новій джинсовій куртці, яку тітка щойно витягла з валізи.
— Мамо, досить. Ну справді.
Вона підійшла до Наталі, обійняла її за плечі.
— Тьотю, не слухай. Мені все подобається. І куртка, і подарунки. Я так чекала, коли ти приїдеш.
Наталя накрила долонею її руку.
— Правда?
— Ну звісно. Ти ж мені як друга мама.
Катерина відвернулася до вікна.
— Друга мама… А на випускному дитина потім червонітиме.
— Не буде вона червоніти, — втомлено сказала Наталя. — Завтра підемо в банк. Ще сімсот зніму.
— Тьотю, не треба, — неголосно мовила Марія, але рук не прибрала. — Ти тільки не засмучуйся. От побачиш: як виросту, я тебе на руках носитиму. Ніколи не покину.
Наталя притиснула її до себе.
— Мені б тільки знати, що я вам потрібна.
— Ой, ну почалося! — Катерина вже усміхалася, збираючи купюри назад у конверт. — Звичайно, потрібна. Кому ж іще, як не рідним? Зараз чай поставлю.
Того вечора Наталя так і не розповіла, як засинала сидячи біля ліжка літньої синьйори. Як відкладала похід до стоматолога. Як кілька зим проходила в одному пальті.
Катерина лише запитала:
— А добре хоч платили, твої італійці?
— По-різному бувало.
— Ну головне, що не дарма їздила.
Наталя глянула на Марію, яка крутилася перед дзеркалом у новій куртці.
— Не дарма, — погодилася вона.
Після повернення до Івано-Франківська Наталя влаштувалася бухгалтером. Увечері брала додаткову роботу: звіти, накладні, чужі помилки, які треба було терміново виправити.
Телефон дзвонив, коли вона вже збиралася спати.
— Наталочко, не спиш? Марійці за гуртожиток треба.
— Завтра перекину.
За тиждень:
— Тьотю, тут книжки дорогі. Незручно просити…
— Скільки, дитино?
Потім зламалася пральна машина в Катерини. Потім Марії знадобився ноутбук. Потім гроші на поїздку з однокурсниками.
— Ти ж у нас одна така надійна, — казала сестра.
Наталя усміхалася в слухавку й знову сідала за комп’ютер.
Через чотири роки Марія прийшла до неї з обручкою на пальці.
— Тьотю! Ростик освідчився!
— Та невже? Дай подивлюся!
Наталя обійняла племінницю, розплакалася, побігла ставити чайник.
А за кілька днів Катерина поклала перед нею аркуш із підрахунками.
— Ми ресторан знайшли. Біля озера. Дуже гарний.
Наталя пробігла очима список.
— Сто двадцять гостей?
— А кого викреслити? У Ростика сама родина велика.
— Може, скромніше зробити?
Марія перестала гортати фотографії суконь у телефоні.
— Тьотю… Я ж один раз заміж виходжу.
— Я не про те, Марійко. Просто сума…
— У сватів бізнес, — перебила Катерина. — Не можна показати, що ми гірші. Ти ж маєш іще італійські заощадження?
Наталя поглянула на стіну біля балконних дверей. Після останнього дощу там знову проступила темна пляма.
— Маю. Хотіла балкон зробити. І ванну, бо труби вже…
— То хіба воно горить? — Катерина посунула аркуш ближче. — Балкон почекає.
Марія взяла тітку за руку.
— Ми з Ростиком після весілля до Німеччини поїдемо. Робота вже є. Заробимо, віддячимо. І тебе заберемо до себе, чесно. Ти стільки працювала, досить уже.
— А де я вам там потрібна буду?
— З нами! — Марія засміялася. — Будеш жити як королева. Правда, мамо?
— Чуєш? Дитина про тебе думає.
Наталя ще раз подивилася на підрахунки.
— Добре. Зніму депозит.
На весіллі їй тричі дякували в мікрофон.
— Нашій найдорожчій тьоті Наталі! — вигукнула Марія. — Без тебе цього свята не було б!
Гості аплодували. Наталя витирала очі серветкою й ховала під столом руку з потертою сумочкою.
— Щаслива? — нахилилася Катерина.
— Дуже.
— От бачиш. А ти — балкон.
Минуло ще сім років.
Наталі виповнилося шістдесят два. Працювати вечорами вона вже не могла: дрібні цифри розпливалися перед очима, спина не давала довго сидіти, а серце часом билося так, що доводилося завмирати посеред кімнати.
— Вам треба берегти себе, — повторювала лікарка. — Ви ліки регулярно приймаєте?
— Приймаю.
— Усі?
Наталя опустила очі.
— Ті, що дорожчі, іноді пропускаю. Коли пенсія закінчується.
У Марії в Мюнхені вже були квартира в кредит, син і дві машини. Спочатку вона телефонувала часто. Потім — раз на місяць. Згодом Наталя переважно дивилася її фотографії в телефоні.
«Гарні ви мої», — писала під знімками.
Марія ставила сердечко.
Одного разу Наталя набрала сама.
— Марійко, як малий? Уже читає?
— Читає, тьотю. Слухай, я за кермом. Давай пізніше?
— Добре. А ти мені передзвониш?
— Та звісно.
Того вечора Наталя лягла спати, поклавши телефон біля подушки. Він так і не задзвонив.
У листопаді їй стало зле біля ліфта. Пакет випав із руки, яблуко покотилося сходами.
— Наталю? Ви мене чуєте?
Сусідка Олена присіла поруч, підтримала її за плечі.
— Зараз швидка буде. Тільки не вставайте.
— Я… додому дійду…
— Нікуди ви не підете. Дивіться на мене. Ось так. Я тут.
У лікарні Наталя все перепитувала:
— А можна завтра додому? Мені ж нікого…
— Поки що не можна, — відповів лікар. — Зараз головне — стабілізувати ваш стан.
Після перших витрат на призначені ліки на картці залишилося зовсім мало. Наталя довго дивилася на залишок, потім відкрила листування з Марією.
Подзвонила.
Ніхто не відповів.
За хвилину прийшло повідомлення:
«Тьотю, ми в торговому центрі. Кавомашину вибираємо. Напиши, якщо термінове».
Наталя кілька разів стирала набрані слова. Нарешті надіслала:
«Я в лікарні. Серце. Мені дуже зле. Можеш трохи допомогти на ліки? Пенсії не вистачило».
З’явилася позначка, що повідомлення прочитано.
Наталя поправила халат, ніби племінниця могла зараз її побачити, й чекала.
П’ять хвилин. Десять.
У палаті вимкнули верхнє світло.
Вона набрала ще раз. Виклик скинули.
Тоді подзвонила Катерині.
— Наталю, що там? — На задньому плані працював телевізор.
— Я в кардіології, Катрусю.
— Як це?
— Швидка забрала. Можеш завтра приїхати? Привезти води, сорочку чисту… І ковдру. Тут холодно.
— Ой, завтра ніяк. У мене перукар на дев’яту.
Наталя помовчала.
— То після перукаря.
— Потім базар. Увечері кума зайде, ми давно домовилися.
— Я не прошу на весь день. Хоч на пів години.
— Ти думаєш, це так просто — через усе місто мотатися?
Наталя притиснула телефон міцніше.
— Катю, мені вставати не дозволяють. Я навіть води не можу…
— Попроси когось там. Санітарку. Дай їй грошей, вона принесе.
— Я тому й дзвоню…
— Грошей у мене теж немає, одразу кажу. У всіх зараз важко. Все, сестро, не можу говорити, в мене на плиті.
— Катю, почекай…
У слухавці вже було тихо.
Наталя ще трохи потримала телефон біля вуха. Тоді поклала його екраном донизу.
— Донька? — запитала сусідка по палаті.
— Сестра.
Більше вона нічого сказати не змогла.
Наступного ранку хтось обережно торкнувся її плеча.
— Наталю, ви спите?
Біля ліжка стояла Олена. З мокрого плаща капала вода, в руках були пакети й термос.
— Ви?.. Оленко, навіщо ж…
— Бо ви вчора без нічого поїхали. Я бульйону зварила. Лікар дозволив, я спитала.
Вона поставила термос, витягла воду, печені яблука, серветки.
— А це за списком з аптеки.
— Ні, ліки не треба! — Наталя схопила її за рукав. — У мене зараз немає чим віддати.
— Наталю.
— З пенсії поверну. Тільки не все одразу…
— Та подивіться ви на мене.
Олена присіла біля ліжка.
— Коли я ногу зламала, ви мені суп у борг носили?
— До чого тут…
— А продукти? А кота годували за тарифом?
Наталя спробувала всміхнутися, але губи затремтіли.
— То ж інше.
— Чому інше?
Відповіді не було.
Олена відкрутила термос.
— Давайте поїсте трохи. А потім скажете, де у вас удома теплі речі. Я вчора до сестри вашої заходила, думала, ключі в неї є.
Наталя напружилася.
— І що?
Олена на мить відвела очі.
— Сказала, що зайнята.
— У неї гості, мабуть.
— Так. Вона саме це й сказала.
Наталя дивилася на пару над чашкою.
— Оленко… Я ж їм ніколи не відмовляла.
— Знаю.
— Може, я якось не так попросила?
Олена поставила чашку на тумбочку й узяла її за руку.
— Ви попросили принести води. Що там можна сказати не так?
Наталя заплакала беззвучно, затуливши обличчя долонею. Олена не вмовляла її заспокоїтися. Просто сиділа поруч.
Лікування затягнулося на три тижні.
Олена приходила після роботи. Приносила чисті сорочки, забирала брудні, нагадувала зарядити телефон.
— Сьогодні краще виглядаєте.
— Це ви окуляри забули.
— О, вже сперечаєтеся. Значить, справді краще.
Катерина не прийшла жодного разу.
Марія так і не відповіла на прохання про допомогу.
Одного вечора Наталя відкрила їхнє листування. Прочитала своє останнє повідомлення й повільно закрила.
Більше не писала.
Після виписки вдома на неї чекали вимита підлога, свіжа постіль і каструлька супу.
— Оленко, коли ви встигли?
— Учора. Ви ж мені ключі самі дали.
Наталя зупинилася посеред передпокою.
— Я боялася повертатися.
— Чого?
— Думала, зайду — і тут нікого.
Олена забрала з її рук лікарняний пакет.
— Роздягайтеся. Суп холоне.
Навесні Наталя вже потроху гуляла у дворі. Вчасно купувала ліки. Навчилася не казати «та минеться», коли щось боліло.
Якось вони з Оленою сиділи на кухні.
— Я хочу з вами про квартиру поговорити, — почала Наталя.
Сусідка одразу насупилася.
— Тільки не кажіть, що ви за суп збираєтеся…
— Не за суп. Вислухайте.
— Наталю, я допомагаю не заради квартири.
— Я знаю. Саме тому й хочу, щоб ви вислухали.
Розмов було кілька. Потім — консультація в нотаріуса, запитання, пояснення, час подумати. Наталя не поспішала. Вперше вона уважно читала кожен пункт документа, що стосувався її власного життя.
Вони уклали договір довічного утримання: з чіткими умовами догляду, допомоги й проживання Наталі у своїй квартирі.
А за тиждень, розбираючи папери, вона знайшла інший документ — старий проєкт дарування житла Марії.
«Підпиши зараз, навіщо потім дитині клопоти», — наполягала колись Катерина.
Наталя тоді відклала похід до нотаріуса. То робота, то хвороба.
Тепер вона перечитала першу сторінку й розірвала аркуші.
Саме тоді подзвонили у двері.
На порозі стояла Катерина з великим пакетом апельсинів.
— Наталочко! Ну нарешті я до тебе вибралася!
Вона потягнулася обіймати сестру, але та лише відступила, пропускаючи її до квартири.
— Заходь.
— Як ти гарно виглядаєш! А я все збираюся, збираюся… То тиск, то справи. Ти ж знаєш.
— Знаю.
Катерина поставила апельсини на стіл.
— Це тобі. Вітаміни.
— Дякую. Чаю?
— Потім. Тут така біда, Наталю…
Сестра сіла, навіть не знявши пальта.
— Марійка вчора дзвонила. Плакала так, що я сама всю ніч не спала.
Наталя залишилася стояти.
— Що сталося?
— У Ростика проблеми з податками. Чи фірма щось не так оформила, чи бухгалтер… Я не розібрала. Треба п’ятнадцять тисяч євро до кінця місяця. У них і кредит, і платежі прострочені. Бояться квартиру втратити.
— Нехай документи покаже юристу.
— Та це все довго! Гроші потрібні зараз.
— У мене таких немає.
— Готівкою немає, я розумію.
Катерина обвела кухню поглядом.
Наталя мовчала.
— Ми тут подумали, — продовжила сестра вже бадьоріше. — Навіщо тобі самій дві кімнати? Прибирати важко, комуналка велика. Продамо, купимо тобі меншу квартиру. А різницю — Марійці.
Наталя повільно відсунула стілець і сіла навпроти.
— Ви вже подумали?
— Ну так. Треба ж вихід шукати.
— Без мене вирішили, де я житиму?
— Та ніхто нічого не вирішував! Я ж раджуся. На околиці є гарні малосімейки. Тобі багато не треба.
— А Марійці треба.
— У неї дитина!
Наталя провела долонею по скатертині.
— Коли я лежала в лікарні, мені теж багато не треба було. Вода. Чиста сорочка. Щоб хтось прийшов.
Катерина відкинулася на спинку стільця.
— Знову ти за своє…
— Я тоді вперше вас попросила.
— Не вперше. Не перебільшуй.
— Добре. Вперше, коли без вас не могла впоратися.
Катерина стиснула губи.
— Я ж пояснювала: не виходило. І взагалі, ти могла ще раз подзвонити.
Наталя підвела на неї очі.
— Ще раз попросити перенести перукаря?
— Ну навіщо ти так?
— А Марійці що я мала написати вдруге? Що мені гірше, ніж новій кавомашині?
— У них там своє життя! Ти не розумієш, які там витрати.
— Розумію. Я п’ять років жила за кордоном.
Катерина замовкла.
З вулиці долинув дитячий сміх. Наталя трохи почекала, поки мине клубок у горлі.
— Я не купувала собі пальта, бо вам було треба. Не лікувала зуби, бо вам було треба. Віддала заощадження на весілля. І весь час думала: нічого, це ж мої рідні.
— А тепер рахунок виставляєш?
— Ні. Якби рахунок, я б називала суми. Я кажу, що більше так не буде.
Катерина різко встала.
— Тобто ти відмовляєшся допомогти Марійці? Через якусь образу?
— Я відмовляюся продавати свій дім.
— Вона ж тобі як донька!
— Я теж так думала.
— Наталю!
— Не кричи. Я тебе чую.
Сестра вхопилася за спинку стільця.
— Ти ж сама казала: все їй залишиш. Чи забула?
— Не забула. Але передумала.
— Як це — передумала?
Наталя підвелася.
— Минулого тижня ми з Оленою уклали договір довічного утримання.
Катерина дивилася на неї, не кліпаючи.
— З сусідкою?
— Так.
— Ти чужій людині квартиру віддала?!
— Людині, яка була поруч, коли мені було найстрашніше.
— Та вона ж через квартиру й ходила!
— Вона прийшла, коли я ще не знала, чи повернуся додому. І нічого не просила.
— А я, значить, чужа? Рідна сестра? Я тобі апельсини через усе місто несла!
Наталя глянула на пакет.
— Краще б ти тоді води принесла.
Катерина відкрила рота, але нічого не сказала.
Наталя пройшла в передпокій і відчинила двері.
— Квартиру я продавати не буду. Пенсію витрачатиму на ліки, їжу й себе. А ви з Марійкою мусите самі дати раду своїм справам.
— Ти ще пошкодуєш.
Наталя тримала двері відчиненими.
— Можливо. Але це буде моє рішення.
Кілька секунд Катерина стояла нерухомо. Потім повернулася на кухню, схопила пакет з апельсинами й вийшла, зачепивши ним одвірок.
Наталя замкнула двері.
Руки тремтіли. Вона притулилася до стіни й постояла так, прислухаючись, як стихають сестрині кроки.
За хвилину у двері тихо постукали.
— Наталю? Це я, — озвалася Олена. — Ви на прогулянку збираєтеся? Чи сьогодні відпочинете?
Наталя відчинила.
— Збираюся. Тільки куртку візьму.
Олена придивилася до неї.
— Щось сталося?
— Катя приходила.
— Хочете поговорити?
Наталя на мить задумалася.
— Потім. Зараз хочу надвір.
Вона взулася, перевірила, чи взяла ключі, й раптом усміхнулася.
— Оленко, а зайдімо дорогою в кав’ярню.
— Лікар вам міцної кави не дозволяв.
— То візьмемо чай. І по шматочку пирога.
— З якої нагоди?
Наталя зачинила за собою двері.
— Просто хочу.
І цього разу їй не було соромно за ці слова.
А як ви вважаєте: Наталя справедливо відмовила сестрі та племінниці чи рідним варто було дати ще один шанс?