Тетяна Богданівна саме різала часник для борщу, коли в двері подзвонили двічі, різко і нетерпляче. На порозі стояла Юля в розстебнутому пальті, з червоними плямами на щоках і стиснутою в кулаці тонкою золотою цяткою.
– Тетяно Богданівно, із сьогоднішнього дня ви більше не моя хресна. Я вам віддаю ваш ланцюжок з хрестиком, а ви мені, будь ласка, поверніть дві тисячі, які я вам зичила.
Вона поклала ланцюжок на край столу, просто біля дощечки з часником. Хрестик тихо дзенькнув.
— Заходь хоча б, — спокійно сказала Тетяна Богданівна й обтерла руки рушником. — Що сталося, дитино.
— Ви самі знаєте, що сталося.
— Не знаю. Скажи.
— Ви здали квартиру на Садовій Андрієві, — Юля вимовила це ім’я так, ніби воно пекло їй язик. — Моєму колишньому чоловікові. Людині, яка пів року тому забрала з дому мікрохвильовку і мій пилосос. Мені про це розповіла сусідка з третього поверху. Я стояла в черзі в аптеці, а вона мені: «Юлю, а твій Андрій тепер у Тетяни Богданівни живе». Ви уявляєте, як це було чути.
— Уявляю, — кивнула Тетяна Богданівна.
— Нічого ви не уявляєте. Ви хрестили мене, ви були на моєму весіллі, ви молилися за мене , а потім пішли і віддали ключі тому, хто мене зрадив.
— Він тебе не зраджував, Юлю.
— Ой, будь ласка. Не починайте.
— Я тільки кажу, що він тебе не зраджував.
— А що він робив, по-вашому? Ходив до сусідки по сіль? — Юля голосно засміялася, але сміх вийшов сухий. — Ви хоч розумієте, що я відчуваю. Він живе у вашій квартирі, а я в орендованій однокімнатній з дитиною, і мені ніхто ключів не віддавав задешево.
— А хто тобі сказав, що задешево.
— Усі так кажуть.
— Усі кажуть багато чого, — Тетяна Богданівна повільно сіла на табурет. — А ти хоч раз спитала мене, чому я так вчинила.
Юля відкрила рота й закрила. Потім підняла підборіддя.
— А що тут питати. Тут усе ясно.
— Ясно тобі, — повторила хресна. — Двадцять шість років тобі, а ясно вже все.
— Не треба мене соромити.
— Я не соромлю. Я дивуюся.
— Чому я маю вислуховувати це від людини, яка мене зрадила.
— Зрадила, — тихо повторила Тетяна Богданівна. — Он як.
На кухні стало так тихо, що чути було, як у раковині крапає вода. Тетяна Богданівна підвелася, пішла до кімнати, довго шаруділа там у шафі й повернулася з конвертом.
— Тут дві тисячі. Рівно стільки, скільки ти мені позичила в липні.
— Я не думала, що ви так швидко, — розгублено сказала Юля.
— Ти ж просила.
— Просила, але…
— Бери. Не змушуй мене стояти з конвертом.
Юля взяла. Пальці в неї тремтіли, і це дратувало її саму.
— Ви навіть не будете виправдовуватися.
— Не буду. Я ж не винна. Просто не люблю пояснювати тим, хто вже вирішив.
— Добре, — Юля стиснула конверт. — Тоді до побачення.
— До побачення, Юлечко.
Двері грюкнули. Хресна лишилася сидіти над ланцюжком і ще довго не торкалася його.
Надворі накрапав дрібний листопадовий дощ. Юля йшла швидко, майже бігла, і чомусь їй хотілося плакати саме тоді, коли вона найбільше була впевнена у своїй правоті. На зупинці вона зустріла Олену, свою колишню колегу.
— Ти що така біла, — Олена зупинилася. — Щось із Софійкою.
— З Софійкою все гаразд. Я посварилася з хресною.
— З Тетяною Богданівною. Ти з глузду з’їхала. Це ж людина, яка тобі на аспірантуру гроші давала.
— Вона здала квартиру Андрієві.
Олена мовчала довго. Потім сказала:
— А ти знаєш, у якому він був стані, коли її взяв.
— Що ти маєш на увазі.
— Мені брат розповідав. Андрієве авто розбили у вересні, він пів місяця ночував в офісі в знайомого, а потім не мав де. Він і зараз не при грошах, Юлю.
— Мене це не стосується.
— Ну, як скажеш.
— Олено, не роби з мене лиходійку.
— Я нічого не роблю. Просто питаю, чи ти хоч з ним говорила.
— Мені нема про що з ним говорити.
— У вас дитина, — Олена знизала плечима. — Тема знайдеться.
Юля мовчки сіла в маршрутку. Вдома її зустріла Софійка, шестирічна, у піжамі з зайцями, з розмальованою долонею.
— Мамо, а тато казав, що завтра забере мене зі школи.
— Коли він це казав.
— Учора по телефону. Він сказав, що в нього тепер є дім і там є моя кімната. Там поки один стілець, але він купить ліжко.
— Софійко, — Юля сіла перед дочкою. — Тато так сказав.
— Він сказав, що це його подарувала баба Таня.
— Не баба Таня, а Тетяна Богданівна, — машинально виправила Юля. Потім помовчала. — Як подарувала.
— Ну, віддала жити. Сказала, що потім розбереться з грошима.
Юля відчула, як щось повільно проворушилося в грудях. Їй раптом захотілося зателефонувати Андрієві, але гордість була сильніша. Вона відправила дочку мити руки, а сама довго стояла біля вікна.
Вночі вона не спала. Вранці, відвівши Софійку до школи, довго ходила вулицями, а потім, не розуміючи, як це сталося, опинилася біля будинку на Садовій.
Піднялася на четвертий поверх. Двері були прочинені. Із квартири долинав кашель, глухий, важкий.
— Андрію, — Юля зайшла без стуку. — Ти тут.
У порожній кімнаті на матраці сидів Андрій. Обличчя в нього було сіре, під очима чорні тіні, а на підлозі стояла кружка з чаєм і пачка ліків.
— Юля, — він спробував підвестися й закашлявся. — Ти як тут опинилася.
— Мені сказали.
— А. Ну, так.
— Що з тобою.
— Застудився. Нічого страшного.
— Ти кашляєш так, що з сусідньої квартири чути.
— Мені Тетяна Богданівна приносила мед і сироп. Сказала, що це від кашлю найкраще.
— Вона була тут.
— Майже щодня. Спершу з борщем, потім з подушкою, потім, — він невесело всміхнувся, — з твоєю старою ковдрою, яка в неї лежала. Ти колись залишила в неї.
Юля озирнулася. На підвіконні стояв горщик із геранню. Той самий, із хресної. На кухні, крізь прочинені двері, виднілася нова плита, чиста, з ціною, яку забули відклеїти.
— Це вона купила.
— Так. Я казав, що не треба. Вона відповіла, що не збирається здавати житло, де нема на чому варити.
— А скільки ти їй платиш.
Андрій відвів очі.
— Я ще нічого не платив.
— Нічого.
— Вона сказала, що з першого грудня, коли знайду роботу.
— Навіщо вона це робить.
— Спитай у неї, — Андрій знизав плечима. — Я теж питав. Вона мені відповіла, що в мене є донька, а в доньки має бути тато з дахом над головою. І щоб я не псував їй життя ще раз.
— Ще раз, — повторила Юля.
— Так вона сказала.
— А ти що.
— А я сказав, що не зіпсую.
Юля сіла на єдиний стілець. Їй стало ніяково, і від цього вона розсердилася ще більше.
— Чому ти не сказав мені.
— Бо ти б не слухала.
— Звідки ти знаєш.
— Бо ти й зараз не слухаєш, — він знову закашлявся. — Ти прийшла сюди не питати, а діставати докази.
— Не кажи так.
— А як мені казати. Ти мені три місяці не відповідала на повідомлення.
— Бо ти пішов.
— Бо ти сказала піти, Юлю.
— Я сказала, а ти пішов із пилососом.
— Я забрав його, бо в мене не було нічого, а в тебе був новий, тобі мама подарувала.
— Це дрібниці.
— От саме.
Вони замовкли обидва. У коридорі десь зашаруділи ключі, і до кімнати зазирнула Тетяна Богданівна з важкою сумкою в руках. Побачила Юлю, на мить завмерла, потім кивнула їй, як чужій.
— Доброго дня. Я принесла Андрієві суп і таблетки. Не заважатиму.
— Тетяно Богданівно, — Юля підвелася, — можна вас на хвилинку.
— Я зараз зайнята.
— Будь ласка.
Вони вийшли на сходи. Хресна стояла, тримаючись за поручень. Юля раптом помітила, що вона зблідла і що в неї тремтить рука.
— Вам погано.
— Тиск. Нічого. Говори, що хотіла.
— Я прийшла вибачитися.
— Не треба.
— Я не знала.
— У тому й річ, що не знала, — Тетяна Богданівна важко зітхнула. — А якби спитала, то знала б. Я цього не люблю в людях, Юлю. Коли роблять висновки раніше, ніж запитають.
— Ви могли мені сказати.
— Могла. Але подумала, що ти доросла й сама запитаєш, чому твоя хресна так робить. А ти прийшла і поклала мені на стіл ланцюжок.
— Мені було боляче.
— І мені було боляче. Ти ж мені заплатила дві тисячі так, ніби я з тобою розраховувалася за чужу послугу.
— Це ви віддали гроші.
— Ага, віддала. А знаєш, звідки я їх взяла.
— Звідки.
— Я продала сережки.
Юля стояла нерухомо.
— Які сережки.
— Мамині. Із рубіном. Ти їх бачила в мене на твоєму весіллі.
— Тетяно Богданівно.
— Я не хотіла тобі казати. Але ти так різко просила, що я не мала іншого виходу. Бо в мене пенсія восьмого, а ти прийшла п’ятого.
— Але ж ви могли просто сказати, що не маєте.
— Могла, — Тетяна Богданівна ледь усміхнулася. — Тільки гордість у мене така сама, як у тебе. Ми ж із тобою одного поля ягоди, хоч і не рідні.
— Навіщо ви так.
— Бо я теж не вмію бути першою, хто просить пробачення.
Вони стояли на сходовому майданчику, і крізь вікно було видно сірий двір, у якому дві дівчинки кружляли навколо калюжі.
— Я виправлю, — прошепотіла Юля. — Я зараз же піду і викуплю їх.
— Не треба, дитино. Сережки давно в чужих руках, а ти молода й ще заробиш на іншу пам’ять.
— Мені не потрібна інша пам’ять, мені потрібні ви.
— Ти ж сказала, що не потрібна.
— Я сказала дурницю.
— Тепер ти це кажеш, — хресна дивилася на неї довго й уважно. — А завтра знову образишся.
— Не ображуся.
— Образишся, ти ж у мати. Вона теж спочатку різала, а потім три ночі не спала. Я її добре знала.
— Мама ніколи мені цього не розповідала.
— А я розповім. Тільки не тут. У мене ноги не тримають.
Вони зайшли до квартири. Андрій дивився на них із матраца і мовчав, ніби боявся сполохати щось тендітне. Тетяна Богданівна поставила суп на нову плиту, засвітила газ і сказала не обертаючись:
— Сідайте обоє. Я вам зараз усе скажу, і більше не повторюватиму.
— Ми слухаємо, — Юля ковтнула.
— Андрію, ти поїдеш завтра до лікаря, я вже записала. Юлю, ти вдома візьмеш мою каструлю й будеш приносити йому їсти, поки він не стане на ноги. Це не прохання.
— Але ми ж, — почав Андрій.
— Ви розлучені, я знаю. Але ви батьки однієї дитини, і поки вона росте, ви маєте вміти розмовляти без мене. Усе. Хто не згоден, може піти.
Ніхто не пішов.
Увечері Юля повернулася на Садову сама, без Андрія й без Софійки. Тетяна Богданівна сиділа в старому кріслі й дрімала, а на підлокітнику лежав забутий ланцюжок із хрестиком.
Юля тихо підійшла, обережно підняла його, обійшла крісло й застебнула застібку на худій шиї хресної.
— Ти що робиш, — не розплющуючи очей, пробурмотіла Тетяна Богданівна.
— Нічого. Повертаю.
— А гроші.
— Гроші я вам теж поверну. Усі до копійки.
— Не гроші мені треба, Юлечко.
— Я знаю.
Хресна відкрила очі й подивилася на неї так, як дивилася, коли Юля була малою і втрачала молочний зуб.
— Ходи сюди, — сказала вона. — Сядь поруч. Розкажу тобі про твою маму.
Юля присіла на підлокітник. За вікном догоряв короткий листопадовий день, і десь у кімнаті, крізь затихаючий кашель, чулося, як Андрій обережно наливає собі чай.
Олеся Срібна