– Недолуга ти, Лєнка! Ми могли б ще зустрічатися і тусити. Тобі що, не подобалося, як ми відпочиваємо?
– Сашко, що ти таке кажеш? Ти жартуєш, так?
Сашко глянув на неї глузливим поглядом.
– Слухай, ось слово честі, в ліжку ти набагато краще розумієш, ніж у житті. Ти що думала, що я на тобі відразу одружуся? Для цього й намагалася залетіти?
З очей Олени побігли сльози.
– Я не намагалася, Сашко. Я справді спеціально не намагалася. Але коли Бог дав нам нашого малюка…
Сашко перебив її.
– Ну раз Бог тобі дав, то йди до свого Бога! Нехай він виховує його і годує!
Олена відчувала, як руйнується її гарний і райдужний світ. Цього просто не могло бути! Адже Сашко її кохав, він читав їй зворушливі вірші, та говорив такі прекрасні слова…
– Сашко, я не розумію, ти що – кидаєш мене?
Хлопець підняв руки вгору.
– Нарешті ти це усвідомила! Мабуть, для тебе дуже не просто – жити з таким загальмованим мозком. Я не просто кидаю тебе, а хочу, щоб ти навіть не думала з’являтись у мене на шляху!
– Зрозуміла? Ось тобі гроші, позбався малюка. Ти мене вже дістала! Раніше треба було думати. Хто ти взагалі така, щоб я одружився з тобою?
– А дитина…
– Ти думаєш, мені потрібна дитина від такої, як ти?
– Від якої? – ледве чутно перепитала Олена.
– Від сірості! Розумієш, є люди, а є сіра маса, яка завжди житиме у болоті. Ось ти і є така сіра маса, ще й із сільського болота!
Сашко кинув їй на коліна конверт, і одразу попрямував до машини. Олена схопилася, бажаючи побігти за ним, пояснити, що він все не правильно зрозумів, що у нього буде дитина… Але Сашко швидко сів у машину і поїхав.
Дівчина подивилася на конверт, відкрила його – на коліна посипалися долари. Виходить, Сашко все зрозумів правильно, і навіть підготувався до цієї розмови. Скільки часу минуло, вона не знала.
– Пані, вам погано?
Олена побачила перед собою чоловіка років сорока, а може трохи більше. Його обличчя було їй знайомим.
– Зачекайте, ви ж студентка…
– Ой! Вибачте, я вас не впізнала. Вибачте, я піду.
Це був її викладач, який прийшов в інститут лише цього року. Олена не дуже його пам’ятала, тому, що була занурена у своє кохання до Сашка, і втратила інтерес до всього іншого.
Вона зробила кілька кроків, і мало не впала, але чоловік встиг підхопити її.
– Ні, так не піде. Де ви живете?
– У гуртожитку.
– Та це ж інший кінець міста! – Він глянув на годинник. Була вже одинадцята ночі. Ось що, шановна пані, давайте до мене. Я вас напою чаєм, ви зовсім замерзли.
У Олени не було сил чинити опір, тому вона слухняно сперлася на його руку, згадавши, як його звуть.
– Дякую вам, Миколо Івановичу.
– Ти згадала, добре. А як тебе звуть?
– Олена.
– Ходімо, Олено, мій будинок уже видно.
Зайшовши у квартиру Миколи Івановича, Олена відзначила її гармонійну, ненав’язливу красу – наче вона потрапила в епоху Середньовіччя.
– Знаєте, коли в будинку затишно, самотність відчувається не так гостро, – з легким сумом промовив чоловік.
Ці слова торкнулися душі Олени, і дівчина не стримала сліз. Микола Іванович розгубився, але зрозумів, що з нею трапилося щось серйозне, мабуть, невдале кохання.
Він квапливо посадив Олену за стіл.
– Випиймо чаю.
Зробивши перший ковток, Олена подивилася на Миколу Івановича.
– Олено, що з вами сталося? Якщо не бажаєте розповідати, не потрібно. Але іноді, якщо виговоришся, стає легше.
Олена довірливо розповіла йому свою історію. До кінця оповідання дівчина ледве тримала очі відкритими. Микола Іванович підвівся.
– Он там спальня. Розташовуйтесь. А я у вітальні посплю. Зранку подумаємо, як вам далі жити. Сьогодні про це думати не потрібно – вам потрібен гарний, міцний сон. І не лише вам.
Олена з подякою і здивуванням глянула на нього, зворушена його турботою не тільки про неї, а й про її дитину, про яку ще ніхто не знав. Вона миттєво заснула, як тільки торкнулася подушки.
Вранці, згадавши, де вона знаходиться, Олена стривожилася:
– Господи, що робити? І Микола Іванович тут…
Вийшовши у вітальню, дівчина відчула аромат свіжозвареної кави. Микола Іванович зустрів її із теплою посмішкою:
– Олено, я вже хотів вас будити. Боявся, що холодним сніданком доведеться задовольнятися.
– Дякую. Але я не голодна.
– Звичайно, голодні, не треба соромитись. Сідайте, їжте.
Олена вдячно посміхнулася і сіла. Микола Іванович дивився на неї задумливо.
– Олено, я хотів би з вами серйозно поговорити. Думаю, моя пропозиція вас зацікавить…
… 25 років по тому.
– Потерпіть, Олександре Ігорьович, скоро вже, близько.
Сашко морщився від болю. Лікар попереджав його, що без своєчасного втручання все може закінчитись плачевно, але він не послухав. І тепер його особистий лікар прибув раніше за швидку допомогу на дві хвилини.
– Олександр Ігорьович, я розумію все, але є один лікар, який творить дива. Вона працює у клініці Шалімова. Я вже дзвоню.
Олександр відкинувся на спинку крісла. Йому було неприємно усвідомлювати, що його життя зараз буде в руках маловідомої людини, та ще й жінки.
Після того, як його дружина спробувала не тільки піти від нього, а й забрати все його майно, він став з недовірою ставитися до жіночої статі.
Тепер він був один, заможний, але абсолютно самотній. Він намагався не показувати, наскільки це тисне на нього. Потрібно було підтримувати імідж.
Коли були живі батьки, було простіше, але потім вони поїхали на відпочинок в африканську країну, і підхопили там якусь лихоманку. Поки лікарі розбиралися, їх не стало. Це ще більше відвернуло Олександра від медицини.
Виразка виявилася несподівано. Вона була не критична. Лікар наполягав на обстеженні та втручанні, а Олександр усе відкладав. Тепер ось чекає на швидку і не знає, чи повернеться колись у цей кабінет.
До лікарні його привезли майже непритомним, тож одразу відправили в операційну. На щастя, з ним приїхав його особистий лікар з усіма паперами.
Олександр навіть спробував помолитись, але не знав молитов. Він краєм ока спостерігав за медперсоналом, що снував навколо нього. Якоїсь миті всі зосередилися навколо столу, на якому він лежав. Олександр відчув маску на обличчі, й зустрівся очима з лікарем. Він відразу впізнав ці очі.
Коли лікар відійшла від столу, вона взяла папери та перечитала ім’я та прізвище пацієнта. Вона відразу зрозуміла, хто перед нею.
– Олено Аркадіївно, як завжди, вищий пілотаж!
– Та припиніть! Звичайна виразка. Скільки ми з вами таких перештопали.
– Ну, не скажіть. Сьогодні я спостерігав роботу якогось робота-андроїда. Жодного зайвого руху чи слова. Скоро ми рекорд з вами поставимо на найшвидше та якісне втручання.
Олена посміхнулася.
– В тебе тютюн є?
Колега глянув на неї величезними очима.
– Ви ж не палите.
– Іноді, коли нерви треба заспокоїти, балуюся.
Вони вийшли надвір. Чоловік спитав:
– Я правильно розумію, що людина, яку ми рятували, вам знайома?
– Правильно. Знаєте, я його ненавиділа багато років.
– Вам не можна було торкатися до його.
– Не можна…
… Олено, мені терміново треба поїхати на роботу за кордон. Такий шанс буває один раз у житті. Але я можу пропустити таку можливість, тому що в ту клініку воліють брати сімейних людей.
– Я пропоную вам вийти за мене заміж. Вам зарахуємо це, як медичну практику. Я дам дитині ім’я. Повірте, я вас не скривджу, і у вас буде все, про що ви тільки могли мріяти. Через три роки ми повернемося, і тоді ви вирішите, розлучитися зі мною, чи залишити все, як є.
Кинута студентка, при тому в положенні, чекала будь-чого, але тільки не такої пропозиції. Микола сказав, що на роздум один тиждень, і він потрібний їм обом, щоб добре познайомитися.
Вони дуже багато гуляли, спілкувалися, сиділи у ресторанах. І Олена не розуміла, чому така чудова людина не одружена, а Микола молився про одне, щоб вона йому не відмовила, бо часу вибирати наречену у нього не залишилося.
Його подорож була справою вирішеною. Справжнім чоловіком та дружиною вони стали за рік. Жодного разу, жодної миті Олена не пошкодувала про своє рішення.
Через п’ять років у них з’явилася донька, і син Олени одразу якось подорослішав, бо почував себе відповідальним за сестру…
…Минуло кілька днів. Олена намагалася не з’являтися в палаті Сашка, але довелося, тому що хворий сам зажадав лікаря.
– Ви мене звали? Я слухаю.
– Олено, як довго ти удаватимеш, що ми не знайомі?
Сашко посміхнувся, та спробував взяти її за руку. Вона м’яко відсторонилася, і запитала:
– Якщо це всі питання до мене, то я піду.
– Стривай. Ну, що ти, як маленька, пам’ятаєш тільки те, що було стільки років тому. Зараз все по-іншому, час інший, і ми інші. Ти одружена?
Лєна здивовано подивилася на нього. Він не жартує. Він цілком серйозно вірить, що Олені він досі цікавий! Вона посміхнулася.
– Вибачте, Олександр Ігорьович, але це не ваша справа.
Вона розвернулась і пішла до дверей. Він навіть підвівся на ліжку.
– Зрозумій ти, я все одно досягну того, що мені потрібно. Я завжди й всього домагаюся.
Він намагався щосили. Щодня у кабінеті з’являлися квіти. Щодня, вона виносила їх на стіл медсестер. Сашко все це бачив, але поговорити з Оленою у нього не виходило.
Тоді він вирішив підстерігати її на вулиці, добре, що ходити йому вже дозволили. Він нічого не став дізнаватись про неї, адже все це не мало жодного значення. Він відчував, що зараз існує тільки він та вона, і більше нікого бути не може.
Поки стояв, спостерігав за птахами. Горобці скублися, і при цьому голосно так цвірінькали. Сашко подумав: як у людей…
Але подивитися до кінця сцену йому не вдалося. Майже до самого ґанку підкотив білий «Лексус», і горобці розлетілися. З автомобіля вийшла Олена.
– Олена!
Вона обернулася до нього.
– Сашо, що тобі потрібно?
– Поговорити. Приділи мені трохи твоєї уваги.
– У тебе дві хвилини.
– А ти стала твердою. Олена, послухай, я… коли тебе побачив, зрозумів, що нічого не змінилося. Ти так само мені подобаєшся. Я думаю, що нам потрібно спробувати ще.
– Мені це не цікаво!
Сашко здивувався.
– Але ж ти мене так кохала! Тобі треба просто згадати.
– Сашко, дай мені спокій. Я дуже сподівалася, що ніколи в житті тебе більше не побачу.
Олена хотіла піти, але Сашко схопив її за руку.
– Олено, ти не розумієш, від чого відмовляєшся!
Двері білого позашляховика грюкнули, і поряд з ними опинився хлопець. Сашко завмер від несподіванки, і випустив руку Олени. Перед ним стояв він сам, тільки молодий!
– Мамо, проблеми?
– Так, ні, синку. Все гаразд. Чоловікові трохи погано стало. Поїхали.
– Так, поїдемо. Вже тато з Женькою зачекалися в ресторані.
Сашко повільно опустився на сходинку. Щось підказувало йому, що жодна спроба більше не увінчається успіхом. Хлопець посадив матір, а потім повернувся до Сашка.
Він уважно дивився на нього, і в Сашка піднялася хвиля надії, що зараз хлопець дуже зацікавиться, чому вони такі схожі, і Саша у всьому зізнається.
– Олександре Ігорьовичу, знаєте, я дуже допитливий, і тому давно знаю, ким ви мені доводитеся. Я вас дуже прошу, не наближуйтесь до нашої родини, інакше мені доведеться завадити це вам зробити. Усього доброго.
Машина давно поїхала, а Сашко так і сидів. Ну, що? Ось воно, щастя? Повні кишені грошей, і зневага того, кого на світі не мало бути, бо Сашко так хотів…
Залишити відповідь