— Ти серйозно це понесеш? — Денис скривився й тицьнув пальцем у коробку на тумбі. — Звичайну ганчірку? Мамі на ювілей?
— Це вишивана скатертина із серветками. Льон, ручна робота.
— Сором, а не подарунок! Там Олена з третього поверху буде, мамині сусіди по дачі… Могла б зі своєї заначки на кавоварку розщедритися. Мама двічі натякала!
Ліза перестала застібати пальто.
— З якої заначки, Денисе? Ти другий місяць без премій. Ми на мою зарплату живемо. Забув?
Вісімнадцять років тому вони одружилися й оселилися у квартирі, яку Лізі залишила бабуся. А у вересні Євгенія Трохимівна затіяла ремонт кухні й передпокою.
— На італійські кахлі треба додати, — сказала вона тоді синові й невістці. — І гарнітур я собі вже придивилася.
— У нас на дачі дах тече, — відповіла Ліза. — Спочатку його треба полагодити.
Свекруха образилася, але Денис начебто з дружиною погодився.
А за тиждень прийшов із роботи похмурий.
— Премії позрізали, — кинув він, знімаючи куртку. — Голий оклад залишили.
— І надовго?
— Звідки я знаю? Начальству, мабуть, видніше.
Відтоді Ліза купувала продукти й оплачувала рахунки зі своєї зарплати бухгалтера у водоканалі. Минулого тижня ще й черевики чоловікові взяла: старі зовсім розклеїлися.
А в четвер їй зателефонували на роботу з банку.
— Єлизавето, нагадуємо про внесок за вашою кредитною карткою.
— За якою карткою? Я нею не користувалася.
Картка два роки лежала в комоді під білизною — на крайній випадок. Повідомлення про операції Ліза колись вимкнула, а пін-код поставила простий: рік весілля.
Вона відкрила банківський додаток і довго дивилася на екран. Кредитний ліміт вичерпали.
Увечері Ліза знайшла в кишені старої Денисової куртки чеки з будівельних магазинів. Серед них лежав бланк доставки на адресу свекрухи, підписаний Денисом.
Тепер чоловік стояв перед дзеркалом у нових черевиках і невдоволено смикав манжети сорочки.
— До чого тут мої премії? — буркнув він. — Я, між іншим, заради матері в приватному гаражі підробляв! Гривню до гривні складав, поки ти свої під матрацом ховала!
— Вечорами підробляв? — перепитала Ліза. — А хто щовечора о сьомій сидів у мене на кухні й котлети наминав?
— В обідню перерву замовлення брав! Крутився, як міг! А ти для свекрухи завжди копійку тиснеш. І про човен мій навіть не починай — не продам!
Ліза про моторний човен із причепом, що стояв у гаражі, не сказала ні слова.
— Ходімо, трудяго, — мовила вона, беручи коробку. — Запізнимося до гарячого.
— І без кислої міни там сиди! У мами свято взагалі-то!
Євгенія Трохимівна жила поверхом вище. Поки вони піднімалися сходами, Денис поправив комір і набрав такого вигляду, наче сам поклав кожну кахлину в маминій квартирі.
Двері їм відчинила свекруха у вишневій сукні.
— Заходьте, заходьте! Олено, дивись, мій син прийшов!
Ліза повісила пальто сама, подалі від чоловіка. У кишені лежала пачка чеків.
— Женю, ну палац відгрохали! — захоплено вигукнула сусідка Олена в гірчичному костюмі. — А кахлі над плитою! Під мармур, із прожилками! Скільки ж це грошей пішло?
— Все Дениско, Оленко, все золотий мій! — засяяла свекруха. — Сам майстрів знайшов, сам кахлі вибирав, сам до останнього цвяха заплатив. Сказав: «Мамо, житимеш не гірше за людей!»
— Молодець, хлопче, — озвався сусід по дачі, накладаючи холодець. — Вшанував матір.
Денис сів на чолі столу й потягнувся до глечика з компотом.
— Та що тут такого? Мати в мене одна. Хто їй допоможе, як не син?
— Тільки на новий фасад не капни, — застерегла його Євгенія Трохимівна. А тоді нахилилася до Олени: — Здоров’я дитина гробила, вечорами підробляла. Допомоги ж йому чекати нізвідки…
Олена поглянула на Лізу.
— А хіба ви не разом допомагали?
— Який там разом! — свекруха розвела руками. — Від нашої Лізи снігу взимку не випросиш. Як почула про ремонт, одразу: «Грошей немає!» А сама, мабуть, зарплату на картці збирає.
— Треба ж, — похитала головою Олена. — На вигляд тиха, а яка скупа.
Ліза подивилася на чоловіка. Той навіть не глянув на неї.
— Я в неї й не просив, — сказав він. — Сам заробив, сам витратив. У нас у кожного своя кишеня.
— Бог із нею, не будемо про сумне, — свекруха кивнула на коробку. — Показуй, невістко, чим на ювілей порадуєш. Дениска сказав, ти сама вибирала.
Ліза посунула подарунок до неї. Євгенія Трохимівна розв’язала стрічку, підняла край скатертини й скривилася.
— Це що? На мій розсувний стіл — рогожку?
— Це льон ручної роботи, — відповіла Ліза. — Я вишивку до твоєї кухні добирала.
— Господи, як у селі, — підхопила Олена. — Хоч плям від котлет видно не буде!
— Я ж по-людськи просила маленьку кавоварку! — свекруха відкинула тканину. — На ремонт ні гривні не дала, усе на Дениску повісила. А тепер шмат мішковини принесла!
— Мамо, я її попереджав! — Денис махнув рукою. — Казав, що перед людьми сором буде. Ні, вперлася!
— Денисе, — тихо покликала Ліза. — Може, сам розкажеш, звідки гроші на ремонт?
Він завмер. Глянув на Олену, потім на матір.
— Ти мені стрілки не переводь! — Він стукнув долонею по столу. — Матір при гостях ганьбиш і ще на мене киваєш?
— Правильно, синку! — підхопила Євгенія Трохимівна. — Зовсім совість втратила!
— Іменинницю за столом засмучувати — остання справа, Лізо, — докірливо сказала Олена.
— Зараз вибачишся перед мамою! — підвищив голос Денис. — За свою жадібність. Цієї хвилини, я кому сказав!
За столом притихли. Сусіди по дачі втупилися в тарілки. Олена відклала виделку. Свекруха підняла підборіддя й чекала.
Ліза склала серветку, підвелася і вийшла з кімнати.
— Куди зібралася? Я з ким розмовляю? — крикнув Денис.
Вона повернулася з пачкою чеків. Поклала їх перед Оленою, а зверху — бордову кредитку.
— Це що за папери? — насупилася свекруха. — Рахунки за воду нам принесла?
— Стривай, Женю, — Олена присунула чеки. — «Світ кераміки»… «Сантехніка-плюс»… Доставка у сорок восьму квартиру, прийняв Денис…
— Віддай! — Денис потягнувся через стіл.
Олена притиснула папери ліктем.
— Оплата карткою, останні цифри — чотири вісім один два. І тут такі самі! Женю, та це ж Лізина кредитка!
— Що? — Євгенія Трохимівна повернулася до сина. — Якої ще кредитка? Ти ж присягався, що вечорами в гаражі підробляв!
— А майстрам він заплатив готівкою, — сказала Ліза. — Своєю зарплатою. І преміями, яких нібито не було.
— Ну ти, хлопче, й артист! — сусід по дачі опустив виделку.
— Досить на мене витріщатися! — огризнувся Денис. — Лізо, я ж із квартальної премії закрити хотів! Подумаєш, позичив картку на якийсь час. Не на гулянки ж спустив — матері кухню зробив!
— Позичив? — перепитала Ліза. — Ти хоч спитав мене?
— Я ж кажу, повернув би!
— Поки я нас обох годувала й тобі зимові черевики купувала, ти витягнув картку з-під білизни. Підібрав пін-код і поклав її назад. Думав, я без повідомлень не помічу?
— Денисе… — простогнала свекруха. — Як ти міг мене перед людьми так зганьбити? На чужу кредитку!
— Через три тижні закінчується безвідсотковий термін, — сказала Ліза, забираючи картку. Чеки вона залишила на столі. — Повернеш усе до останньої гривні. А сьогодні ночуй у мами.
— Ти це серйозно?
— Цілком. На нових кахлях розкладачку поставиш.
У передпокої вона накинула пальто й тихо зачинила за собою двері. Уже на сходах почула свекрушин голос:
— Брехав мені, а тепер Олена всьому двору розкаже!
— Женю, та я ж і слова нікому… — почала сусідка.
За три тижні Денис прийшов до Лізи з пом’ятим букетом хризантем. За цей час він устиг зненавидіти розкладачку в маминому передпокої. Євгенія Трохимівна сварила його за кожну краплю на новій раковині й щодня нагадувала про ганьбу: Олена таки розповіла про кредитку всьому двору.
Ліза відчинила двері й залишилася на порозі.
— Усе, Лізо, закрив борг до гривні, — запобігливо всміхнувся Денис. — Поглянь у телефон.
Вона перевірила рахунок. Гроші повернулися.
— Довелося човен із причепом майже за пів ціни віддати, — зітхнув він. — Не сезон зараз… Ну та гаразд. Котлетами пахне. Пустиш чоловіка погрітися?
Ліза прибрала телефон у кишеню й виставила на майданчик дві коробки із зимовими вудками та болотяними чоботями.
— Гроші бачу. Снасті забирай зараз, а за рештою речей завтра в гараж під’їдеш.
— Не зрозумів.
— Грітися йди до мами. Недаремно такий палац їй відгрохав.
— Лізо, ти здуріла? — Денис притиснув хризантеми до куртки. — Я ж розплатився! Через якісь паршиві кахлі вісімнадцять років перекреслиш?
— Не через кахлі, Денисе. Через те, що ти взяв картку й брехав мені. А потім назвав мій подарунок ганьбою і при всіх наказав вибачатися.
Вона простягла долоню.
— Ключ від моєї квартири сюди клади.
У понеділок Ліза подала на розлучення.
Денис і досі скаржиться чоловікам на роботі на розважливу колишню дружину: залишила, мовляв, людину без моторки через мішок клею для кахлів.
А Євгенія Трохимівна тепер ховається за гаражами, щойно побачить у дворі гірчичний костюм Олени.