Інна завмерла на порозі літньої веранди і дивилася на жахливий натюрморт.
На свіжовитий підлозі зі світлої дошки красувалися грудки жирної чорної землі. У кутку нагромаджувалися оцинковані відра. Поруч валялявся шматок іржавої сітки, облізла драбинка і величезний мішок з гноєм.
Вони з Олегом купили цей будинок три роки тому. Влізли в чималі борги, заощаджували буквально на всьому, щоб привести розвалюху до божого вигляду.
Ділянка примикала рівно до городу тітки чоловіка, Раїси Василівни. Хвіртка в сітці між ними завжди була відчинена. Так склалося історично.
Спершу тітка заходила за сіллю. Потім почала приносити свою розсаду на їхній сонячний бік. До середини травня вона зайняла половину веранди своїми дерев’яними ящиками. А цього ранку просто перетворила її моло не на свій особистий сарай.
Інна мовчала рівно до того моменту, поки не спіткнулася об чужий мішок, ледве не порвавши домашні штани об дріт, що стирчить.
Вона рішуче розвернулась і зробила крок у кухню.
– Олеже!
Чоловік захоплено гортав стрічку в телефоні, заїдаючи яєчню шматком хліба. Він неохоче відірвався від екрану.
– Чого галасуєш зрання?
– Іди подивися, на що перетворилася наша зона відпочинку, – сухо кинула Інна.
Олег витер долоні об паперову серветку. Вийшов на ґанок, зіщулився від ранкової прохолоди і вперся поглядом у піраміду з брудних ящиків.
– Ну, а що такого? – Миролюбно простяг він. – Тітка ж. Не зручно сваритись. У неї там на ділянці тінь суцільна від старих яблунь, взагалі нічого до ладу не росте.
– Не зручно спати на стелі! – Інна схрестила руки, але вчасно обсмикнула себе і просто сховала їх у кишені кофти.
– Ми тут журнальний столик поставити хотіли, гойдалку для відпочинку. Я цю підлогу вчора дві години відмивала! А тут філія колгоспного ринку. Цей мішок смердить так, що до кухні тягне.
– Інно, ну не починай, га? – Чоловік невдоволено скривився. – Вона мене з ложечки годувала, коли я був малий. Родня ж. Нехай стоять ці відра, кому вони заважають?
Воно й зрозуміло. Олег завжди уникав гострих кутів. Йому було простіше стерпіти, зробити вигляд, що проблеми немає, поступитися будь-кому, аби ніхто не підвищував голос і не вимагав від нього рішучих дій.
– Мені заважають!
– Знаєш, люба, – голос Олега набув вкрадливих ноток. – Ти забуваєш, як вона нам допомагала. Коли ми тільки розписалися, хто нам п’ять тисяч на пралку дав, щоб ми руками не прали? Тітка Рая! А ти тепер через пару ящиків бучу підіймаєш.
– Я ці п’ять тисяч віддала їй рівно через місяць зі своєї першої зарплати! – відрізала Інна. – І слухати закиди про цю нещасну пралку до пенсії не збираюся. Моя територія, – мої правила!
Вона спустилася сходами. Підійшла до сітки і голосно гукнула сусідку.
Раїса Василівна виринула з полікарбонатної теплиці. На ній була вицвіла бавовняна сорочка, на голові красувалася квітчаста хустка. Вона струсила землю з брезентових рукавиць і неквапливо підійшла до паркану.
– Чого галасуєш сусідко? – лукаво примружилася тітка.
– Раїсо Василівно, – Інна намагалася говорити рівно, – я вас дуже прошу. До вечора, щоб ваших речей на нашій веранді не було. Ящики, відра, добрива – забирайте все.
Тітка випросталась. Посмішка миттю злетіла з обличчя. Вона злісно зиркнула.
– Це ще чому?
– Бо це наша веранда! – Інна не відвела погляду. – Ми тут планували відпочивати, а не склад влаштовувати.
– Бач, фіфа яка! – гаркнула Раїса.
Вона зірвала рукавицю. На пальці хижо блиснув масивний перстень з каменем.
– Відпочивати вона планує! А розсада моя де стояти повинна? Олежка мені сам дозволив!
– Олег може дозволяти будь-що у своїй машині чи на роботі, – Інна не відступала. – А тут я господиня. Давайте без цього. Забирайте свої відра звідси!
Раїса Василівна гнівно піднялася.
– Рідня називається! Та я вас все дитинство пестувала! П’ять тисяч вам давала, коли з голоду пухли!
– Борг ми вам повернули за місяць, Раїсо Василівно, – карбуючи слова, промовила Інна.
– А ти, вертихвістка міська, прийшла на все готове і порядки свої встановлюєш? – не вгамувалася тітка.
Вона вчепилася пальцями в сітку.
– Це будинок Олега! А ти тут на пташиних правах!
– Я цей будинок на свої декретні та річні премії доводила до пуття, – гаркнула Інна. – Дах перекривала і підлогу змінювала, поки ваш Олежка шукав роботу. Часу вам до восьмої вечора. Потім я все це просто виставлю за хвіртку.
– Тільки спробуй! – Заголосила тітка.
Вона замотала головою так, що хустка ледве не злетіла.
– Удумала теж! Нічого я прибирати не буду. Олеже! Оле-е-же! Іди сюди, подивися на свою дружину!
Олег вивалився на ґанок. Розгублено глянув на дружину, потім на розчервонілу тітку.
– Тьотю Раю, правда, – винно промимрив він. – Ну, заберіть ви ящики. Ми там справді стіл хотіли поставити. Інна свариться.
– Стіл вони хотіли! – знущально передражнила Раїса, – поїли б і в будинку на кухні! Нічого з вами не станеться. А мені врожай треба рятувати! Слабкий ти мужик, Олеже. Баба тобою крутить, як хоче.
Тітка гордовито розвернулась і пішла до своєї теплиці. Хвіртка ляснула з такою силою, що з яблуні посипалося зелене листя.
Інна не стала скандалити далі, – сенсу не було. Вона повернулася до будинку і взялася до роботи за ноутбуком.
Ближче до обіду Інна вийшла на кухню по воду. Через прочинене вікно вона почула приглушені голоси. Олег стояв біля хвіртки і про щось шепотівся із тіткою.
– …нехай стоять до осені, тітко Раю, – голос чоловіка звучав запобігливо, – попсихує та перестане. Ви ж знаєте її, запальна. Я сам їй увечері скажу, що ми домовились. Не тягайте тяжкості.
– От і молодець, Олеже, – солодким голосом обізвалася Раїса Василівна. – Чоловік у хаті господар, а не ця міська істеричка.
Інна завмерла з чашкою у руці. Значить, ось так. Чоловік у хаті господар. Домовились вони!
Вона мовчки поставила чашку на стільницю. Скандали не пішла. Дочекалася вечора.
Рівно о восьмій Інна одягла старі кросівки, натягла господарські рукавички і вийшла на веранду. Олег у цей час дивився ролики у вітальні.
Вона почала методично витягувати чуже добро. Ящики із розсадою, важкі оцинковані відра, брудні дошки. Інна акуратно, намагаючись не розсипати землю на доріжці, виставляла все це прямо на ділянку Раїси Василівни. Прямо за спільну хвіртку.
Нещасний мішок з гноєм виявився непіднімним. Інна вперлася ногами в сходинку і потягла його волоком. Плівка зашурхотіла дошками.
Сусідські двері відчинилися. Раїса Василівна вилетіла у двір, як ошпарена. За її спиною маячила сусідка Клавдія, яка, мабуть, зайшла на чай.
– Ти що твориш, погань така?! – несамовито заволала тітка.
– Я ж сказала: до восьмої вечора! Час вийшов, – сухо відповіла Інна.
Вона зіпхнула важкий мішок за лінію хвіртки.
– Олеже! – Тітка перейшла на ультразвук.
Олег вискочив із хати. Побачив гору речей тітки на доріжці і втяг голову в плечі.
– Інно, ти збожеволіла? – судомно зашепотів він, підбігаючи до дружини. – Я ж з нею домовився! Я просив почекати до осені!
– Ти домовився – ти й чекай до осені, – голосно відповіла Інна, щоб чула і тітка, і Клавдія. – А на моїй веранді цього мотлоху більше не буде!
– Безсовісна! – надривалася Раїса Василівна, розмахуючи руками. – Я на вас порчу наведу! Я прокляну цей будинок! Ви ще приповзете до мене за картоплею!
Інна мовчки зачинила хвіртку. Зняла рукавички, кинула їх у відро для сміття і пішла в будинок.
Вночі спали погано. Олег крутився, голосно зітхав і намагався звернутися до совісті.
– Як ми тепер житимемо тут? – нудив він у темряві. – Це ж пекло почнеться. Вона ж щодня через сітку прокляття слатиме. Рідня ж. Навіщо ти так жорстко?
– Спи, Олеже, – обсмикнула його Інна.
Вона вже все вирішила.
Буря гримнула рівно о восьмій ранку. Але почалася вона не з криків Раїси.
З боку вулиці пролунав важкий гул двигуна. Забурчала вантажівка. Потім дзвінко брязнув метал. Інна накинула вітрівку і вийшла на ґанок.
Бригада з трьох міцних хлопців у робочих комбінезонах вже справно вивантажувала металеві стовпи та величезні листи коричневого профнастилу. Старший із планшетом підійшов до воріт.
– Господарі! Розмічатимемо лінію прямо по старій сітці?
– Так, – кивнула Інна.
Вона дістала телефон з кишені.
– Переказ за роботу я вам зараз скину, матеріали сплачені.
Хвіртка з сусідньої ділянки мало не злетіла з петель від потужного стусана. Раїса Василівна влетіла у двір. Без хустки, розпатлана, з перекошеним від люті обличчям.
– Це що таке? – заголосила тітка, показуючи тремтячим пальцем на робітників. – Ви що це тут влаштували, іроди?
– Паркан ставимо, – Інна спустилася зі сходів.
Вона засунула руки в кишені вітрівки.
– Глухий. Два метри заввишки. Щоб тінь від нього на ваші дорогоцінні помідори падала.
– Який паркан? – Раїса почервоніла так, що почала зливатись із кольором майбутньої огорожі.
– У нас тут хвіртка все життя була! Ми ж одна сім’я! Ми ж не чужі люди, щоб відгороджуватися залізом!
– Чужі, Раїсо Василівно, – відрізала Інна. – Відсьогодні – зовсім чужі. Мені нахаби на моїй ділянці не потрібні.
– Та я… та ми… – застрягли слова у тітки в горлі.
Вона безпорадно озирнулася на робітників. Хлопці вже заводили бензобур прямо по лінії старої сітки, анітрохи не соромлячись сімейних розбірок.
– Олеже! Оле-е-ег! Виходь негайно!
Олег буквально вивалився із дверей. Все в тому ж домашньому одязі. Він переводив зляканий погляд із дружини на тітку, потім на гору металу біля воріт.
– Інно, ти чого? – голос чоловіка підвів, перетворившись на писк. – Ну, правда. Гроші такі убухала. Із заначки взяла? Навіщо паркан глухий?
– Тому, Олеже, що я не маю сил жити в прохідному дворі, – Інна підійшла до чоловіка впритул. – Я хочу виходити на свою веранду в халаті і не спотикатися об чужий гній. І не слухати, як мене обговорюють із Клавдією.
– Але ж це тітка Рая! – спробував звернутися до совісті чоловік.
Він понизив голос до відчайдушного шепоту.
– Як ми в очі їй дивитимемося?
– Можеш дивитися їй у вічі через хвіртку на вулиці, – отруйно відповіла Інна.
– Якщо тобі так потрібна ця пуповина – збирай речі і переїжджай до неї жити. Я тебе не тримаю. А я житиму на своїй закритій території!
Робітник завів інструмент. Оглушливий рев двигуна миттєво заглушив обурення Раїси Василівни.
Тітка постояла ще хвилину, картинно сплеснула руками. Спробувала щось крикнути крізь шум, але плюнула під ноги. Вона розвернулась і пішла на свою половину, голосно грюкнувши дверима будинку.
– Ти з глузду з’їхала, – пробурчав собі під ніс Олег, дивлячись, як величезний бур угризається в землю.
– Вся рідня гудітиме, що ми відгородилися.
– Нехай гудуть, – Інна розвернулася і пішла до хати.
Олег проковтнув слова. Сваритися з тіткою йому було страшно, але перспектива збирати речі та їхати з відремонтованого затишного будинку лякала ще більше. Він трохи постояв біля ґанку і слухняно поплентався на кухню.
Через тиждень високий коричневий паркан надійно приховав сусідський город.
На відмитій літній веранді стояв новий журнальний столик, два плетені крісла та тарілка з гарячими сирниками. Інна пила ранкову каву і дивилася на чисту світлу підлогу.
Жодного гною. Жодних чужих ящиків. І, головне, – жодної тітки Раї з її вічними вченнями.
Олег вийшов із будинку, потягаючись зі сну. Сів у друге крісло, взяв сирник і покосився на глуху металеву стіну.
– Знаєш, – задумливо сказав чоловік, відкушуючи випічку, – а без хвіртки якось навіть протягів поменшало. Затишніше.
Інна посміхнулася і підлила йому каву. Чи й правда зрозумів свою помилку, чи вдає, – час покаже! Та від своєї думки вона не відступиться, – хай там що…
Як ви вважаєте, слушно вчинила Інна? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!