– У мене мама зникла! – Вона ще вчора пішла у крамницю, і не повернулася

За віконцем уже темніє, а мами все нема. Юля, крутячи коліщатка на своєму візку, під’їхала до столу, взяла телефон і набрала номер мами.

“Апарат абонента вимкнений, або знаходиться поза зоною дії мережі”, – пролунав чужий голос.

Дівчинка розгублено дивилася на телефон, потім, згадавши, що на ньому мало грошей, вимкнула.

Мама пішла в крамницю, та все не поверталася. Такого ніколи не було, вона ніколи не йшла надовго, адже дочка не дієздатна з дитинства, і не могла ходити. Пересувалась на візку, а крім мами, інших родичів у неї не було.

Юлі вже сім років, і вона не боялася залишатися одна вдома, але мама завжди говорила, куди пішла, і коли повернеться. Дівчинка не могла зрозуміти, що трапилося:

«Сьогодні вона пішла у дальню крамницю за продуктами, там дешевше. Ми з мамою часто ходили туди. Вона, хоч і вважається дальньою, але до неї зовсім не далеко, за годину можна туди й назад сходити. Вона подивилася на годинник. – Уже чотири години минуло. Їсти хочеться».

Дівчинка спрямувала свій візок на кухню. Нагріла чайник, дістала з холодильника котлету. Повечеряла, але мами все не було. Вона не витримала, знову взяла телефон, та набрала номер:

“Апарат абонента вимкнений, або знаходиться поза зоною дії мережі”, – знову пролунав голос автовідповідача.

Дівчинка перебралася на своє ліжко, поклавши телефон під подушку. Світло не вимикала, бо без мами було ніяково. Лежала довго, але все ж таки заснула.

Прокинулася, коли сонечко заглянуло у вікно. Мамине ліжко було заправлене.

– Мамо! – крикнула вона у бік передпокою.

У відповідь тиша. Взяла телефон, зателефонувала. У відповідь той самий чужий металевий голос.
Стало страшно, з очей полилися сльози.

Костянтин повертався із кафе. Там щоранку продавали свіжу здобу. У них з мамою кожен ранок починався з цього – вона готувала сніданок, а син ходив у кафе за булочками.

Костянтину вже тридцять, але він досі не одружений. Дівчата і жінки просто не звертали на нього уваги: ​​негарний, худий, блідий. Хвороби його переслідували з дитинства.

Треба було дороге лікування, але його мама виховувала одна. Останній вердикт був не втішним – у нього не може бути дітей. З тим, що ніколи не одружиться, Костя вже змирився.

У траві він побачив зламаний старий телефон. Телефони та комп’ютери були його захопленням, і роботою. Він був програмістом та блогером.

Телефони в нього, звичайно, були найкрутіші, але через суто професійну цікавість, він підняв цей. Він був розчавлений, наче по ньому проїхала машина, і відкинула його убік.

«Може, що сталося? – майнула думка, і поклав зламаний апарат у кишеню. – Вдома розберуся».

Після сніданку вийняв зі знайденого телефону сімку, і вставив в один зі своїх. Номери на сімці висвітилися переважно лікарні, пенсійного фонду, та інших подібних установ, але першим стояв – «дочка».

Мить поміркувавши, зателефонував за цим номером:

– Мамо! – пролунав радісний дитячий голос.

– Я – не мати, – розгублено сказав Костя.

Одяг для вагітних

– А де мама?

– Не знаю. Я знайшов зламаний телефон, переставив сімку, і зателефонував.

– У мене мама зникла, – пролунав плач. – Вона ще вчора пішла у крамницю, і не повернулася.

– А де твої тато, бабуся?

– Немає в мене ні тата, ні бабусі. У мене лише мама.

– Тебе, як звати? – хлопець зрозумів, що дитину треба рятувати.

– Юля.

– Мене – дядько Костя. Юлю, вийди з квартири, та скажи сусідам, що ти залишилася одна.

– Я не можу вийти, у мене ніжки не ходять. І у сусідній квартирі ніхто не живе.

– Стривай, як це не ходять? – Костянтин зовсім розгубився.

– Я така з дитинства. Мама каже, що треба накопичити грошей, і мене вилікують.

– А як ти пересуваєшся?

– На візку.

– Юля, ти свою адресу знаєш? – Костя почав діяти.

– Так, вулиця Пасічна, будинок сім, квартира вісімнадцять.

– Я зараз приїду, і ми знайдемо твою маму.

Він вимкнув телефон.

Ніна Антонівна зайшла в кімнату сина:

– Костю, що трапилося?

– Мамо, я знайшов зламаний телефон. Поставив сімку в один зі своїх, і зателефонував. Там маленька дівчинка залишилася одна у квартирі, і вона не ходить. А інших родичів вона не має. Я дізнався її адресу. Поїду, розберуся.

– Поїхали разом, – і жінка почала збиратися.

Ніна Антонівна одна виховувала сина, тому чудово уявляла, як самотній матері з такою дитиною. Сама вона зараз на пенсії, а син дуже добре заробляє.

Вони викликали таксі, та поїхали виручати дитину. Прибувши за вказаною адресою, вони подзвонили в домофон.

– Хто? – пролунав сумний голос дитини.

– Юля, це я, Костя.

– Заходьте!

Коли вони зайшли в під’їзд, двері в потрібну квартиру вже були прочинені. Худенька дівчинка у візку, дивилася на них сумними очима:

– Ви знайдете мою маму?

– Як твою маму звуть? – одразу запитав Костянтин.

– Ліда.

– А прізвище?

– Перова.

– Стривай, Костю! – Зупинила його мати, й запитала у дівчинки. – Юля, ти їсти хочеш?

– Так. У холодильнику була котлетка, але я її вчора з’їла.

– Так, Костю, біжи в крамницю, в яку ми завжди ходимо, купи те, що ми купуємо.

– Зрозумів! – І вибіг із квартири.

Коли він повернувся, мати встигла щось приготувати на кухні. Відразу розібрала пакети, накрила стіл.

Одяг для вагітних

Коли поїли, Костя взявся за пошуки мами дівчинки. Відкрив міський сайт, і почав переглядати пригоди за вчорашній день.

Так, так. На вулиці Парковій водій автомобіля «ланос» здійснив наїзд на жінку. Постраждала доставлена ​​ в лікарню ».

Дістав телефон, почав дзвонити. Після третього дзвінка йому відповіли:

– Так, вчора до нас доставлено постраждалу з вулиці Паркової. Стан невтішний. Поки не приходила до тями.

– А як її прізвище?

– Документів та стільникового телефону при ній не було. Ви її родич?

– Ну… поки не знаю…

– Приїжджайте за адресою…

– Адресу я знаю. Зараз приїду.

Відключив телефон і підійшов до дівчинки:

– У тебе фотографія мами є?

– Так, – вона під’їхала до тумбочки, та дістала альбом. – Ось ми з мамою нещодавно фотографувалися.

– Яка в тебе гарна мама!

Костянтин дістав телефон, зробив знімок, і усміхнувся дівчинці:

– Піду шукати твою маму.

…Розплющила очі – біла стеля. Свідомість потихеньку поверталася. Перед очима майнула машина, яка швидко наближалася.

Спробувала поворухнутися, рух болем віддався у всьому тілі. Підійшла медсестра, тихо спитала:

– Прокинулася?

І тут очі Ліди розширилися від жаху:

– Скільки я тут лежу?

– Дві доби.

– Там у квартирі донька одна…

– Лідо, заспокойся! – Медсестра обережно поклала руку на груди хворої. – Тут молодий чоловік учора приходив. Залишив тобі свій телефон. Каже, що твій, машиною розчавило.

– Мені зателефонувати…

– Зараз! – Вона зачепила пальцем по напису “дочка”, і приклала апарат до вуха пацієнтки:

– Мамо!

– Юля, доню, як ти!

– Все гаразд! Зі мною бабуся Ніна, та дядько Костя приходить.

– Який дядько Костя?

– Не хвилюйтесь! – Виголосив лікар. – Інакше відберу телефон. Давайте я огляну вас!

– Доню, я передзвоню, – сказала Ліда, і вимкнула телефон.

Коли лікар вийшов, медсестра взяла телефон, та поклала собі в кишеню.

– Можна, я з дочкою ще хвилинку поговорю? – тихо прошепотіла Ліда.

– Лікар заборонив вам хвилюватися, – але все ж таки дістала телефон, і набрала номер.

– Доню…

– Лідо, мене звуть Ніна Антонівна, – пролунав незнайомий жіночий голос. – Вислухайте мене! Мій син знайшов ваш зламаний телефон. За сім-картою розшукав вашу дочку і вас. Я – пенсіонерка. Поки ви видужуєте, буду з вашою дочкою. Не хвилюйтесь! Передаю телефон Юлі.

– Мамо, не переймайся й одужуй швидше! – пролунав голос дочки.

– Доню, слухайся бабусю!

– Пані, вимикайте телефон! – пролунав голос медсестри.

Наступного дня Ліду перевели до загальної палати, а ввечері, у години приймання, заглянула медсестра:

– Перова, до тебе відвідувач.

Ліда навіть здивуватися як слід не встигла. Зайшов хлопець, якийсь непримітний, худий:

– Добрий день, Лідо! Мене Костя звуть, – усміхнувся. – Ось прийшов відвідати тебе. Не ображаєшся, що я одразу на «ти»?

– Ні.

Він поставив на тумбочку великий пакет:

Дізнатися більше

Освітні онлайн-курси

Садовий інвентар

Послуги няні

Товари для тварин

Послуги психотерапії

Косметика для краси

Кулінарні книги

Консультації педіатра

Одяг для дому

Домашні тренажери

– Тут моя мама тобі зібрала.

– Костю, я навіть не знаю, хто ви, – розгублено промовила хвора.

– Я випадково знайшов твій розчавлений телефон. Сімка виявилася цілою. Подзвонив твоїй дочці. Потім розшукав тебе.

– Як там моя Юля?

– Зараз.

Він узяв із тумбочки телефон, який сам залишив під час першого відвідування. Трохи почаклував над ним.

– Ось, будь ласка!

Ліда глянула на екран, і побачила свою дочку.

– Мамо! – Закричала та. – Тобі боляче?

– Ні, доню, вже все добре. Як ти?

– До мене баба Ніна приходить.

Хвора довго розмовляла зі своєю дочкою. Костянтин терпляче чекав. Поговоривши, Ліда опустила голову:

– Я тепер ваш боржник.

– Гаразд тобі, Лідо! – усміхнувся. – І давай, переходь на «ти»!

– Дякую, тобі, Костю!

– Зараз покажу, як користуватися цим телефоном.

Минуло два тижні. Винуватець тієї аварії приніс Ліді відступні двісті тисяч у лікарню, і привів адвоката.

Наступного дня її виписали із лікарні. Костя приїхав за нею, щоб привезти її додому.

– Мамо! – радісно закричала дочка.

Здавалося, ще трохи, й вона вискочить зі свого візка. Ліда присіла поряд з нею, обняла дочку, і заплакала від щастя.

Потім підійшла до літньої жінки:

– Ніно Антонівно, дуже дякую!

– Гаразд, тобі Лідо! Юля мені, наче онука стала.

– Ніно Антонівно, мені винуватець аварії відступні приніс, – вона дістала з сумочки гроші. – Візьміть! Мені більше нема чим вам віддячити.

– Забери, Лідо! – суворо промовила літня жінка. – Ми з сином, напевно, не збідніємо, а тобі Юлю лікувати треба. Костя вже домовився з якоюсь клінікою.

– Мамо! – радісно вигукнула донька. – Дядько Костя сказав, що ми з тобою поїдемо, і мені зроблять, щоб ходили ніжки.

Два тижні пробула Ліда з дочкою у клініці. Через три місяці потрібно було знову відвідати клініку. Потім проводити втручання через рік, і ще раз – на слідуючий рік. Через три роки, після трьох втручань та реабілітації, обіцяли, що Юля ходитиме.

А поки що дівчинка, так і пересувалася у візку. До того ж, спиці завдавали незручностей.

Але, видно, доля вирішила випробувати на міцність цих чотирьох людей. У Ніни Антонівни стало погано з серцем, і її поклали в лікарню у тяжкому стані.

Три ночі провела Ліда поряд з цією жінкою, яка стала їй рідною. Поверталася додому лише приготувати на всіх обід, та трохи поспати. Вночі з Юлею залишався Костянтин.

На четвертий день Ніна Антонівна остаточно прийшла до тями. Вона довго сумними очима дивилася на Ліду, що сиділа поруч, потім тихо промовила:

– Доню, видно не довго мені залишилося жити на білому світі. Виходь заміж за мого Костю. Він людина надійна. Разом ви і Юлю на ноги поставите.

– Ніно Антонівно, хіба він мене візьме?

– Візьме! – на обличчі жінки майнула посмішка. – Обов’язково візьме.

…Літня жінка тримала за руку дівчинку з ранцем за спиною, та букетом квітів. Якби не надто високий зріст дівчинки, можна було подумати, що до школи вона йде вперше.

А вона і йшла до школи вперше, але вже в четвертий клас. Перші три роки вона навчалася вдома дистанційно. Закінчила три класи майже відмінницею. І ось зараз йшла до школи на своїх ногах.

– Бабуся, мені якось ніяково.

– Що ти, Юлю? Тобі вже десять років! Он і твої тато з мамою йдуть!

– Доню, ти що така сумна? – Підійшла до неї Ліда.

– Боїться в школу йти, – похитала головою Ніна Антонівна.

– Давай руку! – Костянтин подав дівчинці свою долоню. – Ходімо!

– Ось з тобою, тату, мені зовсім не страшно, – посміхнулася Юля.

І вони, весело говорячи, попрямували до школи, а слідом йшли такі ж щасливі мама і бабуся…