Антоніна жила сама, але готувала собі повний обід: суп, котлети або курку, гарнір. І навіть пекла пироги. Вона любила готувати і смачно поїсти. Часто ділилася їжею зі старенькою з нижнього поверху, яка теж жила сама, але через старість уже рідко виходила на вулицю.
Антоніна роздумувала: подрімати після обіду чи, як завжди, віднести банку супу сусідці, як пролунав дзвінок. «Ну ось і подрімала, – з жалем подумала вона і пішла відчиняти двері. Нетерплячий дзвінок пролунав знову, підганяючи її.
— Та йду я, йду. Що за нетерпіння? – голосно пробурчала вона і відчинила двері.
Вона очікувала побачити кого завгодно, але тільки не свою колишню подругу Галю.
— Тонечко, можна до тебе? Біда в мене, – тремтячим голосом сказала та.
Антоніна мовчки роздивлялася подругу молодості, ніби роздумувала, впускати її чи ні. Галина справді виглядала розгубленою, з опухлими від сліз очима і почервонілим носом. Жінки дивилися одна на одну кілька секунд. Нарешті Антоніна, немов отямившись, відійшла вбік і ширше відчинила двері.
Галя обережно ступила через поріг.
— Я роздягнуся? – запитала вона невпевнено.
— Роздягайся, коли прийшла, – знизала плечима Антоніна, але капців не запропонувала. Багато честі.
Жінки пройшли в кімнату. Галя озирнулася, ніби перевіряючи, чи туди потрапила, сіла на краєчок дивана. Антоніна сіла віддалік.
— Ой, Тонечко, Гриша в лікарні. Дуже в тяжкому стані, – Галя промокнула очі хусткою. – Я до тебе прямо звідти. Ноги додому не несуть. – Вона голосно висякалася. – Коли «швидка» його відвозила, він попросив, щоб я тобі сказала. Тонечко, підемо до нього, заради Бога. – Галя несміливо подивилася на Антоніну, зі схлипом втягнула в себе повітря, немов злочинець, що чекав на вирок.
Антоніна роздивлялася її. «Постаріла, погладшала, а ось очі залишилися колишніми, чорними, як ніч. Потонув у них Гриша, пропав. І голос залишився дзвінким…» – Антоніна важко зітхнула.
— А чого до мене прийшла? Щоб пожаліла? – різко запитала вона.
— Так Гриша просив… – Кругле обличчя Галі навіть витягнулося, а очі навпаки, округлилися. Не очікувала вона такого прийому. – Лікарі сказали, що стан тяжкий, буде диво, якщо виживе. – Галя затряслася від стримуваних ридань усім своїм пишним тілом, притиснула хустку до очей.
— Живий же поки що. Чого завчасно ховаєш? – прикрикнула на неї Антоніна.
— Правда твоя, – Галя відняла хустку від обличчя.
— Ще встигнеш наплакатися. Коли він пішов від мене до тебе, знаєш, як мені тяжко було? Замкнулася, всі кватирки закрила, вікна завісила і три дні вила в подушку. Чого ж тоді не прийшла втішити мене? – Здавалося, від гучного голосу Антоніни в серванті сердито задзвеніли фужери.
— Я не знала. Ти не говорила. – Галя заморгала почервонілими повіками.
— А ти думала, я залізна? Гаразд, що вже тепер, – додала Антоніна вже тихіше. – Голодна, мабуть? Підемо, нагодую, суп свіжий зварила, ще не охолов. – Вона зі зітханням піднялася з дивана і пішла на кухню.
Скільки років тому було, а образа досі не минула, засіла скалкою в серці.
Галя слухняно пішла за нею, шморгаючи носом. У маленькій кухні удвох тісно. Вона сіла за стіл, намагаючись стиснутися, звільнити простір.
— Їж, – наказала Антоніна, поставивши перед нею тарілку з супом.
— Апетиту немає. А ти? – Галя зковтнула, взяла в руку ложку.
— Я раніше поїла. Вибач, тебе не чекала, – жорстко сказала Антоніна. – Їж, а то ображуся, – суворо додала вона, кивнувши на тарілку. – Сили тобі ще знадобляться. Молитися вмієш?
Галя відклала ложку, злякано втупилася на колишню подругу.
— Ти вважаєш, що час? – запитала боязко. – Я не переживу… – Галя знову заревіла.
— Переживеш. Я ж жива досі. Вважай, поховала його, коли до тебе пішов, – сказала вона вголос, а про себе подумала: «Що я на неї нападаю? Сама ж вигнала». – Досить ревіти, сльозами йому не допоможеш.
Галя знову взяла в руки ложку, стала повільно їсти.
«Отож бо. Апетиту в неї немає», – усміхнулася про себе Антоніна.
Потім вони мовчки пили чай.
— То ти поїдеш? – Від супу і гарячого чаю Галя розчервонілася, сльози висохли на очах.
— Мене не пустять. До тяжкохворих пускають тільки близьких родичів. А я йому ніхто, – відповіла Антоніна вже беззлобно.
— Як це? Ти дружина, перша. Ми разом підемо, – пожвавилася Галя.
— Добре, підемо, тільки завтра.
— Дякую. А то Гриша не пробачить мені. Вирішить, що я побоялася до тебе піти. Смачний суп. Гриша завжди казав, що я не вмію готувати. Твої пироги і борщі згадував, – заспокоївшись від їжі і гарячого чаю, Галя стала балакучою.
— Гаразд брехати. Згадував він, – проворчала Антоніна, але чути похвалу було приємно.
— Я піду, мабуть. – Галя позіхнула і злякано подивилася на подругу.
Напруга спала, Галя розімліла, обм’якла.
— Бач, загоровила. Відпочинеш, потім іди, куди хочеш. – Антоніна встала з-за столу і пішла в кімнату.
Галя покірно пішла за нею, слухняно лягла на ліжко, дозволила накрити себе пледом.
«Що зі мною? Сентиментальна стала з віком. Раніше з білого світу була готова зжити, а тепер нагодувала, спати вклала. І ж не пробачила. Чи пробачила? Він отримав по заслугах. Усю душу мені вимотав. Скільки разів від неї прибігав до мене? Але ж впускала. Любила…» – думала Антоніна, дивлячись у темряву за вікном, яка згущувалася.
***
Григорій прийшов зі служби змужнілим, красивим. Антоніна була в нього закохана ще зі школи. «Повернувся, дочекалася…» Її схвильоване сердечко затріпотіло, коли прибігла Галя і з порога розповіла новину. Вона зберігала свою таємницю від усіх, навіть від найближчої подруги.
— Ой, і красивий став, не можу, – Галя навіть заплющила очі, притиснувши руки до грудей. – Сьогодні в будинку культури дискотека. Він точно туди прийде. Підемо? – з надією запитала вона.
— Закохалася, чи що? – Тоня підозріло дивилася на подругу.
— Ага. Ось побачиш його, сама закохаєшся, – сказала Галя, не почувши в голосі Тоні ревнощів. – Так підемо? Ну, будь ласка, заради мене, – просила Галя.
У великому танцювальному залі Тоня одразу побачила Григорія у формі, з хвацько зсунутим на потилицю кашкетом. Спалахнула, серце забилося в грудях. Він теж упізнав її, підійшов і запросив танцювати. Від його форми йшов незнайомий запах. Гарячі долоні на талії пропалювали тканину сукні. Тоня відчувала, що її трясе, але не могла впоратися з хвилюванням.
—А ти змінилася, стала красунею, – сказав він, нахиливши голову і злегка торкнувшись губами її вуха.
Вона зніяковіла, почервоніла і побачила Галю. Та стояла біля стіни і нервово покусувала губи.
— Галя в тебе закохана, знаєш? – запитала Антоніна, глянувши на Григорія і тут же опустивши очі.
— Галя? – неуважно перепитав він.
— Запроси її на наступний танець. Вона мало не плаче.
Але Григорій танцював тільки з Тонею. Потім він проводжав її додому, вони цілувалися біля під’їзду.
— Ти вийдеш за мене? – раптом запитав він.
— Так одразу? – грайливо запитала Тоня, відчуваючи свою владу над ним.
— А чого тягнути? Звісно, не просто зараз. Потрібно влаштуватися на роботу, вирішити питання з житлом. Чи ти хочеш з батьками жити?
— Які в тебе далекосяжні плани. А ти мене запитав, чи хочу я за тебе заміж? – обурилася й одночасно зраділа Антоніна.
— Не хочеш? Та годі, не вірю. Усі дівчата хочуть заміж. Я ж знаю, що ти в мене закохана була в школі, – усміхнувся Григорій.
Через три місяці вони одружилися. Григорій влаштувався на вагонний завод. Там були найвищі заробітки в місті, але й гарувати доводилося в три зміни. Дали кімнату в гуртожитку.
Галя затаїла образу на подругу. Вона їй довірилася, сказала про своє кохання, а та нахабно забрала в неї хлопця. Вона теж влаштувалася на завод, щоб бути ближче до Григорія. Одного разу в перерві Галина заманила його в підсобку… Потім підстерегла на вулиці Тоню і все розповіла. А ще сказала, що чекає дитину. Блефувала, звісно. Але виявилося, що правда.
Тоня зібрала речі чоловіка і виставила в коридор. Двері не відчинила. Скільки ж вона потім ревіла і шкодувала про це. Коли в Галі став помітний живіт, подала на розлучення. Сама повернулася до батьків.
Григорій приходив, на колінах вимолював прощення. Не пробачила. Як же вона ненавиділа тоді подругу, проклинала її.
— Іди, дитина без батька ростиме? Раніше треба було думати.
— Хороший же хлопець. Оступився, з ким не буває. Адже любиш. Пробачила б, – умовляла Тоню мати, жаліючи зятя.
Григорій йшов, щоб через кілька днів прийти знову. А Галя страждала, ревнувала. У неї почалися передчасні пологи. Дитина зʼявилась неживою. Антоніна раділа спочатку, а потім ходила до храму, замолювала гріх. Звинувачувала у тому, що сталося себе.
Одного разу, коли мати поїхала на вихідні в село, Григорій прийшов уночі, довго стукав у двері. Сусіди погрожували викликати поліцію. Тоня здалася, впустила його. Спекотна була ніч…
Тоня розрахувалася з Гелею, помстилася. Через кілька днів заявилася колишня подруга, з опухлими від сліз очима.
— Відьма. Приворожила? Знову до тебе бігає? Думаєш, перемогла? Краще вбий мене, не віддам його тобі. Руки на себе накладу, якщо не відстанеш від нього. Як жити будеш після цього?
— Ну й наклади, – усміхнулася Тоня, а потім злякалася. А ну як, справді, зробить із собою що-небудь?
Коли вночі прийшов Григорій, не впустила більше.
***
Уранці вони поїхали в лікарню.
— До кого? – запитав охоронець у холі.
— До Григорія Нестеренка. Він у реанімації, у кардіології, – сказала поспішно Галя.
— У реанімацію не дозволено відвідувачів пускати. Хто ви йому?
— Дружина. А це його сестра.
— Можете пройти в ординаторську. З лікарем поговорите, – змилостивився охоронець.
Вони увійшли до ординаторської, боязко, боками тісно притиснувшись один до одного, немов боялися впасти, вже передчуваючи непоправне.
— Не стало вашого чоловіка уночі. Серце зупинилося.
Галя охнула і стала завалюватися на Антоніну. Лікар сунув їй під ніс ватку з нашатирем. Вона прокинулася і до болю стиснула руку колишньої подруги. Так і тримала її за руку поки їхали з лікарні.
Біля могили стояли дві згорблені жінки, підтримуючи одна одну. Дві подруги, сестри по нещастю, які втратили коханого чоловіка. Прийшов ще сусід, з яким Григорій іноді їздив на риболовлю. Більше в нього нікого не залишилося.
— Киньте по жмені землі. Пора закопувати. Зараз ще привезуть одного ховати, – поквапив їх один із могильників.
Галя подивилася на Антоніну, немов питала дозволу.
— Кидай перша, так належить, – сказала та.
Галя слухняно нахилилася. Грудка землі вдарилася об кришку труни. Могильники спритно сформували пагорб, поставили будиночком над ним два вінки і відійшли, чекаючи наступного катафалка. Сусід теж пішов. А жінки ще довго стояли біля свіжої могили, дивлячись на портрет молодого Георгія в рамочці між вінками.
Антоніна сама вибирала і замовила портрет. У неї не було останніх знімків Григорія, від Галі толку мало. Вона й запам’ятала його таким, молодим і красивим. І їй здавалося, що поховали зовсім іншу людину, яка змінилася до невпізнання. А її, Антоніни, Григорій живий…
Удома поставили на стіл чарку з оковитою, накрили скибочкою хліба, як годиться. Сиділи вдвох і поминали Григорія.
— Ось і немає нашого Гриші. Нехай земля йому буде пухом, – сказала Галя, захмелівши.
— Я вбити тебе хотіла, коли ти дитину носила. Проклинала тебе. Це через мене ти втратила дитину, – зізналася раптом Антоніна.
— Не кори себе. Я сама винна. Кохав він тебе. Усе життя любив. А я не відпускала його. Боялася одна залишитися. А ось залишилася.
Антоніна здивовано подивилася на подругу.
— Так. Знала, що бігав до тебе, ненавиділа тебе. Люто ненавиділа. Навіть убити хотіла. Адже я тоді навіть миш’як купила, хотіла підсипати тобі. А потім я дізналася, що в положенні. Гриша так радів. Обіцяв до тебе більше не ходити. Викинула. Видно покарав мене Господь за чорні думки, – Галя замовкла.
— А пам’ятаєш, як ми раніше співали з тобою? Час рікою пливе, як зустрів я тебе, як зустрів я тебе, моя пташко… – тихо заспівала Антоніна.
— Довго, довго дививсь, марно очі трудив, та впізнати тебе було важко, – підхопила дзвінким голосом Галя.
— Ти висока струнка, в тебе руса коса, в тебе очі сумні невеселі, – заспівали вони обидві, але голос Галі обірвався, вона заридала.
Антоніна вклала її в спальні, сама лягла на дивані. Згадала, як танцювала з ним, як перший раз цілувалася. Навіть запах пам’ятала від його армійської форми. Згадувалося тільки хороше. «Ти пішов, а що мені з нею робити?» Тільки тут вона заплакала, уткнувшись у подушку.
Вранці вони разом поїхали на цвинтар. Повертаючись, Галя раптом сказала, що піде до себе. Потрібно звикати жити самій.
— Я на дев’ять днів сама стіл зберу, ти не турбуйся, – пообіцяла наостанок Антоніна.
Кілька днів Галя не давала про себе знати.
— То жила практично в мене, тепер носа не показує, – бурчала Антоніна. – Нав’язалася на мою голову. Нянька я їй, чи що? Пішла в слід за Григорієм вона там, чи що… – Антоніна застигла посеред кімнати. – О, Господи! – Вона кинулася до шафи, одягла пальто, чоботи, шапку і вибігла з квартири.
Вона бігла три зупинки, спотикаючись і примовляючи вголос:
— Господи, врятуй і допоможи. Навіщо відпустила її? Тільки б встигнути… Тільки б встигнути…
Захекавшись, тиснула на кнопку дзвінка, била в двері. Клацнув замок, і Антоніна побачила Галю, опухлу від сну.
— Ти чого не приходиш? Я ж такого надумала. Таблеток наковталася, серце прихопило… А вона спить. Що очима кліпаєш? – накинулася Антоніна не Галю.
—Вибач, Тонечко. Я зовсім загубилася в часі. Сусідка таблетки дала, щоб не ревіла, я від них у сон хилить, – мляво виправдовувалася Галя.
— Тьху, ти, зараза. – Антоніна плюхнулася на табурет у передпокої, рвонула змійку пальта. – Дай води, вгоріла поки бігла.
— Ти проходь, Тонечко, Гришу пом’янемо. Я одна не можу… – Галя жалісливо подивилася на подругу.
Вони сиділи за столом, пили пили пили, закушували наспіх зробленими бутербродами.
— Так, правий Гриша, тобі вже сьомий десяток, а ти так і не навчилася готувати. За що він тільки любив тебе, безруку? – Антоніна подивилася на портрет Григорія на стіні. – Тобі добре там, відпочиваєш, а мені тепер доглядати за нею? – Антоніна мотнула головою в бік Галі.
—Не слухай ти її, Гришенько. Справляюся я. Вибач мені. Якби відпустила тебе до неї, жив би, напевно, досі. – Галя заплакала.
— Ось я й кажу, покарання ти моє. Підемо до мене, нагодую тебе супом, – зітхнула Антоніна.
Вони йшли, підтримуючи одне одного, щоб не впасти.
— Тонечко, щоб я без тебе робила? – раз у раз говорила Геля, спираючись на руку Антоніни.
— Та годі. Ми ж подруги. Нічого більше нам ділити…
Життя воно таке, все, врешті-решт, розставляє по своїх місцях. Кажуть, що дружбу зберегти важче, ніж кохання. Серце людини мінливе. А що ще їм залишилося? Згадувати коханого, який пішов, і підтримувати один одного…
