– Аліно Романівно, нам треба поговорити про заповіт вашого чоловіка, – нотаріус, Степан Маркович, дістав якісь папери.
– Про що? – Вона здивовано підняла брови. – Який заповіт? Він не мав жодного заповіту. Та й навіщо? Я єдина спадкоємиця.
– Взагалі то мав він заповіт… Олег Степанович склав його п’ятнадцять років тому.
– Не може бути! Навіщо?! – Аліна Романівна занервувала. – У нас же ж немає дітей, батьків його давно не стало… Ні братів, ні сестер… Він що, усі ці роки був мені невірним, і вирішив ощасливити свою коханку?
– Не зовсім… – нотаріус зам’явся. – Половина майна за заповітом відходить Юлії Олегівні Іванчук.
У кабінеті повисла важка тиша. Аліна Романівна не могла нічого зрозуміти. Це не могла бути інша жінка – прізвища однакові. І по батькові…
– Кому? – голос жінки задзвенів, як натягнута струна.
– Його доньці від першого шлюбу.
Аліна Романівна різко встала, мало не перекинувши стілець:
– Що за нісенітниці ви говорите? Не було в нього жодної дочки! Він би мені сказав…
– Тридцять п’ять років тому Олег Степанович був одружений з Кариною Іванчук.
Вона раптом згадала – щороку, на початку травня, чоловік їздив у відрядження. Завжди сам. Завжди в ті самі дні… Та й інші відрядження були, іноді не заплановані, спонтанні…
– Думаєте, я дозволю його колишній сім’ї жити нашим коштом? – Суворо запитала вона, впоравшись із першим потрясінням. – Це якась помилка. Я оскаржуватиму заповіт!
Аліна Романівна не пам’ятала, як добралася додому. У вухах все ще лунав сухий голос нотаріуса, який зачитував пункти заповіту. Тридцять п’ять років… Ціле життя, про яке вона нічого не знала.
Сумка вислизнула з рук, і глухо стукнула об підлогу в коридорі.
Зупинившись біля дзеркала, жінка придивилася до свого відображення. Десь там, за цим втомленим обличчям із почервонілими очима, ховалася інша Аліна – та, що ще вранці була впевнена, що знає про чоловіка все.
Як же ж вона помилялася!
Двадцять вісім років шлюбу – і жодного натяку. Жодного слова про дочку, про першу дружину. Фото, листи, листівки – чи було щось? Невже він примудрявся стільки років ховати своє інше життя?
У кабінеті чоловіка все залишилося, як за його життя. Масивний письмовий стіл, книжкові полиці, старе шкіряне крісло…
Олега Степановича не стало два місяці тому – серце прихопило прямо на роботі. Вона не встигла навіть попрощатися. А тепер з’ясувалося, що вона зовсім не знала того, з ким хотіла прощатися…
Аліна Романівна поволі сіла в крісло чоловіка. Шкіра все ще зберігала ледь помітний запах його одеколону.
Як часто вона заставала його тут, коли він схилявся над паперами допізна, розмовляв телефоном, перевіряв креслення… І щоразу він підіймав голову, посміхався і казав:
– Аліночко, ти не спиш? Я зараз закінчу…
Аліночка… Сльози побігли з очей. Чи був він щирий, хоч колись? Чи весь цей час просто грав роль люблячого чоловіка, ховаючи за усмішкою свої таємниці?
Вона має про все довідатися! Знайти докази! А може, спростування?
Аліна Романівна рішуче висунула верхню шухлядку столу. Папери, теки, документи… Десь тут має бути розгадка…
Шухляди столу не дали нічого, окрім робочих документів, та старих квитанцій. Аліна Романівна методично перебирала папери, поки серед них не знайшла старий конверт.
Всередині була вицвіла фотографія – молода жінка з немовлям на руках біля цегляного будинку. На звороті напис почерком чоловіка: «Карина з Юлею, травень 1989». На краю фото виднілася табличка з вулицею та номером будинку.
Серце стрепенулося. Вона дивилася на знімок, і реальність того, що відбувається, накривала хвилею.
Ось вони – дружина й дочка! Були! Існували! Тільки вона не знала…
Район старої забудови вона знала добре – колись давно вони із Олегом шукали там квартиру.
Будинок знайшовся швидко. А що далі? Чотири під’їзди, п’ять поверхів. По три-чотири квартири на поверсі. Як знайти необхідну?
Аліна Романівна озирнулася. На лавці у дворі сиділо кілька стареньких, років, мабуть, на двадцять старших за саму Аліну Романівну.
У її молодості такі старенькі знали все і про всіх у будинку. Може спробувати запитати?
Аліна Романівна підійшла до лавки, привіталася і показала стареньким фотографію.
Більшість тільки похитали головою, але одна все ж таки згадала:
– Так це ж Кариночка з донькою! Тільки її вже немає в живих, років тридцять, як…
– А донька? – здивовано запитала Аліна Романівна.
– А доньку сестра виростила, у першому під’їзді вона живе, п’ятнадцята квартира…
…Аліна Романівна довго стояла перед залізними дверима під’їзду, збираючись із духом. Нарешті наважилася подзвонити у домофон квартири.
– Хто там? – жіночий голос звучав стомлено.
– Вибачте… Я шукаю інформацію про Карину.
Пауза.
– Піднімайтесь на четвертий поверх.
Двері відкрила худорлява жінка років шістдесяти. Вона оглянула гостю уважним поглядом:
– Ви дружина Олега?
Аліна Романівна кивнула.
– Я Віра, сестра Карини. Проходьте, – вона відійшла вбік. – Я чекала, що рано чи пізно ви прийдете…
Віра провела її на кухню, увімкнула чайник, поставила перед нею кухоль. Сіла навпроти, і почала розповідати. Говорила тихо, ніби боячись злякати спогади.
– Карини не стало. Була пригода на дорозі, коли Юлі був рік, – сказала вона і опустила очі. – Олег тоді зовсім розгубився. Молодий, недосвідчений… Я запропонувала взяти Юлю до себе, поки він не прийде до тями.
Аліна Романівна стиснула кухоль так, що побіліли пальці.
– А потім?
– А потім він зустрів вас, – Віра знизала плечима. – Вирішив почати життя з чистого аркуша. Але доньку не покинув – допомагав, відвідував. Просто… Мовчав про це.
– Просто мовчав? – Гірко посміхнулася Аліна Романівна. – Двадцять вісім років мовчав?
– Він не хотів робити вам боляче. Знав, як ви мріяли про дітей…
…Додому вона повернулася, коли було вже темно. У голові крутилися уривки розмови, складаючись у невблаганну картину: травень – день народження Юлі, «відрядження» – зустрічі з дочкою, грошові перекази – допомога, про яку вона навіть не здогадувалася…
У спальні на туалетному столику стояла їхня весільна фотографія. Молодий Олег дивився на неї закоханими очима.
Чи не збрехав фотограф, спіймавши цей погляд? Чи не збрехало життя, подарувавши їй двадцять вісім років щастя, яке виявилося не щирим?
Тиждень Аліна Романівна не знаходила собі місця. Думки поверталися до розмови з Вірою, до фотографії, до останніх років із чоловіком.
У пам’яті спливали десятки дрібниць, які тепер набували іншого сенсу. Телефонні розмови в пів голосу. Раптові відрядження. Довгі години за комп’ютером вечорами – він казав, що працює, а може, писав доньці?
Стукіт у двері пролунав надвечір. На порозі стояла молода жінка – висока, світловолоса, з вольовим підборіддям. У руках – велика пошарпана тека.
– Здрастуйте, – її голос стрепенувся. – Я Юлія. Можна зайти?
Аліна Романівна мовчки відступила вбік. У горлі пересохло. Дочка! Його дочка! Такий самий прямий ніс, такий же ж впертий погляд…
– Проходь… те, – вона запнулась, не знаючи, як звертатися до цієї незнайомки, яка раптом стала частиною її життя.
Вони сіли у вітальні. Юлія дістала із теки старі фотографії, листи, листівки.
– Я подумала, що вам потрібно це побачити. Щоб зрозуміти.
– Що тут розуміти? – гіркота вийшла назовні. – Він брехав мені! Все життя брехав!
– Ні, – Юлія похитала головою. – Він оберігав вас. І мене. І свою любов до нас обох.
Вона розкладала на столі свідчення подвійного життя чоловіка.
Ось листівка з морським пейзажем: «Доню, з днем народження!»
Старий зошит з його почерком – записи про перші кроки, перші слова, перші успіхи доньки. Фотографії – Юля у шкільній формі, з атестатом, на фоні університету.
– Він ніколи не пропускав важливих подій у моєму житті, – тихо сказала Юлія. – Але завжди просив не казати вам. Переживав, що вам буде неприємно дізнатися.
– Переживав… – луною відгукнулося в голові.
Аліна Романівна згадала їхню першу зустріч в інституті. Він прийшов консультуватися з розрахунків. Пам’ятала його погляд – теплий, трохи винуватий. Тепер зрозуміло чому…
– Я ж мріяла про дітей, – її голос здригнувся. – А коли не вийшло… Він завжди казав: «Аліночко, головне – що ми разом!»
Юлія дістала ще один конверт:
– Це вам. Тато написав якось, і сказав віддати, коли його не стане. Як наче щось передчував…
Тремтячими руками Аліна Романівна розгорнула аркуш.
«Кохана моя, Аліночко!
Вибач мені. Знаю, коли ти читатимеш цей лист, ти почуватимешся обманутою. І будеш мати рацію. Я повинен був розповісти тобі про Юлю на самому початку. Але я був молодий і недолугий. Переймався, щоб не втратити тебе, боявся твоїх переживань…
Я любив тебе кожного дня з усіх наших років разом. Кожен погляд, кожна усмішка, кожне «доброго ранку» – все було справжнім. І моя любов до дочки теж була справжньою. Я не міг відмовитися від неї, розумієш?
Юля виросла чудовою людиною. Вона така схожа на тебе – така ж цілеспрямована, чуйна, справедлива. Я завжди мріяв, що одного разу ви зустрінетесь. Що зможете зрозуміти одна одну.
Вибач мені, люба. І не картай себе за те, що не помічала. Я надто добре навчився ховати свою таємницю. І надто пізно зрозумів, що ця таємниця може зруйнувати найдорожче – твою віру в нашу любов.
Ти була і залишаєшся головним щастям мого життя.
Твій Олег».
Аліна Романівна підвела очі на Юлію. По щоках текли сльози.
– Він справді любив вас, – тихо сказала дівчина. – І мене. Нас обох.
У кімнаті запанувала тиша – не важка, як раніше, а якась особлива. Немов дві жінки, пов’язані любовʼю однієї людини, нарешті змогли почути одна одну…
…Минуло пів року. На подвірʼї інституту, де викладала Аліна Романівна, опадало листя. Вона йшла знайомою алеєю, як раптом почула:
– Аліно Романівно! Зачекайте!
Юлія наздогнала її, трохи захекавшись. У руках – важка тека з документами.
– Захист через тиждень, – усміхнулася вона. – Хотіла показати вам останні розрахунки. Ви ж обіцяли подивитись.
Вони йшли алеєю – немолода жінка та її… Падчерка? Ні, це слово ніколи не звучало між ними. Просто – Юлія. Просто – Аліна Романівна. І між ними – незрима присутність людини, яка кохала їх обох.
Вдома, за кухлем чаю, Юлія гортала свою дипломну роботу, щось позначаючи олівцем. Так само колись сидів тут її батько – хмурив брови, прикушуючи олівець… Аліна Романівна дивилася на неї і думала про те, як химерно іноді складається життя.
Вона більше не злилася на чоловіка. Образа поступово поступилася місцем розумінню. Можливо, він мав рацію – вона й справді не змогла б тоді прийняти його дочку. А зараз… Зараз все сталося саме так, як і мало бути.
– У вас його очі, – раптом сказала вона.
Юлія підвела голову від паперів:
– І характер, кажуть, весь у нього. Такий самий впертий.
– І такий самий добрий, – усміхнулася Аліна Романівна.
У цій посмішці був і смуток, і прийняття, і щось нове – те, що пов’язувало їх спільною пам’яттю, спільною любов’ю до людини, яку обидві втратили.
Можливо, саме в цьому був його останній, найважливіший подарунок їм обом…
Як би ви вчинили в цій ситуації? Як вважаєте, чому він не розкрив свою таємницю за життя? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
