«Раніше я думав, що найгірша річ у житті — це померти одному. Це не так. Найгірше — це закінчити життя в оточенні людей, з якими почуваєшся самотнім».
Натрапила в інтернеті на статтю про те, що чекає на самотніх жінок у старості. Малося на увазі, що нічого хорошого. І слідом йшли поради про те, як мінімізувати душевні муки.
Дивно, але їх авторами були лише чоловіки. Причому, знамениті, оточені дружинами, дітьми та шанувальницями. Явно не самотні. Що вони радили?
Паоло Коельо пише:
«Коли діти залишають будинок, коли йдуть чоловіки, не робіть лише одного: не залишайте самі себе. Продовжуйте любити себе та пізнавати. Лише та людина щаслива, що зуміла себе приборкати».
Харукі Муракамі:
«Не треба любити самотність. Просто не заводьте зайвих знайомств, щоб зайвий раз не розчаровуватись у людях».
Вілл Сміт:
«Коли ти самотній, це не означає, що ти слабкий. Це означає, що ти досить сильний, щоб чекати на те, що дійсно заслуговуєш».
Герман Гессе:
«Самотність – це спосіб, яким доля намагається привести людину до самої себе».
Красиві формулювання.
Але це теорія. А як насправді?
Я кілька років тому працювала у будівельному тресті. На поверсі було кілька кабінетів — відділ кадрів, кошторисники, бухгалтерія. Все як на підбір — жінки. В одному кабінеті сиділи ті, кому під 40, а в іншому – 50+. Я спілкувалась і з тими, і з іншими. Слухала їхні розмови.
Тема жіночої самотності піднімалася неодноразово.
40-річні бачили в ній порятунок від побуту та рутини: мріяли про те, щоб діти скоріше виросли і можна було «пожити для себе». Про заміжжя ніхто не мріяв, розлучені казали, що їм і так добре. Самотність бачилася безмежною свободою, автономністю, бажаною незалежністю: «що хочу, те й роблю, і мені ніхто не указ».
А в сусідньому кабінеті сиділи ті, хто був ситий волею по горло і не знав, чим себе зайняти:
«Коли мені було зовсім самотньо, я йшла до церкви, до дитячого будинку, до будинку для людей похилого віку, до притулків для тварин. Їм завжди потрібні волонтери, вільні руки. Водила сусідських дітей до школи, робила з ними уроки. Шукала через інтернет заняття для пенсіонерів — танці, ходьба, комп’ютерні курси».
«Я у свої 55 намагалася познайомитися з чоловіком. Але всі спроби були марні. У цьому віці у кожного довгий шлейф із колишніх дружин, майна, дітей та онуків. Поруч із ними мені немає місця».
«Хобі швидко набридають. А натомість з’являється страх — що робити, якщо захворієш, зламаєш ногу. Хто сходить у магазин, аптеку? Приготує гарячого?».
«Я не вірю в те, що людині може бути добре одній. Це все модна західна ідеологія, казки про самодостатність. Завжди поруч потрібен той, хто подбає, і кому можна відповісти тим самим».
«У мене немає жодної хвилини вільного часу. Я після роботи ходжу на йогу, басейн, тренування, взимку — лижі. Книги та фільми. Цілий вечір телефон розривається від дзвінків моїх приятельок. І все одно мені самотньо. Іноді – до сліз».
То що краще? Свобода чи сімейні узи? Істина, як завжди, десь посередині.
Добре сказав Муракамі:
«Коли довго дивишся на море, починаєш сумувати за людьми, а коли довго дивишся на людей – за морем».
