– Олю, де твій син? – несподівано запитав у дружини Микола, – який? Якого ти чотири роки тому в дитячий будинок здала! І ти ще смієш ставити мені умови? Ти забороняєш моїй доньці приходити до нас у гості? Ти яке моральне право маєш щось казати моїй дитині? Ти справді вважала, що я про це ніколи не дізнаюся?

Ольга вийшла заміж рано. Зі своїм першим чоловіком Андрієм вона в РАЦС пішла з досить банальної причини: вона чекала малюка.

Дитини ні Андрій, ні Ольга не хотіли, але під тиском батьків молодим людям все ж довелося поспіхом “сколотити” окремий осередок суспільства і жити однією сім’єю.

Усі принади шлюбу за розрахунком Оля пізнала вже в перший рік спільного проживання з Андрієм. Чоловік гуляв , всіляко принижував, зайвий раз не забуваючи нагадати, хто вона є насправді…

– Заштовхала мене пузом до РАЦСу і задоволена, – ревів чоловік, – я тебе ніколи не кохав! Я з тобою зустрічатися-то почав, щоб Свєтку забути! Сподівався, що побачить вона мене з тобою, зрозуміє, якого хлопця втратила, і повернеться.

Ти мені все життя зруйнувала, я тебе ненавиджу! Цуценя цього теж ненавиджу! Очі б мої вас не бачили!

Оля щосили намагалася полюбити сина. З Микитою молода мати проводила багато часу. Вона годувала, купала, переодягала дитину за інерцією, тільки тому, що так треба. Жодних теплих почуттів до малюка вона не відчувала.

Єдиною людиною, кому був Микита небайдужий, виявилася мама Олі, Валентина Тимофіївна. Бабуся онука дуже любила. Якби не вона, то Оля рано чи пізно нашкодила б малюкові.

– Олю, ну хіба так можна? – говорила доньці Валентина Тимофіївна, – це ж дитина твоя, кров твоя! Чому ти так до Микитки погано ставишся? Адже він усе розуміє.

Він і хворіє так часто тільки тому, що ти за ним належним чином не доглядаєш. Зима надворі, а він босоніж носиться по квартирі. Що з тобою відбувається? Чому ти так поводишся?

– Залиш мене в спокої, – гарчала Ольга, – не треба мене вчити життя, я сама знаю, як сина виховувати. Розумна така? Забирай його собі, я нарешті відпочину від вас усіх!

Валентина Тимофіївна багато разів намагалася взяти Микиту на виховання, але Андрій був категорично проти. Жінка не розуміла, чому зять себе так поводить.

Було видно, що ні дружину, ні сина Андрій не любить. Лише згодом Валентина Тимофіївна зрозуміла, чому так відбувається: Андрій, доки син живе разом із ним, може не працювати, жити за рахунок батьків, які щомісяця виділяють йому пристойну суму на утримання сім’ї.

Шлюб Ольги тривав недовго. Коли Микитці виповнилося три роки, Андрій дружині несподівано оголосив:

– Я від тебе йду.

Оля спочатку слова чоловіка всерйоз не сприйняла. Андрій і раніше частенько погрожував розлученням, але зазвичай далі слів справа не заходила.

– Куди намилився? – поцікавилася Ольга в чоловіка, – речі зібрати? Давай я допоможу.

– Без тебе якось упораюся, – усміхнувся Андрій, – я зі Світланою помирився. Ми вирішили спробувати ще раз. Тому, дорогенька, тепер тобі доведеться на роботу виходити! Мати моя за цю квартиру платити більше не буде.

Сина і тебе кину, батьки перестануть гроші давати. Ми зі Свєткою їдемо в інше місто, будемо там нове життя влаштовувати.

Ольга злякалася. Як вона залишиться одна з маленькою дитиною на руках, без роботи і без фінансової підтримки? Спробувала поговорити з чоловіком, довго вмовляла, плакала, просила залишитися, але Андрій був непохитний.

– Невже ти так і не зрозуміла, що не потрібна мені? Я тебе не кохаю і ніколи не кохав! У глибині душі я сподівався, що Свєта все ж мене пробачить. Так і вийшло, ми тепер знову разом. Живи як хочеш, мене не шукай.

Андрій подав на розлучення. Ольга спочатку давати його чоловікові не хотіла, але змиритися зі своїм становищем їй все ж довелося. Андрію присудили аліменти, і гроші на рахунок тепер уже матері-одиначки надійшли лише двічі. Потім горе-батько зник із радарів. Ольга бігала до поліції, але там лише знизували плечима:

– Знайти його не можемо. Не знаємо, де ваш колишній чоловік зараз проживає.

Після розлучення Ольга зіткнулася з величезними труднощами. З квартири довелося з’їхати, вона повернулася до матері. Валентина Тимофіївна перший час підтримувала доньку, сподівалася, що Ольга візьметься за розум, влаштується на роботу і займеться нарешті вихованням сина.

– Я завжди буду поруч, я завжди тобі допоможу, – говорила доньці Валентина Тимофіївна, – не переживай. Разом ми Микитку піднімемо. Олю, тільки роботу тобі потрібно шукати! На мою зарплату, на жаль, трьох людей утримувати просто неможливо.

– Відчепись, – огризалася Ольга, – я сама знаю! Прийде час, знайду роботу. Дай мені трохи після важкого розлучення відійти. Невже тобі зовсім мене не шкода?

Мене чоловік кинув, я з дитиною одна залишилася! Замість того щоб якось поспівчувати, ти мене гризеш, на роботу женеш, шматком хліба дорікаєш!

– Та що ж ти таке кажешь, Олю, – обурювалася Валентина Тимофіївна, – я ж хіба тобі дорікаю? Я просто допомоги прошу. Ти весь день лежиш у ліжку, дитина сама собі надана, ти за нею не дивишся.

Я приходжу з роботи, Микитка весь брудний, голодний, за спідницю мою чіпляється і їсти просить! Що ж ти за мати-то така? Невже тобі власного сина не шкода?!

Оля до двадцяти років так і не навчилася брати на себе відповідальність. На роботу вона влаштовуватися не хотіла, син їй був нецікавий, а мати тільки дратувала своїми нескінченними причіпками.

Після чергової сварки Валентина Тимофіївна пішла до сусідки – їй потрібно було виговоритися.

Оля, скориставшись відсутністю матері, швидко зібрала свої речі, сина забрала і пішла. Молода жінка вирішила податися у велике місто і там спробувати щастя. Щоб були гроші на перший час, Ольга забрала все цінне, що було у матері: золоту каблучку бабусі Валентини Тимофіївни.

Ольга знала, що сімейну реліквію можна вигідно продати, коштовність коштувала великих грошей.

Влаштуватися на новому місці в Ольги вийшло не відразу. Каблучку вона продала, зняла квартиру й одразу ж оплатила її на два місяці наперед.

Микитка, вирваний зі звичного середовища, став доставляти матері багато проблем. Оля постійно на нього зривалася, дитина росла, як бур’ян.

Власній матері малюк був не потрібен. Головною метою Ольги було вдале заміжжя, вона не втрачала надії зустріти забезпеченого, пристойного чоловіка, який зміг би зробити її щасливою. Тільки от Микитка заважав.

Усі залицяльники, щойно дізнавалися про те, що в їхньої пасії є маленький син, зникали. Усю злість за невлаштоване особисте життя Ольга зганяла на синові.

– Як же я тебе ненавиджу, – кричала на ридаючу дитину оскаженіла мати, – все життя ти мені зіпсував! Через тебе я з Андрієм розлучилася, через тебе я майбутнє своє втратила. Довчилася б, вийшла заміж за нормального чоловіка і жила б зараз, ні в чому собі не відмовляючи!

Микитка з матір’ю прожив лише півроку, потім Ольга попрямувала в місцевий відділ опіки і написала заяву про те, що утримувати дитину вона більше не може.

Микиту в матері забрали, дитина вирушила до дитячого будинку. Співробітниця органів роз’яснила Ользі подальші перспективи:

– Дитину ви завжди можете забрати, у вас буде рівно півроку на те, щоб виправити складну ситуацію. Влаштовуйтеся на роботу, знайдіть більш-менш постійне житло, потім повертайтеся. Ми перевіримо умови, поговоримо з вами ще раз, і сина вам повернемо.

– Як вийде, – відповіла Ольга, – не будемо загадувати. У дитячому будинку Микита буде під наглядом, ситий, одягнений. Коли фінансове становище моє покращиться, я його заберу. Можливо.

Микола нещодавно пережив болісне розлучення. Дружина, з якою він прожив майже п’ятнадцять років, його зрадила – зрадила і пішла до коханця.

Дванадцятирічну доньку Ірина забрала із собою. Юля стала в руках матері інструментом з вибивання грошей, за кожне побачення з донькою Микола мав платити. Ірина прямо чоловікові про це говорила:

– Хочеш Юльку побачити? Дві тисячі мені переказуй! Зараз із грошима не дуже добре, Геннадій на роботу досі не влаштувався, тому грошики зайвими не будуть. Ти, Миколо, добре заробляєш, мені здається, дві тисячі не проб’ють діру у твоєму бюджеті.

Микола платив, тому що зустрічі з дочкою чоловікові були життєво необхідні. З Ольгою Микола познайомився в барі.

Чоловік ніколи міцними напоями не захоплювався, але того вечора несподівано відчув дике бажання забутися. Симпатична дівчина, яка сиділа за сусіднім столиком, швидко привернула його увагу. Перекинулися парою фраз, та Ольга пересіла до Миколи ближче. Так і почалися їхні стосунки.

Від своєї обраниці Микола правди приховувати не став, розповів їй усе чесно. Оля, слухаючи Миколу, журилася:

– Я повірити не можу, що на землі є такі жінки! Вона власну дитину тобі фактично продає, ти змушений платити за те, щоб побачитися з дочкою! Миколо, у мене просто слів немає.

Це не мати, це якась лисиця. Хіба можна маніпулювати дитиною? Для жінки дочка або син – найдорожче, що є на світі. Жоден чоловік із дитиною не зрівняється! Дуже шкода, що в мене немає дітей, я мрію пізнати радість материнства.

Ольга лукавила. На момент знайомства з Миколою жінка вже два роки як була позбавлена прав на єдиного сина Микиту. Вона не відвідувала його, здоров’ям не цікавилася. Ольга малюка викреслила зі свого життя.

Миколу вона охмурила швидко. Через кілька місяців після знайомства чоловік освідчився їй, з’їхалися, стали жити разом. Ольга нарешті відчувала себе щасливою: чоловік добре заробляє, не доводиться думати про те, де брати продукти і на що купувати речі.

Микола Ольгою був зачарований. Він і подумати не міг, що його тиха, спокійна дружина насправді – розважлива хижачка, якій байдуже все, крім грошей.

Юлю Микола частенько приводив у свою квартиру. У присутності чоловіка Ольга поводилася просто чудово: з дівчинкою сюсюкала, гралася, піклувалася, приділяла увагу. Щойно чоловік виходив із квартири в магазин, показувала своє справжнє обличчя:

– Чого ти сюди приходиш, га? Невже ти не бачиш, що тобі тут не раді? Запам’ятай, я тепер сім’я для твого батька. Я, а не ти! У нас скоро з’явиться своя дитина, і батько про тебе забуде назавжди. Будеш зі своєю матусею і вітчимом жити!

Юля мачуху побоювалася. Кілька разів дівчинка скаржилася батькові, але Микола доньці не вірив:

– Сонечко, тобі, напевно, здалося, – говорив він Юлі, – можливо, ти Олю не так зрозуміла? Я не вірю в те, що вона тебе ображає.

Вона тебе любить по-своєму, вона про тебе піклується, вона готує твої улюблені страви, ми разом ходимо в парк. Істинне ставлення людини до іншої людини приховати неможливо. Якби вона тебе ненавиділа, то це було б видно!

Ольга домоглася свого – Юля стала відмовлятися гостювати у батька. Зустрічалися вони тепер виключно на нейтральній території, проводили пару-трійку годин разом, і Микола доньку відвозив додому.

Оля потирала руки: залишилося тепер зробити дитину, щоб остаточно Миколу прив’язати до себе.

Валентина Тимофіївна кілька років шукала онука. Доньку вона вже викреслила з життя після крадіжки каблучки, нічого спільного з Ольгою жінка мати не хотіла. Її цікавив тільки Микита.

Вийти на слід втікачки допомогла дочка сусідки. Дівчина якось приїхала провідати матір. На сходах зустріла Валентину Тимофіївну і здивувалася:

– А я думала, ви переїхали. Я чомусь була впевнена, що Оля вас із собою забрала.

– Оля? – насторожилася Валентина Тимофіївна, – ти її бачила? Де?

– Ну так, вона в Харкові живе. Ми часто перетинаємося, у вихідні зустрічаємося в кав’ярні одній, Ольга туди за тістечками приходить. Вона заміж вийшла, прибарахлилася, вся із себе така світська дама. Одна поїхала, вас із собою не покликала, чи що?

Валентина Тимофіївна вчепилася в рукав дочки сусідки:

– Адреса! Адресу мені цієї кав’ярні скажи, Ніно! Оля кілька років тому втекла з дому, Микитку з собою забрала. Я стільки часу його шукаю! Мені б тільки одним оком на онука подивитися, дуже я за нього переживаю!

Ніна злякалася:

– Зараз я вам адресу напишу. Якщо хочете, можу намалювати, де Ольга живе. Квартиру точно не знаю, а ось будинок мені відомий. Я її одного разу проводжала. Та там буквально два кроки від кав’ярні, вона пішки туди ходить. Хвалилася мені, в гості запрошувала, хотіла показати, як влаштувалася!

Валентина Тимофіївна все кинула і поїхала в Харків. Містом плутала цілий день, поки нарешті не знайшла ту саму кав’ярню. Перехожі пояснили, як знайти потрібний будинок.

Підійшовши до під’їзду, Валентина Тимофіївна забарилася. Де шукати Ольгу? По квартирах ходити, у кожну стукати?

Валентина Тимофіївна відійшла від дверей і вирішила почекати. Раптом хто-небудь вийде і вона спитає?

Микола був удома один. Ольга поїхала в салон краси, у неї якраз на вечір був запис. У двері подзвонили, чоловік пішов відчиняти. На сходах він побачив незнайому жінку.

– Де Ольга? – вриваючись у передпокій, крикнула Валентина Тимофіївна, – Микита! Де Микита? Негайно покличте онука мого! Ольга тут живе? Ну що ж ви мовчите, відповідайте!

Микола не відразу зреагував – візит незнайомки чоловіка ошелешив. Микола почав ставити запитання, але відповіді на них від гості домогтися так і не зміг. Валентина Тимофіївна твердила як заведена:

– Покажіть мені онука! Де Микитка? Без нього я не піду!

Сяк-так заспокоївши стривожену жінку, Микола нарешті випитав у неї правду.

– Виходить, моя дочка тепер ваша дружина, – пояснювала приголомшеному Миколі Валентина Тимофіївна, – я б її не шукала, якби не онук. Вона кілька років тому втекла з дому і Микитку з собою забрала. Я не знаю, де він. Я не знаю, що з ним. У квартирі вашій його немає, ви про нього нічого не знаєте. Де дитина, Господи? Вона, напевно, його в дитбудинок здала! Я чомусь упевнена, що так і було! Скільки разів вона погрожувала…

– Зачекайте, Валентино Тимофіївно! Випийте води, заспокойтеся, я зараз Ользі зателефоную, попрошу, щоб вона приїхала. Разом ми її розпитаємо.

Ольга додому поверталася в поганому настрої. Чоловік подзвонив їй і зажадав негайно приїхати. Вона спочатку спробувала обуритися:

– Микола, я ще не закінчила, буду приблизно за годину.

– Негайно додому, – відчеканив Микола, – швидко! Щоб через п’ятнадцять хвилин була тут!

Щось у голосі чоловіка змусило Олю його послухатися. Наспіх просушивши нігті, жінка викликала таксі і поїхала додому. У своїй квартирі матір вона не очікувала побачити. Валентина Тимофіївна, змучена невідомістю, заридала і кинулася на доньку:

– Де дитина? Негайно відповідай! Де Микита?

Ольга, відсторонилася від матері, закричала:

– І тут ти мене знайшла! Господи, як ти мені набридла! Коли ти мене врешті-решт залишиш у спокої? Немає Микити, зрозуміла мене? Немає! У дитбудинок я його здала, чотири роки майже він там живе! Навіщо ти приїхала? Життя мені псувати? Одного разу тобі було мало? Забирайся геть!

Микола був неприємно вражений правдою, яку йому відкрила Валентина Тимофіївна. Ольгу він тут же вигнав. А ось тещі дозволив залишитися.

Три дні Валентина Тимофіївна витратила на пошуки онука, але завдяки Миколі Микиту вона все ж знайшла. Тепер на жінку чекає довга боротьба за єдиного онука, вона сподівається, що в цій битві здобуде перемогу. Микола подав на розлучення, жити з Ольгою він не захотів. Дружину чоловік не пробачив.