На черговій станції в приміську електричку увійшла колоритна пара: невисока, худенька жінка похилого віку з двома значними сумками та високий, добряче пом’ятий чоловік з характерним амбре.
Вибравши місця в середині майже порожнього вагона, вони сіли поряд. Ну як поряд? “Дитина” розвалився біля вікна, широко розставивши ноги, а жінка присіла на край сидіння поруч із ним.
– Ну, чого ти до мене тулишся? – невдоволено промовив чоловік хрипким голосом, – навпроти сідай.
– Синку, можна я поряд? – тихенько попросила жінка, – невідомо, коли ще раз вийде.
– Не починай, мати. Ти ж сама все вирішила, – голосно, на весь вагон, озвався чоловік.
Почувши його голос, один із пасажирів, який увійшов на попередній станції, обернувся.
– Колян! – здивовано вигукнув він, – куди це ти зібрався так рано? Ой, Семенівно, – підійшовши, він побачив супутницю Коляна, – і ти з ним?
– Вітаю, Васю, – Семенівна трохи напружилася, – так, у справах їдемо.
– У справах? – усміхнувся Василь, – які можуть бути справи, якщо у Коляна вже очі в купку? І це з самого ранку!
– Багато ти розумієш, – образився Колян, – це в мене після вчорашнього. Але дякую, нагадав.
Він дістав з-за пазухи пляшку і зробив кілька ковтків.
– Синку, – благаючим голосом попросила Семенівна, – ти ж обіцяв, що до самого місця – ні краплі.
– Відчепися, мати. Може я переживаю.
– Переживаєш? – брови Василя злетіли до гори, – Ти?
– Я. А що тебе дивує?
– Та ти давно нізащо не переживаєш. Живеш як… горобець.
– У сенсі? – насторожився Микола.
– Ну, у сенсі – тобі нічого не треба. Мати тебе годує, напуває. Ти й задоволений. Аби було на що пляшку купити.
– Я не зрозумів, – Микола погрозливо підвівся, – ти чого не у свою справу лізеш? Тебе хтось питав?
– Та я не лізу, – Василь не ворухнувся, – просто констатую факти. Чи ти з ними не згоден?
– Та згоден, – Колян повернувся на сидіння, – просто не люблю, коли мене вчать як жити. Таке враження, що ви краще знаєте, як мені жити. А мені ваші поради не потрібні! Я і сам розберуся.
– Васю, і справді, знайшов ти час хлопцю мораль читати, – вставила слівце Семенівна, – давай про щось інше поговоримо.
– Добре, – погодився Василь, – про те, що ти, Колян, знахабнів, ми говорити не будемо. І про те, що мати тягне тебе з останніх сил – також. Думаєш, люди цього не бачать?
– Васю! – Семенівна гнівно глянула на земляка, – припини! Ти знаєш, яку трагедію Коля пережив. Його пожаліти треба, а ти!
– Так ми всі жаліли його, співпереживали. Підтримували як могли. Але після тих подій вже сім років минуло, а він не просихає! Подумаєш: дружина зрадила та кинула! Тисячі мужиків через це пройшли! І нічого! Живуть, працюють, нові сім’ї створюють. Один наш Коля – вічний мученик. А все тому, Семенівно, що ти надто про нього дбаєш.
– Так він же єдиний у мене, – мало не розплакалася Семенівна від такого натиску, – він добрий, хороший. Просто заплутався.
– Гаразд, добре, мамо, вибачте, – зніяковів Василь, помітивши, що очі жінки вже на мокрому місці, – сам не знаю, що на мене найшло.
– Найшло на нього, – буркнув Колян і поліз за пазуху.
Василь зупинив його руку і спитав:
– Ви так і не сказали, куди так рано їдете?
– До пансіонату їдемо, – спокійно відповів Микола, – мати вирішила, що в будинку для літніх людей буде спокійніше.
Василь витріщив очі:
– Куди?!
– Тихо ти, – Семенівна не дала Василю висловити своє обурення, – сам же кажеш: не просихає Коля. Не можу я більше дивитись на те, як він себе губить. Краще зі старенькими на лавочці сидітиму, та на зірки дивитимусь. Втомилася я. Нема сил працювати як раніше. А з Колі – якийсь помічник? Вранці випив – день в нього вільний.
От я й вирішила: поїду до пансіону. Нехай він сам справляється. Ну, а не впорається: хата є, картоплі на рік вистачить, повний підвал заготовок. З голоду не зачахне. А я хоч трохи спокійно поживу. Я той пансіонат сама знайшла. На нас вже чекають там.
– Вас?
– Там правила такі: родичі мають старого привезти. А які у мене родичі? Тільки і є, що Микола.
– І ти з цим погодився? – Василь зі зневагою дивився на Миколу.
– А чому ні?! – відповів той, – знаєш, як мені набридли її голосіння? Та вона має рацію: краще їй там буде. А я відвідуватиму. Нічого, якось буде…
– А жити ти на що збираєшся? – Запитав Василь, – пенсія тепер – тю-тю. Ти ж не працюєш.
– Так влаштуюся. Теж мені проблема!
– Звичайно, влаштується, – підтримала сина мати, – він знаєш, який рукатий!
– Знаю, – кивнув Василь, – ми ж разом колись працювали, на сусідніх верстатах. Пам’ятаєш, Коля?
Микола кивнув головою.
– Але я все одно не розумію, – Василь говорив з подивом, – як можна рідну матір у будинок для людей похилого віку здати? Так, допився ти, брате.
– Ти знову?! – Микола схопився, стиснувши кулаки.
– Навіть не намагайся, – спокійно кинув Василь, – від твоєї колишньої вправності давно нічого не залишилося. Та й виходжу я. А ти тримайся, Семенівно, – звернувся він до матері Миколи. А з тобою – це він її синові, – я за руку більше не привітаюся.
Електричка зупинилася. Василь вийшов. Мати з сином мовчки поїхали далі. Говорити не хотілося обом. Семенівна періодично протирала очі хусткою, Коля – все діставав і діставав свою плашку. Одну, потім іншу…
Доїхали до потрібної станції. Вийшли.
– Куди тепер? – Запитав Микола нечіткою мовою.
– Мені сказали, що треба проїхати три зупинки автобусом. Пішли, – Семенівна взяла сумки та пішла вперед.
Микола, хитаючись, побрів за нею.
Автобус приїхав швидко. За кілька хвилин, відрахувавши три зупинки, мати з сином вийшли.
– А ось і паркан! – зраділа Семенівна, – ходімо вздовж нього до парку.
– Далеко? – Запитав Микола, помітивши, що біля паркану не видно кінця.
– Не знаю. Там побачимо.
Парочка повільно рушила вздовж високого паркану: Семенівна з сумками попереду, Микола – за нею.
– Коли ж він скінчиться? – невдоволено бурчав Микола, – дістало вже. А потім далеко? Чи не могла ти в центрі міста щось знайти?
– Потерпи, синку, – ласкаво заспокоювала мати, – скоро паркан скінчиться, почнеться парк. Там нам потрібно знайти червону лаву.
– Яку?
– Червону. Мені сказали, що ми маємо розташуватися на ній і зателефонувати. Прийде лікар, все розповість і відведе куди треба.
– Нісенітниця якась, – кинув Микола, – лава, лікарю. А чому не можна відразу до пансіонату?
– Так треба, – тихо озвалася Семенівна, – а от і парк. А от і лава, дивись! І справді – червона. Це, мабуть, щоб її легше було помітити.
Вони підійшли до лави. Микола з полегшенням плюхнувся на неї, витяг ноги.
Семенівна дістала телефон. Набрала номер.
– Добрий день, це Петрова Марія Семенівна, – сказала вона комусь, – ми на місці.
Хвилин за десять з’явився чоловік у білому халаті.
– Вітаю, – голос лікаря був доброзичливим, але в ньому виразно чулися металеві нотки, – молодці, що приїхали.
– То ви самі сказали, щоб я мати супроводжував, – ліниво, не встаючи, кинув Микола.
– Ви не хвилюйтеся, Маріє Семенівно, – чоловік навіть не глянув на Миколу, – все буде гаразд.
– Дякую, лікарю, я так на вас сподіваюся, – тихо промовила Семенівна…
Микола погано чув, про що говорять мати з лікарем, тож вирішив підвестися, але піднімаючись, не втримав рівноваги й плюхнувся назад.
І в цей момент звідкись з боку до нього підійшли два міцні санітари, підхопили під рученята і, нічого не питаючи, потягли за собою.
– Е! Агов! – заволав Микола, – ви хто такі?! Що вам потрібно? Мамо!
– Синку! – крикнула у відповідь Семенівна, – ти тільки не опирайся! Слухайся! Все буде гаразд!
Здавалося, у цей крик жінка вклала останні сили. У відчаї вона опустилася на лаву і розплакалася.
– Не засмучуйтесь, – лікар присів поруч, – ви все правильно зробили. Я взагалі дивуюсь, як вам вдалося його привезти. Ви молодець.
– Я можу його відвідати? – схлипнула мати.
– Не варто. Принаймні поки що. Потерпіть. Я повідомлю, коли можна буде приїхати.
– Дякую, – ще раз подякувала Семенівна, насилу піднялася і повільно попрямувала до виходу з парку…
Миколу, який чинив опір, який кричав прокляття і погрози, в цей момент, нарешті, підвели до основної будівлі.
“Наркологічна клініка” – прочитав він над входом і все зрозумів…
Ось так Микола отримав змогу позбутися своєї залежності… Але хто знає, чи вдасться йому?! Його мати зробила все від неї залежне…
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
