Я все життя мріяла, що матиму спокійну старість. Житиму з чоловіком на дачі, вирощуватиму городину. А часом до нас приїжджатимуть онуки. Та одна людина зіпсувала усі ці наші плани. І це наша донька Катя. 

Катя зростала прекрасною дитиною. Гарно навчалась, відвідувала музичну школу. Вона була дуже талановитою, мріяла вступити до музучилища. А тоді вмить щось змінилося – донька покинула музику і сказала, що взагалі не хоче продовжувати навчання після школи.

Катя увесь час десь вешталася. Поверталась додому напідпитку. Зустрічалась з поганими хлопцями. Після 17 років влаштувалась в бар офіціанткою. А через рік прийшла додому в сльозах.

 – Я вагітна.

 – Доню, не переймайся, ми тебе підтримаємо! Головне, щоб ти переосмислила своє життя.

Наша донька народила дівчинку і ми увесь час були поруч. А тоді, коли маленькій виповнився рік, Катя втекла. Зустріла нове кохання і присягалася, що це її шанс налагодити своє життя. Ми повірили.

 – Мамо, нехай Соня поживе з вами всього рік, а тоді я її заберу.

 – Ну, дивись. Дівчинці потрібна мама!

Звичайно, доньку вона не забрала. Повернулась, коли Софії було вже шість років. Благала пробачити і стверджувала, що хоче бути в житті дівчинки. А маленька так мріяла, щоб мама була поруч, дуже страждала, що її нема.

Минув рік, життя налагодилось, ми вірили, що Катя змінилася. Навіть роботу знайшла. А томі почалась війна і вона заявила:

 – Ось це мій шанс, я поїду до Німеччини, оформлю допомогу і заберу Соню.

 – Як же ж забереш? Що ми без неї будемо робити?

Та вона матір і мала право це вирішувати. Виїхала і за місяць повідомила, що забирає доньку. Онука страшенно не хотіла їхати, та все ж довелось. Донька ж оформила на дитину допомогу і знайшла житло. А зовсім скоро Софія зізналась, що мама має там чоловіка. 

Дівчинка постійно скаржилась, що їй погано. Просилась додому. Та Катя стверджувала, що так краще для її майбутнього. Соня приїхала до нас влітку на канікули. Тут вона й зізналася:

 – Мама не дозволяє мені повернутись через гроші і житло. Їй не дадуть квартиру, як не матиме дитину.

 – Але ж тобі добре, коли мама поруч.

 – Я її навіть не бачу. Вдень я в школі, а на вечір вона ходить на побачення. Вона мене не любить.

Ми не вірили своїм вухам. А коли поговорили з донькою, вона запевнила, що онука все вигадує. На осінь вона забрала її знову. І нічого не змінилося. Дитина телефонувала нам і плакала. Скоро вона знову приїде на літо. І ми з чоловіком вирішили звернутися до соціальної служби, щоб позбавити доньку опіки і залишити дівчинку з нами.

Ми знаємо, що Катя ніколи нам цього не пробачить. Та насправді і ми не можемо забути те, як вона покинула маленьку з нами.

Як гадаєте, чи правильне наше рішення? Чи не варто втручатися?