Ліда. Кожні вихідні їздила до бабусі та діда в село, часто залишалася там на ніч. Бабуся бачила погано, а останнім часом ще й ноги підводили. Потрібно було все прибрати, вимити, в хаті порядок навести. Дід міг би все це зробити сам, але Ліда була гарною онукою. Дід та бабуся її виховали. Батька вона не знала, а матері не стало, коли їй було три роки. Крім цього вона привозила продукти, та все необхідне з аптеки.

Ось і цього разу вона поїхала, попередивши чоловіка, що повернеться завтра у вечері.

– Добре. Я завтра на додаткову зміну вийду. Не поспішай. – відповів він.

Зазвичай Віктор їздив разом із Лідою, але до своїх батьків. Села розташовуються поруч. Ліда його висаджувала та їхала далі. Але останнім часом він все більше залишався вдома. Ліда навіть подумала, що він посварився з матір’ю, але той все заперечував.

***

– Бабуся, а чому ти не сказала, що в тебе краплі твої скінчилися?

– Та я забула, дід дивився терміни на баночка і викинув багато.

– Терміни? Я ж вам щомісяця купую. Як може бути протерміноване? Я сама дивилася. І що, їхати купувати нові?

– На сьогодні ще є…

– Гаразд. Чекайте, я туди й назад. Добре, що зовсім недалеко. Заскочу додому, я забула котлети. Спеціально вчора більше зробила, щоб вам відвезти.

– Ти вже вибач, онучко. Один клопіт тобі з нами. Все тобі ніколи. Заміж вийшла, а діток все нема.

– З дітками ще рано, одружені ми лише два роки, встигнемо.

***

Ліда швидко заскочила до аптеки, зупинила машину біля під’їзду і піднялася на свій поверх. Відчинила двері своїм ключем і натрапила на купу взуття. Гучно грала музика. На кухні сиділо дві пари, але її чоловіка не було. Стіл накритий був розкішно. Ігристе, інші напої, червона риба, м’ясна нарізка, салати, швидше за все, готові з магазину. Її котлетки, які призначалися для бабусі та діда, у центрі. Банкет був у повному розпалі.

– А де Віктор?

У відповідь їй махнула рукою. На ватних ногах Ліда підійшла до спальні. Вона хотіла розвернутись і піти, але рука сама потяглася до дверей. Чоловік був у ліжку з коханкою.

– Лідо, ти ж в селі. – схвильовано сказав він.

– Сьогодні все пішло не так. Всі на вихід, доки я тримаю себе в руках. Швидко!

– Вийдіть, мені треба одягнутися. – пробелькотіла дівчина.

– Ану пішла звідси. Зараз вискочиш у чому мати народила.

– Та вона в тебе дивна. Все ж так раніше добре було.

– Ще й раніше було?

З кухні почувся галас, усі зрозуміли в чому річ і почали покидати квартиру. Забарився лише чоловік, а його дівчина плуталася в одязі.

– Все, годі. Одягнешся на майданчику. – Вона виставила її за двері. – А ти чого стоїш?

– А що мені робити?

– Йти. Одягнувся і пішов. Речі забереш завтра, ніколи мені з тобою.

– Куди?

– Мене не хвилює. Ключі на стіл!

– Лідо…

– Я все сказала.

Віктор одягнувся і вийшов, ключі кинув на тумбочку в коридорі.

Поплакати б, але бабуся чекає. Ліда швидко зібралася. Котлети не встигли з’їсти, та й решту, крім ігристого, залишили. Решта її не цікавила.

Тільки в селі вона дала волю сльозам.

– Що сталося, Лідо? Щось серйозне?

– Я розлучаюся.

– Так швидко! У вас же годину тому все було добре?

– Було. Дякую дідові, що викинув твої краплі. Повернулась, а там… Ну ти зрозуміла. Зрадив він мені.

– Ой.

– Проїхали. Якби не поїхала, то так нічого б і не знала. Випадковість.

– Лідо, не шкодуй. Буде ще в тебе свято. А де цей негідник?

– Виставила я його, і ключі забрала.

– А ось це правильно.

***

Ліда їхала додому повз село, де жили батьки Віктора. Вона ще здалеку побачила біля їхнього будинку матір чоловіка. Жінка махнула їй рукою, довелося зупинитись і вийти.

– Лідо, я тобі дзвонила, чому ти не береш слухавку.

– У мене телефон сів, а зарядку я забула вдома.

– Забула. Що у вас сталося? Вчора приїхав Віктор і досі гульбане. Нічого не каже. З батьком сидять мовчки, і тільки чарки піднімають. Забирай його, мені такого щастя не треба.

– Мені також не треба. Він би й у мене вдома так поводився б, якби я його не виставила. Передайте йому, якщо не приїде по речі, то я сама їх привезу наступної суботи.

– Що сталося? Він гульбанив? Так хто ж святий.

– Гульбанив із друзями, спав із подругами.

– Що? Ти обманюєш? Не міг він.

– А вам потрібно було фотографії зробити? Я зробила б наступного разу, але цього не буде. Я подаю на розлучення.

– Лідо, не приймай необдуманих рішень. Він переживає.

– А що мені від цього? Мені добре? Незабаром у вас буде інша невістка.

– А навіщо нам інша. Ти порядна, а там невідомо хто.

– Дізнаєтеся хто, ось і буде відомо. Вибачте, мені час, вранці на роботу.

– Так і Віктору на роботу. Забирай його, хай проспиться. Він же так втратить роботу. Як від нас діставатиметься, автобус пізно.

– А мене це вже не хвилює. До побачення.

Ліда сіла у машину поїхала додому. Генеральне прибирання тривало до самої ночі, зате нічого не нагадувало про суботніх гостей чоловіка. Усі його речі стояли в мішках у коридорі.

У понеділок по них так ніхто й не приїхав. Вівторок також не приніс змін. Після роботи Ліда закинула мішки в машину та поїхала до свекрухи. Набридли мішки у її квартирі.

– Навіщо? Невже важко пробачити?

– Ось ви і прощайте…

Ліда сіла в машину та поїхала. Розмовляти не було про що. Свекруха заступалася за сина, а Ліда мала пробачити його. Ліда так і не вибачила. Лише розлучення. І все в неї ще буде добре.