Вісім років тому, коли син зрозумів усю серйозність його стосунків з Оксаною, та ухвалив рішення про спільне проживання, у нас з ним відбулася розмова.

– Мамо, можна ми кілька місяців у тебе поживемо? — спитав син. – Оксана закінчить навчання, влаштується на роботу, і ми одразу винаймемо житло.

Декілька місяців? Оксані було пів року до захисту диплома, потім невідомо, що з роботою, я злякалася, щоб кілька місяців не розтяглися на роки.

Подумала, вирішила для себе: чи готова я, щонайменше пів року, щодня бачити Оксану у себе вдома? Дійшла висновку, що не готова. Про що синові й сказала:

– Мій дім – моя фортеця! Я не хочу натикатися на чужу людину у власному домі після роботи! Я не хочу можливих проблем: ти розумієш, що ми можемо не вжитися?

– Ти теж не знаєш, як поводиться Оксана в побуті. У гості нехай заходить, але, якщо ви хочете жити разом, то винайміть собі квартиру.

Моє рішення зачепило сина, у нього кохання, кров вирує, хотілося бачити Оксану щодня, спати з нею в одному ліжку. Можу зрозуміти!

Але, це все забезпечити самостійно потрібно, а не так, щоб я прогиналася під їхні бажання.

Мабуть, син Оксані мої слова передав. Не знаю, що саме її образило, але вона перестала заходити в гості, хоча до нашої з сином розмови іноді навіть ночувала в його кімнаті.

Наскільки знаю, Оксана на цю тему розмовляла і зі своїми батьками, просила дозволу на переїзд мого сина до них додому. Вони відмовили. Як і я! Тільки на них ніхто образи не зачаїв!

Як я й думала, Оксана знайшла роботу тільки через рік і місяць. Шукала краще місце, більшу зарплату, скаржилася синові, що без досвіду роботи приймають або за копійки, або на побігушки.

Влаштувалася Оксана на роботу. Вони винайняли квартиру. Кімнату сина чіпати я не стала, тільки шпалери переклеїла.

Ще замок на вхідних дверях змінила, але з сином це пов’язано не було — замок став заїдати, це був превентивний захід, щоб не опинитися у скрутному становищі.

Синові після заміни замку дзвонила, пропонувала комплект ключів від нового, у нього в кімнаті деякі речі залишилися, і щось могло знадобитися. Він відмовився. Наполягати не стала.

Весілля не було. Вони серед робочого тижня сходили. та зареєстрували шлюб, про що син повідомив мені в повідомленні тільки через півтора тижня.

Я остаточно зрозуміла, що тоді. своєю відмовою, ввігнала клин у стосунки між нами! Я плюнула на все: не хочуть мого товариства, не нав’язуватимуся!

За останні три роки ми із сином жодного разу не бачилися. Я йому не дзвонила, він мені не дзвонив. Знаю, що вони з Оксаною взяли іпотеку, що у них вже є дитина.

Син навіть не повідомив, адже я стала чужою людиною, не знаю лише за які гріхи! А з батьками Оксани вони спілкуються!

Я так звикла за цей час до самотності, що іноді забувала, що взагалі колись мала дитину, і, що у мене живе десь дорослий син.

З кровних родичів у мене тільки він, онук, якого я жодного разу не бачила, і племінниця, донька покійної сестри, яка років п’ятнадцять тому поїхала до Львова, контакти з нею загубилися, але нещодавно її знайшла через соцмережі.

До пенсії три роки, якщо пенсійний вік залишиться на цьому рівні. Що там на пенсії буде, не знаю. Стало страшно!

Знайшла племінницю за допомогою інтернету, ми обмінялися номерами телефонів, зідзвонилися, почали спілкуватися.

Виявилося, що іноді мій син та племінниця переписуються у соціальних мережах. Обмінюються фотографіями. Декілька знімків племінниця відправила й мені.

Про сина і наші з ним стосунки, про повну їхню відсутність, ми з племінницею не розмовляли.

Я перейнялася після розмов з племінницею: чоловік її покинув, вона одна з десятирічною дитиною, працює, винаймає квартиру.

Від щирого серця запропонувала зробити заповіт на її ім’я, хоч комусь легше буде, коли мене не стане. Вона сказала, що подумає, після побажань довгих років життя.

За два тижні після розмови з племінницею про заповіт, мені зателефонували з невідомого номера. Зателефонував син!

Думаю, йому племінниця сказала про мої плани. Вона заперечує, я питала, але у такі збіги я не вірю.

Від запропонованої сином зустрічі, та знайомства з онуком, я відмовилася. Стільки років не потрібна була, а на спадщину клюнули!

Я була скривджена і мала на це повне право! Згодом, образа зникла, прийшла байдужість! Все вже вирішено: квартиру заповідаю племінниці, доживаю свого віку на самоті! Буде, як Бог дасть!