– Олю, ну нічого страшного, трохи потіснишся! Це ж твоя рідна сестра! – У голосі матері не було й натяку на прохання, це був наказ.

– Мамо, що, значить «потіснюся»? Це наша квартира, ми живемо тут з Кирилом, куди нам тіснитися?

– Ну а що їй – у гуртожитку цьому продимленому тулитися? А винаймати ми не потягнемо. Ти бачила, які зараз ціни на оренду? Усе! Я сказала – Віка житиме в тебе. І мені так спокійніше. Дитина буде під наглядом.

– Мамо, ми так не домовлялися!

– Зараз домовилися. Ми сім’я, і ​​маємо допомагати один одному.

– Що? Сім’я? Хто б казав. Згадай, як…

– Все, мені ніколи. Як квитки візьмемо – я тобі повідомлю.

Розмова обірвалася. Оля стояла серед кухні з телефоном у руці й не могла повірити в те, що сказала мама. Вона була шокована від нахабства та безпардонності родичів. Втім, чому дивуватися…

…Оля завжди була нелюбою старшою дочкою. Коли мати вдруге одружилася і з’явилася Віка, Олі довелося різко подорослішати.

– Ти вже велика, і мусиш у всьому допомагати з молодшою ​​сестрою, – сказала мати шестирічній дитині. І повісила на Олю купу домашніх обов’язків.

Вона пилососила та мила підлогу, міняла підгузки, ходила у крамницю, грала із сестрою і навіть навчалася готувати.

Другий чоловік мами надовго не затримався у сім’ї, й невдовзі після появи доньки пішов. Так вони й залишились утрьох.

Мати чомусь душі не чула у молодшій донці, намагалася віддавати їй усе найкраще: найдорожчу шоколадку – їй, нові речі – їй, першій замовляємо в кафе те, що Віка хоче, йдемо в кіно на фільм, який Віка вибере.

Віка росла у тепличних умовах, і мати навіть не думала доручати їй якісь домашні обов’язки, та змушувати хоч щось робити.

Віка розкидала речі, ніколи не прибирала вдома, а лише вимагала і була всім завжди незадоволена:

– Марії батьки подарували новий телефон. Я теж собі такий хочу!

– Що на вечерю? Вчорашні котлети я їсти не буду. Замовмо піцу.

– Де мої блакитні шкарпетки? Олько, чому ти їх не випрала? Я повинна? Та я не вмію, з чого мені їх прати?

– Пилососити я не буду. Голова дуже болить. Сама зробиш.

Мати їй ніколи не суперечила. Оля іноді намагалася щось висловити мамі, але та тільки відповідала:

– Віка без батька росте, дитині дуже важко.

– Я знаю, мамо. Я також без батька росла.

– Знаю. Але бачиш, яка ти сильна. А Віка наша ніжна, як троянда. Їй потрібно більше уваги та підтримки. Вона ж молодша, ще маленька.

Мати ніколи не заощаджувала на молодшій дочці, витрачала на її хотіли всю зарплату і не боялася брати кредити.

Коли ж Олі потрібні були нові чоботи, пуховик, чи сумка – мати закочувала очі, сердилася і пропонувала знайти щось на розпродажі з гарною знижкою, або взагалі взяти з рук.

Вона ніколи не цікавилася тим, як Оля навчається у школі, та й взагалі не цікавилася її життям.

А Оля настільки втомилася від цієї несправедливості, що пообіцяла собі вирватися з цього будинку якнайшвидше.

Вона чудово навчалася у школі, просиджувала за книгами всі вечори та вихідні, а ще примудрялася знаходити підробітки: роздавала листівки на вулиці, писала тексти на замовлення.

Гроші були невеликі, але кожну зароблену гривню Оля складала у гарну круглу коробку з-під печива і ставила її на верхню полицю.

Якось вона прийшла додому без сил після чергового підробітку. Три години простояла на холоді зі стосом листівок. Ці три години видалися вічністю, але роздати вдалося все.

Їй щедро заплатили, але Оля буквально не відчувала пальців рук – так замерзла. Зайшла у свою кімнату, зняла коробку з полиці… і зрозуміла, що вона незвично легка. Відкрила кришку – порожньо, ні гривні.

– Ві-іка-а, ти брала гроші?

– Які гроші? – озвалася сестра з кухні.

– З моєї коробки.

– А-а-а, дрібницю цю твою. Так, мені потрібно було заплатити кур’єру. Він привіз мені одяг та зимові черевики, а мама грошей не залишила. Я взяла в тебе. І піцу ще собі замовила.

– Хто тобі дозволяв? Це мої гроші, я їх спеціально накопичую! А ти спустила на всяку дурницю!

– Та що там за гроші були? Нісенітниця якась. Тобі на сестру шкода, чи що?

– Якщо на щось необхідне, то не шкода, – Оля мало не плакала, – а на піцу та чергові твої чоботи – так, шкода! Ти подивися, в чому я ходжу, але я не купую собі!

– Ну так візьми та купи! Хто тобі не дає? Що ти влаштувала істерику?

Оля грюкнула дверима в кімнату і розплакалася від безсилля.

Увечері прийшла мати, та влаштувала Олі скандал – Віка встигла наскаржитися.

– Як ти можеш Віку грішми дорікати? Взяла та взяла, подумаєш!

– Мамо, вона їх взяла не на ліки якісь або навчання, а на піцу та лахміття, без яких вона може спокійно прожити!

– Тобі шкода? Ми ж сім’я, Олю! Це соромно – шкодувати гроші на своїх близьких! Як ти так можеш?

– А їй не соромно брати без дозволу?

– Вона ще дитина! А ти доросла, повинна розуміти й не влаштовувати таких сцен.

– А хто мене розумітиме?

– Ой, все, не починай. Посуд помий краще!

Оля добре склала шкільні іспити й змогла вступити в університет у сусідньому великому місті на юрфак. Їй дали кімнату в гуртожитку, і вона зажила добре і спокійно.

Навчалася, зустрічалася з друзями, ходила на виставки та в кіно – і підробляла. Непросте життя з матір’ю та сестрою навчило не боятися будь-якої роботи: працювала у кафе швидкого харчування, бібліотеці, у крамниці.

Сестра з мамою взагалі не цікавилися, як у неї справи. Мати хіба що нагадувала, «через три дні у Вікулі день народження, не забудь привітати». Оля переказувала гроші, і на цьому їхнє спілкування закінчувалося.

На п’ятому курсі Оля влаштувалася на роботу помічником адвоката, та почала непогано заробляти. Коли мати дізналася – почала дзвонити частіше.

Вона без сорому цікавитися, скільки Оля отримала цього місяця, і чи очікується підвищення зарплати. Коли зрозуміла, що у дочки справи пішли вгору, почала просити грошей.

Оля іноді переказувала невеликі суми, але допомагати ґрунтовно не могла. Вони вже тоді почали жити з Кирилом разом, та планували після весілля взяти квартиру в іпотеку.

Незабаром вони зареєстрували шлюб і змогли купити маленьку однокімнатну. На реєстрацію запросили лише найближчих. Батьки Кирила приїхали, а ось Віка та мама – їхати відмовилися.

– Ой, дочко, ну навіщо нам їхати? Це просто реєстрація. Ресторану не буде, ти не в білій сукні, а в костюмі якомусь незрозумілому. Хіба це весілля? Та й квитки на двох туди-назад дуже дорогі.

– Мамо, для мене це важливий день. Ти ж сама говорила – ми сім’я. Ось я і хочу, щоб моя сім’я в цей день була поряд.

– Ми не можемо приїхати. Я Віку скоро в санаторій повезу. Грошей зайвих немає.

…І ось сьогодні через півтора року мати поставила Олю перед фактом, що та має поселити сестру в їхній маленькій квартирі під час навчання в університеті.

Не попросила, а наказала, як завжди. Селити Віку було нікуди, та й не хотілося. Хоча в глибині душі з’явився той черв’ячок сумніву і страху: якщо не тут, то де їй жити? Гуртожиток – те ще задоволення.

Оля поговорила з Кирилом. Чоловік був не в захваті, але погодився, щоб Віка спочатку, поки не знайде квартиру, пожила в них.

Віка приїхала ввечері, та почала з порога.

– Ох і райончик у вас. А нічого ближче до центру не було? Як мені звідси до універу діставатися? По три години?

– І тобі привіт. Ласкаво просимо.

– Привіт-привіт, сестричка.

– Роздягайся, мий руки, та давай на кухню обідати

– Щось маленька у вас квартирка, – Віка невдоволено оглянула коридор і зазирнула на кухню. – Як собача будка.

– Ти можеш винайняти хороми в центрі, й жити там одна.

– Ну ось грошей даси – винайму. А так мені нема на що її винаймати. Сама знаєш, із грошима у нас туго.

– Спатимеш тут, – Оля показала на надувне ліжко на підлозі в кімнаті. – Речі складатимеш на полицю у шафі праворуч.

– На підлозі? А як же «гостю – місце»?

– Не цього разу, Віка. У нас немає місця, і я про це говорила.

– Гаразд, розберемося…

З приїздом Віки, Оля начебто повернулася в минуле. Знову молодша сестра розкидала речі, залишала посуд у раковині, не допомагала прибирати та готувати.

Вона снідала тим, що готувала Оля, потім їхала на пари, приїжджала з занять і чекала на вечерю, яку готувала знову ж таки сестра, або Кирило.

У вихідні цілий день валялася на ліжку, або їхала з подружками гуляти. Витрати на трьох помітно збільшилися.

Віка не заощаджувала воду та електрику, не брала участі в купівлі продуктів – але матір це не цікавило.

Вона лише іноді дзвонила і питала, що сьогодні Оля приготує Віці, і чи не мерзне кохана донька у вашій «холодній однокімнатній квартирі».

– Оль, ти взяла гроші з коробки? – одного ранку спитав Кирило. – Зі мною готівкою розрахувалися, я не встиг на рахунок закинути.

– Які гроші? Я нічого не брала.

– Дуже цікаво. А де вони тоді?

– Багато там було?

– Більш як двадцять п’ять тисяч. Це одразу за два місяці.

Коробка… гроші… Та дідько!

– Ану, постривай! – Оля жбурнула недоїдений бутерброд і побігла у кімнату, де ще спала Віка. – Ти гроші взяла? Прокидайся, відповідай! – почала штурхати сестру.

– Що ти репетуєш?! Поспати не даєш!

– Віка, гроші з коробки ти взяла?

– Ну я, я! Що трапилося?

– Як «що»? Де вони? Віддай негайно!

– Та нема їх. Витратила. Гроші не повинні лежати. Вони повинні приносити задоволення.

– Як витратила? На що? Це величезна сума!

– Ой, я телефон собі нормальний купила. Скільки можна з цим старим ходити.

– Як ти посміла?! Ти їх просто вкрала! Хто тобі дозволяв?

– Я їх не крала! Я взяла їх у рідної сестри. Мама ж завжди казала: ми сім’я і маємо один одного виручати.

Але Оля її не чула. Її трясло. Тепер цього й наступного місяця їм нема чим оплачувати іпотеку. Вона зателефонувала мамі, все розповіла, але та відповіла:

– Ну, взяла і взяла. Ти ж знаєш, як у цьому віці хочеться з модним телефоном ходити, а мені їй купити нема на що. А ти допомогла сестрі. Справа потрібна і важлива.

Оля повісила слухавку і зрозуміла, що це була її остання розмова з матір’ю. А коли ввечері Віка приїхала із занять – просто забрала новий телефон, та виставила її валізу в під’їзд, сказавши, щоб та більше їй ніколи не дзвонила.

Віка розплакалася, почала голосити, що їй нікуди піти, але Оля щосили зачинила двері й гукнула:

– Забирайся!

І навіть засміялася від почуття звільнення. Звільнення від сім’ї, де її ніколи не любили…

Як ви вважаєте, слушно вона вчинила, чи перегнула палицю? Як би ви повелися в подібній ситуації?

Пишіть свої думки в коментарях, діліться історіями з друзями, та ставте вподобайки. Хай вам щастить!