Кохання на схилі років…

– Бабу, ми завтра не зможемо приїхати до тебе на ювілей, ти вже прости нас, – дзвонив Антон, напередодні ввечері, чоловік онуки Ксюші.

– Антоне, що трапилося, що у вас трапилося, – стривожено спитала Надія Ігнатівна.

– Бабусю, так у Ксюші термін, відправив щойно в лікарню. Не могла дочекатися твого ювілею, вирішила ось піднести раніше тобі сюрприз, правда ще поки чекаємо. Я з лікарні тобі дзвоню, – говорив із нотками переживання і водночас радості Антон.

– Господи, Антоне, от радість, а я вже налякалася. Подзвонив увечері, начебто, ніколи в такий час мені не дзвоніть.

– Гаразд, дякую, що сповістив, Бога благатиму, щоб усе добре з Ксюшею і моїм онуком було. Подзвони, як станеш татом, хоч і вночі, не засну тепер.

– Гаразд, бабусю, подзвоню.

А за дві години знову зателефонував Антон і задоволений повідомив:

– Бабу, ну ось і подарунок тобі на ювілей, онук Яша. Ксюша почувається нормально. Тож святкуй без нас свій ювілей.

– Дякую, Антоне і за Яшу, і за привітання, передай, що Ксюшу міцно цілую, вона молодець.

Надії Ігнатівна шістдесят п’ять років, ювілей. Гостей вона багато не запрошувала. Приїде друга дочка з чоловіком та сином, онуком Надії.

Та подруги Валентина з Ніною, із якими разом працювала в одному колективі довгий час. Так з молодості й дружать.

Сім років тому поховала Надія свого чоловіка Олексія. Щасливо прожили своє життя, але доля така, що не стало його.

Розпорядилося по-своєму життя, хоча багато про що мріяли вони з чоловіком. Серце підвело, ще й не на пенсії був. Виховали дочку Аллу, вивчили в інституті й живе тепер вона із чоловіком у місті.

Надія з Олексієм жили у селищі. Велике селище, завод у них величезний, там переважно всі й працюють. Надія із чоловіком теж працювали на заводі. Вони й познайомились на роботі.

Приїхав молодий інженер Олексій, симпатичний статний хлопець. Примітив у їдальні Надю, веселу дівчину, гарну. Після обіду вона вийшла з подружкою Ніною, а він раптом зупинив її біля входу.

– Дівчино, давайте знайомитися, мене Олексієм звуть, можна Альоша чи Льоха, я на все згоден, – усміхався відкритою та білозубою усмішкою.

– Надя, – трохи скромно відповіла й опустила погляд, намагаючись приховати рум’янець, що проступив на щоках, відразу ж і сподобався їй цей хлопець.

– Дуже гарне ім’я, Надя – Надія. Можна я ввечері зачекаю на тебе тут же, якщо ти не проти.

– Можна, я не проти, – відповіла і пішла слідом за подругою.

Увечері, як і домовлялися, Надя вийшла, а він уже стояв в очікуванні, одразу підскочив.

– Я пропоную сходити в кіно, чи погуляти у парку.

– Погуляймо, у кіно багато не поговориш, – сміялася вона.

– А де ти працюєш? – Запитав він.

– У планово-економічному відділі, економістом, щоправда, нещодавно, після закінчення інституту. А ти?

– А я теж молодий фахівець, тільки-но закінчив політехнічний інститут, ось приїхав сюди працювати на завод. Працюю інженером у ресорному цеху.

– Ти місцева?

– Так, мої батьки тут мешкають і я з ними. У нас власний будинок. Батько будівельник, працює виконробом, збудував великий будинок.

– Він завжди хотів будинок, хоч і пропонували йому квартиру у новобудові, але зараз це вже старий мікрорайон. Батько втілив свою мрію, збудував добротний будинок, а мама його завжди у всьому підтримує

– А мої батьки живуть у селі, далеко звідси у сусідній області. Не поїхав я додому після інституту та й де я в селі працював би.

– Вибрав сам цей завод, я, до речі, тут практику проходив якось. Сподобалося мені селище, великий приватний сектор та п’ятиповерхівки є, зелені багато.

– Так. Я тут школу закінчила та повернулася назад. Мені теж тут подобається, моє дитинство та юність тут пройшли. Ось зараз живу та працюю.

З того часу й зустрічалися Надія з Олексієм, покохали одне одного. Потім він прийшов знайомитись з батьками. Причому прийшов із букетом квітів для матері Наді та дорогою пляшкою для батька.

– Доброго дня, – увійшовши до будинку, привітався з батьками, вони вже чекали на нього, дочка повідомила, що буде гість.

– Я Олексій, працюємо з Надею на заводі, ось вам квіти, – він вручив матері букет, а це вам, – посміхаючись підніс подарунок батькові.

– Дякую, Альоша, дякую, – запросто сказала мати, проходь у кімнату, сідай за стіл. – Можна було й не витрачатися.

– Ну а як, у гості та з порожніми руками – непорядок це, – казав Олексій, сідаючи за стіл, поряд з Надею.

Дуже сподобався майбутній зять батькам. Так одразу просто й легко розмовляли, наче давно знайомі. Він розповів про своїх батьків і двох братів.

Коли Олексій пішов, до речі не пізно, вирішивши про себе, що не варто напружувати їх, вперше не повинен сидіти, якось незручно. Надя вийшла проводити за хвіртку.

– Надюша, гарні в тебе батьки, прості та привітні, мені дуже сподобалося у вас у гостях.

– Дякую, Льоша, не дарма ж тобі тато сказав, щоб ти приходив у гості. Значить, ти їм теж сподобався. Бачила я, швидко ти знайшов із ними спільні теми, – обидва розсміялися.

– Ну гаразд, пішов я до гуртожитку, сумуватиму за тобою дуже. До завтра.

Невдовзі Надя з Олексієм одружилися. Батьки влаштували їм гарне весілля, і його родичі приїжджали з села: батьки та брати.

Навезли сільських продуктів: м’ясо, молоко, олію, яйця. Батьки Надії навіть від подиву рота роззявили – та куди ж стільки, – все дивувалася мати Наді, а сваха весло говорила:

– Вас тепер багато, два мужики в хаті, а мужиків годувати треба. Я вже знаю…

Олексій із Надею жили разом із її батьками, будинок великий і кімнати вільні були, навіть потім для їхньої доньки була окрема кімната. Жили дружно та весело.

Щоправда, не дуже довго прожили батьки Наді. Спочатку пішов батько в інший світ, а за ним і мати через два роки. З того часу і жили тут, а потім знову нещастя завалилося на неї, коли не стало й Олексія.

Ішов час. Надія вийшла на пенсію. І ось уже шістдесят п’ять років. Звикла без чоловіка, спочатку сумувала. А потім, мабуть, час зробив свою справу, вже не плакала часто, але скучала дуже за ним.

Ювілей відзначили у вузькому колі. Дочка з чоловіком посиділи за столом та поїхали. Надія Ігнатівна розуміє, і не ображається, у них справи.

Для неї головне, щоб діти та онуки були здорові, і щоб у них все було добре. Діти поїхали, подруги Валентина з Ніною ще трохи посиділи, а потім теж зазбиралися йти. Проводила Надія їх до воріт. Розпрощалися.

Провівши подруг, побачила на дорозі прямо перед її будинком стареньку машину «Ниву» і чоловіка, що схилився над відкритим капотом, він уже ввімкнув ліхтарик, бо темніло.

Тримаючи в руках ліхтарик, він озирався, і побачивши Надію попросив:

– Вибачте, ви не допоможете мені потримати ліхтарик, рук не вистачає в мене. Інакше до ранку не полагоджу.

– Будь ласка, – відгукнулася вона і підійшла. Чоловік передав їй у руки ліхтарик і подякував.

Копирсався він довго, але машина так і не завелася, він зітхнув важко і сказав:

– Дякую вам за допомогу, але, на жаль, – він розвів руки в сторони. Доведеться заночувати в машині. А зранку видзвоню друга Анатолія, до якого так і не доїхав. Незручно його на ніч вантажити. На добраніч.

Надія Ігнатівна попрощалася і пішла до хати. На столі багато чого залишилося, вирішила трохи прибрати та відпочити.

Але глянувши у вікно на машину, де тулився чоловік, вийшла з двору. Підійшла і тихенько постукала у вікно.

– Це знову я, – промовила посміхаючись, – глянула у вікно, чомусь шкода мені вас стало. Як ви тут ніч у машині? Незручно ж спати. Я можу запропонувати вам переночувати в мене.

Чоловік здивовано запитав:

– А це зручно?

– Зручно, не хвилюйтеся, я одна. Постелю вам на дивані.

Коли Василь Михайлович увійшов до хати, дуже здивувався. Стіл ще не прибраний у неї.

– А це гості у мене були. Ювілей мій відзначали.

Дізнавшись, що в неї день народження, та ще ювілей, він піднявши брови, промовив:

– Я зараз, – і вислизнув із дому.

Повернувся Василь Михайлович із трилітровою банкою меду. Вручив Надії.

– З днем народження! Другу віз, але нічого, він зачекає наступного разу. Бо зараз головне – привітати іменинницю, вітаю!

– Дякую, тоді сідайте за стіл, день народження триває, посміхнулася господиня.

– Ой, дякую, я якраз зголоднів, – просто відповів Василь і сів за стіл.

Просиділи до півночі. Розмовляли, жартували та сміялися. Надія Ігнатівна постелила на дивані, сама вирушила в спальню. Думала, що не засне, таки чужий чоловік у хаті. Але заснула швидко.

Вранці, згадавши про гостя, вийшла до кімнати. На дивані нікого не було, визирнула у вікно, машини теж не було. Тільки на столі стояла банка меду. І якби не ця банка, Надія подумала б, що все це їй наснилося.

Надія Ігнатівна прибиралася в хаті, вимила посуд, а по обіді хтось постукав у  двері. На порозі стояв Василь Михайлович із букетом квітів, ігристим та цукерками. Усміхнувшись, промовив:

– І все-таки не міг не привезти іменинниці квіти.

Надія зраділа, їй навіть хотілося бачити цього Василя, який так мило посміхається, дуже тактовний і ввічливий. Минуло три роки, як вони живуть разом у будинку Надії.

Неподалік села, де живе його друг Анатолій, у Василя пасіка, тепер вони з Надією їздять туди на дачу. Справ там завжди багато. Але це так чудово.

Надія Ігнатівна думала, що так буває лише у казках, чи кіно. Що не можна покохати в такому літньому віці, в якому вона перебуває.

Дякує долі, що подарувала їй на схилі років другу половинку. Тож Надія знову щаслива, бо у неї є все для цього: пам’ять про чоловіка, діти, онуки, і кохана людина.

А ви вірите в кохання в літньому віці? Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.