Зої Іванівни не стало наприкінці березня. На цвинтарі ще лежав сніг, а після похорону в квартирі довго пахло ладаном і пирогами.
Коли останні гості пішли, Антон сів за стіл і потер обличчя.
— Нам треба вирішувати зі спадщиною.
На кухні дзенькнула тарілка. Юлія мила посуд.
— Уже? — запитала вона, не обертаючись.
— Юль, а коли? — зітхнув Антон. — Документи самі себе не оформлять.
Андрій мовчки дивився у вікно.
Заповіту мама не залишила. Після неї були квартира і дача за тридцять кілометрів від міста: шість соток, старий будинок і яблуні, які колись садили всією родиною.
Документи оформлювали пів року. Квартиру вирішили продати, але про ціну ніяк не могли домовитися.
— Дешевше не віддамо, — стояв на своєму Антон.
— Та хто її за такі гроші купить? — гарячкував Андрій. — Ти що, хочеш усе собі загребти?
— Я хочу нормальну ціну! Мама б не хотіла, щоб ми через це пересварилися.
— Мама взагалі хотіла, щоб ми жили дружно, — тихо сказала Юлія.
Брати її наче й не почули.
Лише після третього рієлтора й кількох сварок вони домовилися. У листопаді квартиру продали й поділили гроші порівну.
Залишилася дача.
За вечерею в Юлії Антон одразу сказав:
— Мені вона не потрібна. Робота, діти, іпотека. Продаємо.
— Я теж за, — підтримав Андрій. — Будинок старий, вкладай і вкладай. Нам воно треба?
Юлія поставила чашку.
— Я продавати не хочу.
Брати перезирнулися.
— Юль, ну навіщо тобі та дача? — спитав Антон. — Дах тече, паркан падає, пічка в лазні димить.
— Полагодимо.
— За які гроші? І коли?
— Якось знайдемо. У мене двоє дітей. Хочу, щоб вони влітку були на повітрі, а не між бетонними стінами.
— Тобі легко казати «полагодимо», — пирхнув Андрій. — Мама останніми роками вже не могла там нічого робити. Після батька все розвалювалося.
— Я бачила, Андрію. Я там теж була.
— То чому ти впираєшся?
— Бо не хочу продавати.
Розмови повторювалися знову й знову. Антон приводив на дачу покупців, потім Андрій. Один чоловік довго ходив ділянкою, мружився на яблуні й прицінювався, скільки коштуватиме знести будинок. Жінка з блокнотом захоплено сказала:
— Яке чудове місце для дітей!
Юлія тільки міцніше стиснула ключі в долоні.
— Юлю, скільки можна? — обурювався Андрій. — Люди готові купити.
— А я не готова продати.
Після чергового покупця, який запропонував менше, ніж брати розраховували отримати, Антон не витримав:
— Тоді викупляй наші частки. Ми не проти.
Юлія уважно подивилася на нього, потім на Андрія.
— Ви серйозно?
— Цілком. Хочеш дачу — плати.
— Добре. Я подумаю.
Того вечора вони із Сергієм довго сиділи на кухні.
— Ти впевнена? — запитав чоловік. — Це великі гроші. А там ще ремонт.
— Ні, не впевнена. Але я не хочу віддавати її чужим людям.
Юлія помовчала й усміхнулася.
— Пам’ятаєш, як ми приїхали туди після весілля? Мама винесла вишневе варення і все питала, чи тобі смачно.
— А ти шепотіла, щоб я з’їв ще ложку, бо вона образиться.
— Вона так старалася…
Сергій накрив її руку своєю.
— Гаразд. Давай викупимо.
Коли брати назвали ціну, Юлія не відразу повірила.
— Ви це серйозно? Вона ж вища за ринкову.
— Ми тебе не примушуємо, — сказав Антон. — Не хочеш — продамо стороннім.
— Ви хочете мене покарати за те, що я не погодилася?
— Не вигадуй, — відвернувся Андрій. — Усе просто: або купуєш, або ні.
Юлія довго мовчала.
— Добре. Я згодна.
Вона віддала всі гроші, отримані за квартиру, і додала свої заощадження. Сергію довелося взяти невеликий кредит. Зате дача офіційно стала їхньою.
У серпні й вересні вони ремонтували будинок: перекрили дах, поставили нові вікна, покликали пічника.
Юлія фарбувала стіни у світло-зелений, а Сергій шліфував старі двері.
— Може, нові поставимо? — якось спитала вона, дивлячись, як він витирає піт із чола.
— А ці тобі чим не подобаються? Дивись, які будуть.
— Ти вже третій день із ними возишся.
— Нічого, зате свої.
До жовтня вони закінчили. А наступного травня відкрили свій перший сезон.
Того ранку сонце світило крізь нові вікна, діти верещали біля старого ставка, а Сергій заварював чай на веранді.
— Мам, іди до нас! — гукнув син.
— Зараз, тільки чаю наллю!
Юлія сіла на сходинку й озирнулася. Будинок стояв під новим дахом, цвіла вишня. Вона раптом відчула, як сильно втомилася за цей рік, і як добре, що все це було не даремно.
Задзвонив телефон. Антон.
— Юлю, привіт, — сказав він незвично м’яко. — Слухай, тут така справа… Олена з дітьми хотіла б на дачу в липні. Можна вони приїдуть на місяць?
— Куди приїдуть?
— Ну, на дачу. Ти ж усе одно не сидиш там постійно. Дітям повітря потрібне.
Юлія випросталася.
— Антоне, я викупила твою частку. За ту ціну, яку ти назвав.
— Ну так. Але ж це…
— Що «це»? Сімейна дача?
— Юлю, ми ж рідні люди.
— Рідні? А коли я просила не продавати, ти що казав? Що вона тобі не потрібна. Ти покупців сюди водив!
— Я тоді не розумів…
— А тепер зрозумів? Тепер дах не тече, і можна на місяць приїхати?
— Чого ти одразу так? Олена ж із дітьми.
— Моїм дітям теж потрібне повітря. Я тому й купила дачу. Хочете відпочити — найміть іншу. Оголошень повно.
Антон помовчав.
— Ти серйозно?
— Серйозно. Я віддала за цей будинок усе, що мала. І тепер це мій дім. Я вас не запрошувала.
Після розмови Сергій вийшов із кухні з двома чашками.
— Що сталося?
— Антон хоче відправити сюди Олену з дітьми. На місяць.
Сергій зупинився.
— І що ти сказала?
— Ні.
Він поставив перед нею чай.
— Правильно. Ми ж самі все літо тут бути збиралися.
За тиждень подзвонив Андрій. Він хотів домовитися про серпень для родини дружини.
— Андрію, ти мене чуєш? — не витримала Юлія. — Ви отримали свої гроші. Дача моя. Хочете відпочивати — наймайте!
— Та що з тобою? Це ж не по-родинному!
— А вимагати з мене ціну вищу за ринкову — по-родинному? Приводити чужих людей, коли я просила не продавати?
— Ти сама погодилася!
— Бо ви не залишили мені іншого вибору. Хотіли мене покарати — я це розумію. Але тепер я вирішую, хто сюди приїде.
Андрій кинув слухавку.
Юлія ще довго сиділа на веранді, дивлячись на дві яблуні та вишню. Діти гралися на траві, Сергій лагодив гойдалку.
Вона згадала маму: як та пекла пироги на старій кухні, як кликала всіх до столу і сварилася, якщо хтось запізнювався до чаю.
Може, якби брати не намагалися її провчити, вони й зараз сиділи б тут усі разом. Пили б чай, згадували маму. Але брати отримали гроші, а Юлія — дім. І право вирішувати, кого до нього запрошувати.
Вона встала й пішла до дітей.
— Мамо, а дядько Антон приїде? — запитав син, не відриваючись від іграшкової машинки.
— Ні, синку. Дядько Антон не приїде.
Хлопчик кивнув і повернувся до гри.
Може, колись усе зміниться, подумала Юлія. Але не зараз.
Зараз був травень, цвіла вишня — і це була її дача.
Як ви вважаєте, слушно вчинила Юля?