— Василю, ти хоч розумієш, що відбувається? Твій син привів у нашу хату чужу жінку з дитиною, а ти ще й полички їм прикручуєш!
— Наш син, Галю. Коли щось не по-твоєму, він одразу мій.
— Не перекручуй!
За дверима синової кімнати щось упало, пролунав дитячий сміх.
— Святославе, я ненавмисно!
— Та нічого. То коробка, а не кришталева ваза. Бери з другого боку, помічнику.
Галина стиснула губи.
— Чуєш? Уже освоїлися.
Василь відклав викрутку.
— А що їм робити? Під дверима стояти?
— Міг би хоч із нами порадитися! Одружився потай, привів усіх сюди…
Двері відчинилися. На порозі стояв Святослав.
— Не потай, мамо. Я вам сказав, що ми одружуємося.
— За тиждень до розпису! Це ти називаєш сказав?
— А якби за місяць — ти б прийшла?
Галина відвела очі.
— Я хотіла тобі нормального весілля. Як у людей.
— Ти хотіла іншої нареченої.
Василь тихо кашлянув. Святослав провів долонею по обличчю.
— Мамо, я не хочу сваритися з першого дня. Я люблю Ірину. І Павлика люблю. Прошу тебе тільки про одне: не ображай їх.
— А мене можна ображати? Я тебе ростила, ночей не спала, а тепер маю мовчки дивитися, як ти чужі проблеми на себе вішаєш?
— Не називай мою сім’ю проблемою.
З кімнати вийшла Ірина. За її руку тримався шестирічний хлопчик.
— Доброго дня, Галино Петрівно. Ми зараз звільнимо коридор. Вибачте, що так усе заставили.
— Мамо, а куди черевики? — пошепки запитав Павлик.
— Поки ось сюди.
Ірина посунула вбік старі капці.
— Не туди, — різко сказала Галина.
Ірина завмерла.
— Перепрошую. Покажіть, будь ласка, куди можна.
Галина мовчки відчинила нижню полицю тумби.
— Дякую, — сказала невістка.
Та навіть це спокійне «дякую» роздратувало її. Ні сліз, ні розгубленості. Стоїть рівно, дивиться просто у вічі. Наче має на це право.
Увечері Василь сам покликав усіх до кухні. Павликові Святослав дав альбом і нові олівці.
— Намалюєш, як ми переїжджали?
— А тебе можна з найбільшою коробкою?
— Треба. Щоб усі бачили, який я сильний.
Хлопчик засміявся й побіг до кімнати.
За столом сміх швидко стих.
— Давайте домовимося відразу, — почав Василь. — Живемо разом, отже, витрати ділимо. Комуналку, продукти. А решта — самі.
— Звісно, тату.
— І прибирати за всіма я не збираюся, — додала Галина.
— Ми за собою прибиратимемо, — відповіла Ірина. — Скажіть, як вам зручніше користуватися кухнею, і домовимося.
— У мене тут тридцять років усе зручно було.
Святослав поклав ложку.
— Мамо, місця вистачить усім. У квартирі чотири кімнати. І половину бабуся залишила мені не для того, щоб ми тепер сперечалися за полицю.
— Ось воно що… Уже й заповіт згадав.
— Бо ти говориш так, наче ми самовільно вселилися.
Ірина торкнулася його руки.
— Святославе, не треба. Галино Петрівно, я не хочу ні з ким воювати. Мені важливо, щоб Павлик тут не боявся.
— А ти подумала, чи довго мій син захоче ростити чужу дитину? Коли свої підуть, тоді й побачиш…
— Досить.
Святослав підвівся так різко, що стілець відсунувся від столу.
— Ще раз так скажеш — ми підемо на орендовану квартиру.
— Ну й ідіть, раз такі самостійні!
— Підемо. Але після такого я сюди вже не повернуся.
— Славо… — Галина розгублено подивилася на нього.
Василь нарешті озвався:
— Ти зараз не невістку зачепила, Галю. Ти дитину образила. Подумай про це.
Того вечора чай так і залишився недопитим.
Наступні тижні минали без гучних сварок, але Ірина дедалі частіше здригалася від звуку кухонних дверей.
— А мій борщ уже не підходить? — запитала якось Галина, побачивши на плиті маленьку каструлю.
— Павликові лікар радив нежирне. Я йому суп зварю.
— Ми все життя їли — і нічого.
— Я не кажу, що ваш борщ поганий.
— А виглядає саме так.
Ірина вимкнула воду.
— То що мені зробити? Не варити йому?
— Не треба зі мною таким тоном.
Після цього вона готувала, коли свекрухи не було на кухні. Купила окрему губку, звільнила для себе найнижчу полицю. Та й це не допомагало.
— Чого ти все ховаєшся? — питав Святослав, застаючи дружину над холодною вечерею.
— Не ховаюся. Просто пізно зголодніла.
Він сідав поруч.
— Іро. Подивись на мене.
— Ти втомлений. Давай не зараз.
— Якщо тебе тут кривдять, я хочу знати.
Вона накривала його руку своєю.
— Я скажу. Тільки дай мені трохи часу.
Одного дня, коли чоловіки були на роботі, а Павлик заснув після садочка, Галина сіла навпроти невістки.
— Ну що, влаштувалася?
Ірина повільно поставила склянку.
— Ви про що?
— Про те, що тепер є кому твої борги тягнути й дитину годувати.
— Святослав знає про мої борги.
— Ще б пак. Ти ж у нас чесна. А де батько хлопця? Чого не допомагає?
— Бо не хоче.
— Просто так чоловіки не зникають.
Ірина зблідла.
— Ви хочете сказати, що я винна?
— Я хочу сказати, що мій син не повинен за твої помилки платити.
— Павлик — не помилка.
Вперше за всю розмову її голос затремтів.
Галина нахилилася ближче.
— Не чіпляйся до слів. Сьогодні Святослав добрий, а завтра втомиться. Дитину в школу збирати, лікувати, одягати… Тоді й згадає, що вона не його.
— Він сам зробив цей вибір.
— Бо ти голову заморочила. Але тут господиня я. І якщо хочеш жити спокійно, знай своє місце.
Ірина підвелася.
— Я не буду з вами розмовляти в такому тоні.
— То не розмовляй. Тільки затям: рідним твій хлопець тут не стане.
Рука Ірини вже лежала на дверній ручці. Вона ще мить стояла нерухомо, потім тихо вийшла.
У кімнаті Павлик спав, підклавши долоню під щоку. Ірина сіла біля нього й притиснула кулак до рота, щоб не розбудити схлипом.
Наступного дня вона зустрілася з Оленою в парку.
— Я думала, зможу, — сказала Ірина. — Дорослі люди. Велика квартира. Домовимося якось.
— Зі Святославом говорила?
— Не все розповіла.
— Чому?
— Бо він одразу скаже збиратися. А на що? Моя зарплата йде на старі борги. Він платить за їжу, садок, речі Павликові. Знову починати з оренди…
— То ви разом вирішуйте, а не ти сама за всіх терпи.
Ірина зняла окуляри й витерла очі.
— Найгірше — коли вона на малого дивиться. Він уже питає, що зробив не так.
— А Святослав?
— Любить його. Учора до ночі з ним ракету клеїв. Я зайшла, а вони обоє в клею, стіл у папері… Павлик каже: «Мамо, не свари Славу, це я його попросив».
Ірина вперше за розмову усміхнулася.
— І свекор до нього добре ставиться. Побачив, що черевик розклеївся, забрав у майстерню. Приніс полагоджений, ще й дерев’яну машинку зробив.
— От бачиш.
— Павлик його дідусем назвав. Я аж злякалася, думала, Василь Іванович виправить. А він каже: «Ну що, онуче, ходімо колеса перевіряти».
Олена стиснула її долоню.
— Ти там не сама. Але й сама все витримувати не мусиш.
Увечері Ірина розповіла чоловікові про розмову на кухні.
Святослав довго мовчав.
— Чому ти раніше не сказала?
— Не хотіла ставити тебе між мною і мамою.
— Вона сама мене туди ставить.
— Славо…
— Завтра подивлюся оренду.
— Давай спочатку порахуємо. Будь ласка. Я теж хочу піти, але не хочу, щоб ти потім спав по чотири години й брав усі зміни підряд.
Він притягнув її до себе.
— Пообіцяй тільки, що більше не мовчатимеш.
— Обіцяю.
З матір’ю він поговорив наступного ранку. За зачиненими дверима, без крику. Після цього Галина перестала чіпляти Ірину відкрито, зате з Павликом говорила так, наче він постійно завинив.
— Не біжи!
Хлопчик завмирав посеред коридору.
— Я тільки Славу зустріти…
— Почує він тебе й так.
— Павлику, йди сюди, — кликав Василь. — Допоможеш мені.
Біля діда хлопчик оживав. Ставив десятки запитань, складав гвинтики в коробочки, серйозно тримав ліхтарик.
— Діду, а оце навіщо?
— Щоб звук регулювати.
— А якщо зовсім тихо зробити, радіо образиться?
— Ні. Відпочине трохи.
Одного вечора вони лагодили старий приймач. Ірина зайшла покликати сина вечеряти й затрималася біля дверей.
— Ну, пробуємо, — сказав Василь.
У приймачі затріщало, засвітилася зелена лампочка, залунала музика.
— Працює! Діду, працює!
— А ти сумнівався? У мене такий помічник.
Павлик обхопив його за шию.
— Ми мамі покажемо!
— Та мама вже бачить, — тихо озвалася Ірина.
Василь глянув на неї й усміхнувся. Вона хотіла подякувати, але в горлі стояв клубок.
— Знайшли чим займатися, — пролунало за спиною. — Василю, у коморі пройти неможливо, а ти тут із чужою дитиною…
— Галю, досить.
Павлик одразу відпустив діда.
— Я можу піти.
Василь притримав його за плече.
— Тобі нікуди не треба йти.
Потім подивився на дружину.
— Скажи, що тобі зробив цей хлопчик?
— Я про комору говорю!
— То про комору й говори. Дитину не чіпай.
Галина грюкнула дверима спальні.
Ірина присіла біля сина.
— Ходімо вечеряти?
— Дід теж?
— Дід обов’язково, — відповів Василь. — Я після такої роботи голодний.
Пізніше Ірина вийшла на балкон. Василь приєднався до неї з чашкою кави.
— Змерзнеш.
— Зараз зайду.
Він помовчав, тоді сказав:
— Не мав я дозволяти, щоб до цього дійшло.
Ірина здивовано повернулася.
— Ви ж нас захищаєте.
— Мало. Усе думав: заспокоїться, звикне.
— Я доросла, Василю Івановичу. Мені неприємно, боляче, але я можу відповісти. А Павлик… Він сьогодні запитав, чи можна йому сміятися в кімнаті.
Василь опустив очі.
— Я поговорю з нею.
— Вона вас потім теж винним зробить.
— Переживу. А ви зі Святославом тримайтеся разом. Я давно його таким не бачив.
— Яким?
— Щасливим. Приходить утомлений, ледве ноги переставляє, а малий вибіжить — і вже усміхається.
Ірина витерла щоку.
— Дякую вам. За Павлика особливо.
— Знайшла за що дякувати. Він хороший хлопець. Мені з ним цікаво.
У дверях балкона на мить майнула Галина. Нічого не сказала й пішла.
Відтоді вона помічала все: як Василь відсуває Ірині стілець, коли та несе гарячу каструлю, як слухає її розповіді про роботу, як залишає Павликові останній мандарин.
— Ти зі мною вже й словом перекинутися не хочеш, — дорікнула вона чоловікові одного вечора.
— Я з тобою щодня розмовляю.
— Хіба що зауваження робиш. А їй усміхаєшся.
Василь втомлено подивився на дружину.
— Галю, я тобі чоловік, а не ворог. Перестань шукати ворогів у кожному кутку.
Вона відвернулася до стіни.
За кілька місяців Святослав отримав підвищення. Того вечора приніс торт.
— У нас є новина.
Галина одразу випросталася.
— Яка?
— Зарплату підняли. Будемо швидше відкладати на квартиру.
— То ви вже вирішили? — запитала вона.
— Ми давно вирішили, мамо.
— Ну так. Тут вам погано.
Святослав глянув на дружину, потім на матір.
— Ми хочемо жити окремо. Це нормально.
Василь підняв чашку.
— От і добре. За нову квартиру. Тільки не дуже далеко шукайте.
— А ти до мене приїжджатимеш? — стривожився Павлик.
— А хто ж тобі полицю для машинок зробить?
— Тоді можна далеко, — полегшено вирішив хлопчик.
Усміхнулися всі, крім Галини.
Невдовзі, у вихідний, чоловіки поїхали на ринок. Павлик грався у своїй кімнаті, а Ірина сиділа над квитанціями.
Галина зайшла без стуку.
— Знову рахуєш?
— Так. Цього місяця останній платіж за одним боргом.
— Мій син, мабуть, радий.
Ірина закрила блокнот.
— Я виплачую його зі своєї зарплати. Святослав знає всі суми. Якщо вас щось турбує, можемо ввечері разом поговорити.
— А навіщо разом? Щоб ви з Василем знову мене дурною виставили?
— Ніхто вас такою не виставляє.
— Та невже? Чоловік рідній дружині слова доброго не скаже, а перед тобою стелиться.
Ірина повільно підвела голову.
— Що ви маєте на увазі?
— А ти не розумієш? Спочатку сина до рук прибрала, тепер за батька взялася?
Кілька секунд Ірина мовчала. Потім встала.
— Не кажіть такого.
— Правда очі коле?
— Мені соромно це навіть слухати. Василь Іванович допомагає нам. Ставиться до мене як до дочки.
— Дочка знайшлася!
— А Павликові він став дідом. Ви ж бачите, як вони люблять одне одного. Невже вам і це заважає?
Галина задихнулася від образи.
— Я все Святославу розповім! Побачимо, кому він повірить!
Ірина зблідла, але не відступила.
— Розкажіть. При ньому. І при вашому чоловікові.
— Ти мене лякаєш?
— Ні. Прошу зупинитися. Ви зараз можете наговорити такого, чого вже не заберете назад.
У передпокої повернувся ключ.
— Господарі, приймайте здобич! — гукнув Василь.
— Діду! — Павлик вискочив зі своєї кімнати.
— Обережно, не збий мене. Дивись, що знайшов!
Василь дістав із торби книжку. Хлопчик захоплено застрибав поруч.
Святослав зазирнув до кімнати.
— А ви чого тут стоїте? Мамо, ми рибу купили. Запечемо? Ти ж умієш так, щоб скоринка…
Він усміхався їй так просто й довірливо, що Галина не змогла відповісти.
З коридору долинуло:
— Діду, а почитаємо сьогодні?
— Аякже. Тільки окуляри мої знайди. Знову кудись заховав.
— Вони в тебе на голові!
Василь засміявся.
— Ото добре, що ти при мені.
— Мамо? — Святослав торкнувся її плеча. — Щось сталося?
Галина подивилася на Ірину. Та мовчала.
Слова, ще хвилину тому такі готові, тепер не йшли з горла. Вона раптом уявила, як вимовляє їх перед сином. Як замовкає Василь. Як Ірина бере Павлика за руку й іде збирати речі.
— Нічого, — нарешті сказала вона. — Давай рибу. Покажу, як замаринувати.
За вечерею Павлик потягнувся до хліба й зачепив склянку. Компот потік по скатертині.
Хлопчик зблід.
— Я не хотів.
Ірина вже підхопилася, але Галина випередила її.
— Сиди. Я витру.
Павлик притиснув руки до колін.
— Вибачте.
— Та чую. Склянку ближче посунь, бо ще раз зачепиш.
Вона принесла ганчірку, витерла стіл, а потім поклала йому на тарілку шматок пирога.
— Їж. Ти риби майже не з’їв.
— Там кісточка була.
— Давай сюди. Виберу.
Ніхто за столом не заговорив про це. Тільки Ірина зустрілася зі свекрухою поглядом і ледь кивнула.
Галина швидко відвела очі.
За один вечір вона іншою людиною не стала. Ще бурчала через залишені в коридорі машинки, ще могла різко відповісти. Але одного ранку сама покликала Павлика:
— Ти сирники їси?
Хлопчик визирнув із кімнати.
— Зі сметаною?
— Можна й зі сметаною.
Він нерішуче підійшов.
— А мамі можна один?
Галина завмерла з лопаткою в руці.
— Мамі теж вистачить. Клич її.
Минув рік. Святослав та Ірина оформили невелику квартиру в новобудові. Напередодні переїзду Павлик ходив за Василем із блокнотом.
— Я записую, що не забути.
— І що вже записав?
— Машинки. Книжки. Зарядку. Тебе.
Василь зняв окуляри й потер перенісся.
— Мене не треба записувати. Я сам приїду.
— У суботу?
— У суботу.
— Зранку?
— Та хоч із самого ранку.
У день переїзду коридор знову заставили коробками. Тільки цього разу Галина сама притримувала двері вантажникам.
— Оцей ящик не перевертайте, там посуд.
Коли винесли останню торбу, вона покликала невістку.
— Ірино, підійди на хвилинку.
У руці в неї був невеликий згорток.
— Візьми.
— Що це?
— Гроші. На перші потреби.
— Галино Петрівно, не треба. У вас свої витрати…
— Не сперечайся. Я відкладала. Василь не знає.
Ірина не брала згортка.
Галина насупилася, але голос уже не слухався:
— Онукові на ліжко. Ти ж казала, він хоче з шухлядами.
— Ви запам’ятали?
— Не глуха ще.
Ірина усміхнулася крізь сльози.
— Дякую.
Галина поправила край її коміра.
— І привозьте його. На вихідні хоча б. Дід уже вчора пів вечора мовчав.
— Привозитимемо.
— Та й мені… — вона ковтнула. — Пироги ні для кого буде пекти.
Ірина обійняла її.
Спершу Галина напружилася, потім несміливо поклала долоню їй на спину.
— Бережи мого сина, — прошепотіла.
— Бережу.
Галина ще мить не відпускала її.
— Я багато зайвого наговорила.
— Було боляче, — тихо відповіла Ірина.
— Знаю.
Знизу гукнув Святослав:
— Дівчата, ви їдете?
Вони обидві витерли очі й засміялися.
Біля машини Павлик востаннє перевірив свій рюкзак, потім підбіг до Галини.
— Бабусю, а пиріг у суботу буде?
Вона присіла перед ним, застебнула куртку до самого підборіддя.
— Буде.
— З яблуками?
— З яблуками.
Павлик швидко поцілував її в щоку й побіг до машини.
Коли вони рушили, хлопчик притулився до вікна й замахав обома руками. Василь махав у відповідь, аж поки машина не звернула за ріг.
Галина стояла поруч і все ще дивилася на дорогу.
— Ну що, ходімо? — запитав він.
Вона взяла його за руку.
— Ходімо. Треба яблук купити.
— До суботи ще п’ять днів.
— То й що? Хай будуть.
Василь стиснув її долоню, і цього разу Галина не відпустила.