— Тобі одній такі статки ні до чого, — сказала свекруха, підсуваючи Олені тарілку з варениками. — А в родині гроші мають працювати на всіх.
Олена не взяла тарілку.
— Що означає — на всіх?
— Андрієві треба поверх добудувати. Дитина росте, їй окрема кімната потрібна. Ірині машину поміняти, бо та вже сиплеться. Мені здоров’я поправити, у санаторій поїхати. Не бозна-які забаганки.
— А мені? — тихо запитала Олена.
Катерина Василівна здивовано підняла брови.
— А тобі батьківська квартира залишається. Здаватимеш, матимеш свої гроші. Хіба мало?
Олена перевела погляд на чоловіка.
— Тарасе?
Він покрутив у руках виделку.
— Ну… мама правильно каже. Гроші лежать, а людям допомога потрібна.
— Людям?
— Олю, не чіпляйся до слів. Ми ж сім’я.
Навпроти Ірина вже відклала телефон.
— Я щодня дитину вожу. У садочок, на заняття. Ти б почула, як у мене двигун стукає…
— А я зараз маю його оплачувати?
— Не двигун, а допомогти. Чого ти відразу так?
Олена повільно поклала виделку.
— Ви вже все розподілили?
— Нічого ми не розподіляли, — втрутився Тарас. — Просто поговорили.
— Без мене.
— Хотіли запропонувати розумне рішення.
— Рішення про мої гроші?
Катерина Василівна зітхнула так, наче перед нею сиділа вередлива дитина.
— Оленко, твого тата вже не повернеш. А живим жити треба.
Олена різко вдихнула.
— Не треба.
— Чого не треба?
— Тата сюди не приплітайте.
— Я ж нічого поганого не сказала!
— Він три роки хворів. Ви хоч раз запитали, чи потрібна йому допомога?
За столом стихло.
— До чого тут це? — Тарас нарешті глянув на дружину.
— До того, що його гроші вам потрібні. А він сам не був потрібен нікому з вас.
— Не починай…
— Ні, я почну. Ти хоч раз поїхав зі мною до нього? Хоч раз заніс продукти? Посидів годину, щоб я могла поспати?
— Я працював!
— А я ні?
Катерина Василівна грюкнула долонею по столу.
— Не смій дорікати моєму синові! Він тобі вісім років життя віддав!
Олена дивилася на неї й не могла збагнути, чому раніше так боялася цього голосу.
— А я йому що віддала? Порожні банки?
— Ти в моїй квартирі жила!
— Платила за неї щомісяця.
— Які там гроші! Інші за оренду останнє віддають, а ти на всьому готовому…
— На готовому?
Олена дістала телефон. Пальці тремтіли, і вона двічі не потрапила в потрібний значок.
— Ось. Перекази вам. Щомісяця. А ось — вікна. Сантехніка. Проводка. Двері. Кухня. Ванна кімната.
Вона поклала телефон перед Тарасом.
— Подивися. Ти ж кошториси не любиш, але цей переглянь.
— Олю, навіщо ти зараз…
— Бо мені щойно сказали, що я жила за чужий рахунок.
Андрій нахилився до екрана.
— Мамо, ви брали з них за квартиру?
— За зношення майна! — відрізала Катерина Василівна.
— Ви ж казали, що вони живуть безкоштовно.
— Андрію, не втручайся.
Олена забрала телефон.
— Підлогу я замінила. Стіни вирівняла. Меблі купила. Продукти, комунальні, Тарасові речі — теж із моєї зарплати. Бо свою він віддавав вам.
— То наші сімейні справи! — спалахнула свекруха.
— Саме так. Ваші. А платити чомусь мала я.
Тарас нахилився до неї:
— Ну віддай хоча б частину Андрієві. І закриємо це питання.
Олена відсахнулася.
— Ти зараз серйозно?
— Йому справді треба.
— А мені, Тарасе? Мені хоч щось може бути треба?
Він мовчав.
— Мій спадок — не спільна каса. І я не збираюся оплачувати ваші плани.
Катерина Василівна відсунула стілець.
— Тоді забирайся з моєї квартири! Раз ти така самостійна! Побачимо, як заспіваєш сама!
Олена підвелася. Взяла сумочку.
— Олю, сядь, — розгублено сказав Тарас.
— Навіщо?
— Ну не йти ж отак…
Вона кілька секунд чекала. Хотіла почути хоча б: «Мамо, досить». Хоча б одне слово на свій захист.
Але чоловік лише додав:
— Ти всім вечір зіпсувала.
— Зрозуміло.
Біля дверей її наздогнав голос свекрухи:
— І не думай, що ми тебе проситимемо!
Олена не обернулася.
У машині вона довго не могла вставити ключ у замок запалювання. Сльози застилали очі.
— Ну давай, — прошепотіла сама собі. — Додому.
І вперше за вісім років слово «додому» означало не квартиру, де на неї чекав чоловік.
Вона поїхала до тата.
У передпокої пахло старим деревом і сухими травами, які він колись тримав у полотняному мішечку. На стіні мовчав годинник.
Олена торкнулася його дерев’яного корпусу.
— Ти ж попереджав, тату.
Відповіді не було.
Вона сіла на диван, не знімаючи пальта.
У цій кімнаті батько колись учив її заводити годинник. Ставив маленьку Олену на стілець, клав ключик у долоню й накривав її пальці своїми.
— Поволі. Відчуваєш, як пружина опирається?
— То ще сильніше треба?
— Ні, доню. Саме тоді й треба зупинитися.
— А якщо не зупинитися?
— Зламається. Людина теж не залізна. Не можна її весь час до краю дотискати.
Тоді вона сміялася:
— Тату, хіба в людей усередині пружини?
Тепер сиділа в темряві й думала, що свою давно вже перетягнула.
Останні три роки вона жила між роботою, батьковою квартирою і домом, де завжди щось було не так.
У проєктній установі — кошториси, терміни, розрахунки, у яких не можна помилятися. Після роботи — маршрутка на інший кінець міста. У тата — борщ, прання, прибирання, ліки.
— Ти поїла? — питав він, поки вона розкладала таблетки.
— На роботі.
— Що саме?
— Тату, не допитуй.
— Значить, не поїла. Діставай другу тарілку.
— Я поспішаю.
— Оленко. Тарілку.
Вона слухалася, сідала поруч. Батько повільно їв правою рукою, а вона вдавала, що не бачить, як важко йому дається кожен рух.
— Може, ще побудеш? — одного разу запитав він і тут-таки відвів очі. — Хоча ні. Їдь, пізно вже.
Вона зняла сумку з плеча.
— Чай поставимо?
— Поставимо, — полегшено видихнув він.
А вдома Тарас зустрів її з дивана:
— Нарешті. Я вже думав, ти там ночувати залишилася.
— Ми чай пили.
— Три години?
— Я ще прибрала й вечерю приготувала.
— А тут хто приготує?
Олена зупинилася посеред кухні.
— Тарасе, у холодильнику суп.
— Учорашній.
— Йому один день.
— Ти чудово розумієш, про що я.
Вона тоді нічого не відповіла. Дістала каструлю, увімкнула плиту.
Згодом він почав говорити прямо:
— Найми доглядальницю.
— За які гроші?
— У батька пенсія є.
— Її на ліки ледве вистачає.
— Ну я ж не винен.
— Я не кажу, що ти винен. Я прошу іноді допомогти.
— У мене теж своє життя, Олю.
Вона довго виправдовувала його. Втомився. Не вміє співчувати. Не знає, що сказати хворій людині.
А потім була та зимова ніч.
Телефон задзвонив о другій. Батько ледве вимовив:
— Доню… щось мені…
— Тату? Що болить? Чуєш мене?
Вона викликала швидку й кинулася будити чоловіка.
— Тарасе, відвези мене, будь ласка. Татові погано.
— Що?
— Вставай. Швидка вже їде. Я боюся, що не встигну.
Він глянув на годинник.
— Олю, мені вранці на роботу.
— Мені теж. Будь ласка.
— Лікарі приїдуть. Ти що там зробиш?
Вона стояла біля ліжка з телефоном у руці.
— Я хочу бути поруч.
— То виклич таксі.
І натягнув ковдру на плече.
На вулиці вона чекала машину майже пів години. Диспетчерка повторювала, що водій уже їде, а Олена не відчувала пальців і щохвилини перевіряла телефон.
Біля батькового ліжка вона опинилася перед світанком.
— Я тут, тату.
Він розплющив очі.
— Замерзла?
Вона розплакалася.
— Не про мене зараз.
Батько слабко стиснув її руку.
Удень подзвонив Тарас.
— Ти мою спортивну куртку не бачила?
Олена вийшла в лікарняний коридор.
— У шафі. Праворуч.
— Немає.
— Подивися за пальтом.
— Ага, є.
Вона мовчала, чекаючи.
— Ну все, бувай, — сказав він.
— Тарасе.
— Що?
— Нічого.
Після тієї ночі батько почав уважніше придивлятися до неї.
Одного вечора забрав із її рук ганчірку.
— Сядь.
— Я тільки пил витру.
— Він до завтра не втече. Сядь, прошу.
Олена присіла на край дивана.
— Що сталося?
— Це ти мені скажи.
— Тату…
— Ти виснажена. Я бачу. А твій чоловік бачить?
Вона поправила складку на покривалі.
— У нас усе нормально.
— Нормально — це коли ти сюди з роботи голодна прибігаєш, а потім додому летиш, бо він вечерю чекає?
— Не хочу зараз про це.
Батько помовчав.
— Свекрусі за житло досі платиш?
— Ми беремо участь у витратах.
— І ремонт робиш?
— Нам же там жити.
— А Тарас?
— Він мамі гроші віддає. На збереження.
Батько відкинувся на подушку.
— Доню, а тобі хто допомагає?
Олена відкрила рота — і не знайшла відповіді.
Він не став тиснути. Лише накрив її руку своєю.
— Пообіцяй мені дещо. Коли мене не стане, подумай про себе.
— Не кажи так.
— Вислухай. Не віддавай усе тільки тому, що хтось голосніше просить. І не розповідай їм, що я маю за душею.
— Що ти маєш на увазі?
— Дізнаєшся. Пообіцяй.
— Добре, тату. Обіцяю.
Вона пообіцяла, щоб він заспокоївся. А потім порушила обіцянку.
Батька не стало напровесні. Перед останньою госпіталізацією він раптом подивився на годинник.
— Як мене не буде, зупини його.
— Тату, перестань…
— А заведеш, коли будеш готова жити далі. Домовилися?
Після похорону Олена сама спинила маятник. Довго тримала його в долоні, хоча він уже не рухався.
Через пів року в нотаріальній конторі їй простягнули документи.
— Окрім квартири, ваш батько залишив заощадження на рахунку.
Вона глянула на суму й вирішила, що помилилася.
— Це точно його рахунок?
— Так. Перевірте дані.
Олена перечитала батькове ім’я.
Він роками заощаджував, продав дачну ділянку, коли вже не міг на ній працювати. Ходив у старій куртці, відмахувався від пропозицій купити щось нове.
«Та добра ще. Навіщо витрачатися?»
Біля нотаріальної контори вона сіла на лавку й притиснула теку до грудей.
— Тату, ну навіщо ти собі в усьому відмовляв…
Того вечора вона розповіла Тарасові.
Не для того, щоб похвалитися. Вперше за багато років їй здалося: тепер вони зможуть почати інакше.
— Ми можемо купити своє житло, — сказала вона. — Розумієш? Наше. Без цих щомісячних платежів твоїй мамі.
Тарас ще раз перепитав суму.
— Нічого собі. А квартиру батькову теж продамо?
— Ні.
— Чому?
— Бо я не хочу.
— Ну добре, добре. Я просто запитав.
Наступного дня він зустрів її після роботи. Потім приніс улюблені цукерки. Сам помив посуд.
— Ти захворів? — усміхнулася Олена.
— А що, не можу за дружиною доглянути?
Вона обійняла його.
Так хотілося повірити, що він нарешті помітив її втому.
За тиждень Тарас виклав на кухонний стіл оголошення про земельну ділянку.
— Дивись. Тут будинок можна поставити. Продамо батькову квартиру, додамо заощадження…
Олена перестала усміхатися.
— Я ж сказала: квартиру не продаємо.
— Та вислухай. Свіже повітря, сад. Мама влітку зможе приїжджати.
— А я зможу хоч раз вирішити, де хочу жити?
— Ми ж обговорюємо!
— Ні. Ти вже все придумав. Навіть для мами місце знайшов.
Він образився.
— Ти останнім часом якась чужа.
— Бо сказала «ні»?
— Бо тільки про себе й думаєш.
За кілька днів він повідомив:
— У неділю до мами. Вона всіх на обід кличе.
Тепер, сидячи в батьківській вітальні, Олена згадувала той його голос. Не запитав, чи хоче вона їхати. Повідомив.
Усе було вирішено заздалегідь.
Вона зняла нарешті пальто, вкрилася старим пледом і лягла на дивані.
Спати не могла.
Кілька разів брала телефон. На екрані не було ні пропущених дзвінків, ні повідомлень від чоловіка.
Під ранок вона прошепотіла в тишу:
— Я більше не хочу так, тату.
І від власних слів стало страшно. А потім — трохи легше.
Наступного дня Тарас відчинив їй двері відразу. Мабуть, чекав.
— Ну що, заспокоїлася?
Олена пройшла до спальні.
— Я по речі.
Він пішов слідом.
— У сенсі?
Вона витягла валізу.
— У прямому.
— Через один обід?
— Не через обід.
— Мама погарячкувала. Ти теж наговорила. Давай забудемо.
Олена поклала у валізу джинси.
— Тобі легко забути. Не тебе вчора виганяли.
— Ну ти ж знаєш маму.
— Знаю. Тепер і тебе знаю.
— Я тут до чого?
Вона обернулася.
— Ти сидів поруч. Чув усе. І єдине, що сказав мені, — віддай гроші.
— Бо хотів помирити вас!
— Моїм спадком?
Він потер обличчя долонями.
— Ти все перекручуєш.
— Скажи тоді, як правильно. Коли твоя мама сказала, що мені вистачить батьківської квартири, ти погодився?
Тарас відвів очі.
— От і все, — сказала Олена.
За пів години в замку забряжчав ключ.
Катерина Василівна зайшла без стуку, як робила всі вісім років. Побачила валізу.
— Уже збираєшся? Ну й добре. Тільки телевізор і пральну машину не чіпай.
Олена на мить заплющила очі.
— Не чіпатиму.
— Щоб потім без претензій. У квартирі стоять — тут і залишаться.
— Я забираю одяг, книжки, документи й робочий ноутбук.
Свекруха, здається, навіть розгубилася від такої поступливості.
— Ну дивись.
Пройшла на кухню. Відчинила холодильник, оглянула полиці. Потім узяла банку меду, яку Олені передали знайомі, й поклала до сумки.
— Тарасе, увечері зайдеш. Треба поговорити.
Двері зачинилися.
Олена повільно видихнула.
Чоловік стояв біля шафи й дивився в підлогу.
— Ти на розлучення подаси?
— Так.
— Через гроші.
Вона перестала складати речі.
— Ти справді досі не зрозумів?
— Вісім років, Олю. Невже тобі їх не шкода?
— Шкода.
Він підняв голову.
— То навіщо…
— Мені шкода себе в ті роки.
Тарас стиснув губи.
— Значить, я весь час був поганий?
— Я просила не ідеального чоловіка. Пам’ятаєш ту ніч, коли татові стало зле?
— Знову ти…
— Так. Знову. Бо я досі пам’ятаю, як стояла біля ліжка й просила тебе встати.
— Я ж не забороняв їхати.
— Не забороняв, — повторила вона. — Оце й уся твоя підтримка.
Він опустився на край ліжка.
— Я не думав, що для тебе це…
— Було важливо? Я казала. Не один раз.
Олена застебнула валізу.
— Коли ти почув про спадок, то одразу знайшов і час, і сили, і ніжність. А коли я ледве трималася на ногах — у тебе було своє життя. Тепер буде й у мене.
Він більше не сперечався.
Вона викликала вантажне таксі. Винесла сумки, коробки з книжками та документами.
Ключі поклала на тумбочку в передпокої.
Над нею колись хотіла повісити картину з карпатським краєвидом. Катерина Василівна тоді вихопила з її рук олівець, яким вона позначала місце для цвяха.
«Стіни не діряв. Не твоя хата».
Олена дістала картину з шафи й забрала із собою.
Перші тижні вона часто прокидалася серед ночі.
Прислухалася, чи не дзвенить телефон. Згадувала, чи приготувала вечерю. Одного разу схопилася з дивана, бо їй здалося, що забула випрасувати Тарасову сорочку.
Потім сіла назад.
— Уже не треба, — сказала вголос.
І заплакала — від утоми, яка нарешті наздогнала її.
Тарас приходив із квітами. Чекав біля під’їзду.
— Я поговорю з мамою. Вона більше не втручатиметься.
Олена стояла на сходинці, не запрошуючи його всередину.
— Ти вже поговорив?
— Спочатку нам треба помиритися.
— Зрозуміло.
— Олю, ну не будь такою. Я сумую.
Вона подивилася на букет.
— За мною?
— А за ким же?
— Не знаю, Тарасе. Тепер уже не знаю.
Він спробував узяти її за руку.
— Можна я зайду? Спокійно поговоримо.
Олена відступила.
— У цей дім ти не знаходив часу прийти, коли тут жив тато. Зараз теж не треба.
Невдовзі вони розлучилися. Дітей у них не було, спору про поділ майна не виникло. Батьківська квартира й успадковані гроші залишилися Олені.
Знайомий правник переглянув її квитанції за ремонт.
— Можна спробувати повернути частину вкладеного. Треба розбиратися з доказами.
— Це довго?
— Швидко не обіцяю.
Вона зібрала папери.
— Тоді не хочу.
— Ти ж маєш право хоча б…
— Знаю. Але я більше не можу жити ними. Нехай у мене залишаться ці квитанції. А в них — кухня.
Катерина Василівна ще довго розповідала спільним знайомим про жадібну невістку. Олена спочатку болісно реагувала на кожне переказане слово.
А потім якось зупинила колегу, яка почала чергову розповідь:
— Вибач. Не кажи мені, будь ласка.
— Я ж хотіла, щоб ти знала.
— Я вже достатньо знаю.
Одного вечора подзвонив Андрій.
— Олю, можеш хвилину?
Вона напружилася.
— Слухаю.
— Я не про гроші.
— Добре.
Він довго мовчав.
— Мені соромно за той обід.
Олена сіла на підвіконня.
— Ти тоді майже нічого не сказав.
— Знаю. Треба було. А я сидів і думав: мама вже все вирішила, краще не лізти. Дуже зручно, правда?
— Зручно, — погодилася вона.
— Я потім і з нею поговорив, і з Іриною. Нам справді потрібна добудова. Але це не означає, що ти мусиш за неї платити. Вибач.
Олена провела пальцем по краю чашки.
— Дякую, що подзвонив.
— Ти на мене зла?
— За той вечір — була. Зараз уже не хочу.
— Я розумію.
— Бережи свою сім’ю, Андрію. І сам вирішуй, як вам жити.
Після розмови вона ще якийсь час сиділа з телефоном у руці. Вперше згадка про колишню родину не залишила після себе образи.
Від знайомих вона згодом почула, що Тарас переїхав до матері. А квартиру, яку Олена роками ремонтувала, Катерина Василівна вигідно здала.
Олена тільки кивнула.
У неї вистачало власних справ.
Вона перебирала батькові речі. Теплий одяг віднесла до благодійної організації. Книжки розставила на полицях. Інструменти почистила й обережно склала в коморі.
Найважче було відчинити його письмовий стіл.
У верхній шухляді лежали окуляри, олівці, стара рулетка. На клаптику паперу — список покупок її почерком.
«Молоко. Гречка. Таблетки. Лампочка».
Олена всміхнулася крізь сльози.
— Лампочку ж так і не купила, тату.
У глибині нижньої шухляди знайшовся конверт.
«Оленці».
Вона відразу впізнала почерк. Останнім часом батькові важко було писати, літери виходили нерівні, ніби він щоразу зупиняв руку.
Усередині лежав аркуш у клітинку.
«Доню моя. Ці заощадження — для твого нового, вільного життя. Не витрачай їх на чужі забаганки й не вкладай у чужі стіни. Побудуй власне щастя. Я завжди поруч. Твій тато».
Олена перечитала листа. Потім ще раз.
— Я спочатку знову хотіла, — прошепотіла вона. — Уявляєш? Знову хотіла все вкласти не в себе.
Притиснула аркуш до грудей і заплакала.
Цього разу не треба було ховатися у ванній, витирати обличчя холодною водою й повертатися на кухню з поясненням, що в око потрапило мило.
Вона могла просто плакати.
Лист поставила в рамку біля світлини, де вони з татом гуляли весняним парком. На фотографії він сміявся, а вона тримала його під руку.
Потроху квартира змінювалася.
Олена обрала світлі шпалери. Купила нові світильники. Пофарбувала вікна.
У магазині продавчиня запитала:
— Вам тепліший відтінок чи холодніший?
Олена довго дивилася на зразки.
— Мені оцей подобається.
— Тоді його й беріть.
Вона раптом усміхнулася.
Так просто. Подобається — бери. Не треба нікому доводити, що маєш право на цей колір.
Картину з Карпатами вона повісила над диваном.
Відійшла до дверей, подивилася.
— Ну от, — сказала сама собі. — Дочекалася.
Заощадження поклала на депозит. Не тому, що боялася витрачати, а тому, що більше не хотіла поспішати під чужим натиском.
Можливо, згодом купить інше житло. Можливо, відкриє власну справу — давно мріяла працювати над невеликими проєктами, де могла б відповідати не лише за цифри.
Поки що їй хотілося навчитися відпочивати без почуття провини.
Одного ранку подзвонили у двері.
На порозі стояла Марія Петрівна з третього поверху, тримаючи миску під рушником.
— Пиріжки. З яблуками. Не кажи, що вже поснідала.
— Ще ні. Заходьте, чай поставлю.
Сусідка зайшла, оглянула світлу кімнату.
— Гарно стало. Твій тато любив, коли сонце у вікна.
Олена кивнула.
Марія Петрівна поставила миску й прислухалася.
— А годинник досі стоїть?
— Стоїть.
— Я щонеділі згадую. Він о дев’ятій його заводив. Через стінку чути було, як потім б’є. Я під нього завжди тісто ставила.
Олена подивилася в передпокій.
— Я заведу.
Сусідка торкнулася її плеча.
— Та я не підганяю, дитино.
— Знаю. Просто… здається, вже скоро.
У першу неділю зими випав сніг.
Олена прокинулася рано. Полежала, слухаючи тишу. Їй нікуди не треба було бігти, нікого будити, нічого терміново виправляти.
Вона зварила каву й підійшла до вікна.
На підвіконні стояла батькова світлина. Олена поправила рамку.
— Сьогодні, тату.
Ключик висів біля годинника, на маленькому гачку.
Вона зняла його, відчинила скляні дверцята.
Перший оберт. Другий.
На третьому відчула опір і зупинилася.
«Поволі, доню».
— Пам’ятаю, — тихо сказала вона.
Виставила стрілки. Обережно торкнулася маятника.
Він хитнувся, завмер на коротку мить і пішов назад.
Тік-так.
Олена не відходила.
Тік-так.
По щоках текли сльози, але вона усміхалася.
— Ну от, тату. Я вдома.
Годинник ішов. І цього разу вона нікуди не поспішала.