— Мамо, ти мене взагалі чуєш? У нас тут усе сиплеться, а ти про свої квіти!
Алевтина Георгіївна поклала ганчірку на підвіконня.
— Я про квіти ні слова не сказала. Що сталося?
— Машина стала посеред перехрестя! Ледве відтягнули. Майстер каже, двигуну кінець. У Насті зуб болить, вона третю ніч не спить. А за кредит через чотири дні платити!
— Настя до лікаря ходила?
— Ходила! Ти ціни на лікування бачила?
— То нехай не тягне. І скажи мені спокійно: чого ти від мене хочеш?
На тому кінці на мить стихло.
— Допомоги, мамо. Чого ж іще?
Алевтина глянула на квитанції біля цукорниці. Під ними лежав список ліків, які вона відкладала купити вже другий тиждень.
— Скільки?
Артем назвав суму.
— У мене таких грошей немає.
— Зараз немає. Але ж є будинок.
Вона повільно сіла.
— Що?
— Мамо, ми вже говорили. Продамо будинок, твою стару квартиру. Купимо тобі нормальне житло, без цих вічних ремонтів. А рештою закриємо борги, щось у справу вкладемо…
— Ви вже й решту поділили?
— Не починай. Я шукаю вихід!
— І чомусь цей вихід щоразу через мої двері.
— Бо ми родина! Чи ти забула?
За вікном шуміли машини. Алевтина притиснула долоню до холодного скла.
— Ні, Артеме. Не забула.
— Тоді подумай нормально. Навіщо тобі самій той будинок? Город, сніг, опалення… Ти ж усе одно зараз у квартирі.
— Я приїхала на три дні. До лікаря й оплатити рахунки. Це не означає, що мій дім мені більше не потрібен.
— А нам гроші потрібні зараз! Настя плаче, дитину з садка забирати, я ще до майстра не доїхав… Не можу більше говорити. До вечора дай відповідь.
— Артеме, стривай…
У слухавці вже були короткі гудки.
Алевтина ще трохи посиділа з телефоном у руці. Потім відкрила повідомлення.
«Я їду додому. Якщо хочеш поговорити — приїжджай. Але без крику».
Відправила й лише тоді помітила, що досі сидить у мокрому від прибирання фартуху.
У передмісті дощ ущух. Біля хвіртки пахло вологим листям. Алевтина провела рукою по дерев’яній планці, яку Віктор колись так і не встиг перефарбувати.
— Ну от, — тихо сказала вона. — Уже й тебе продають.
Ключ не відразу повернувся в замку. Вона сердито витерла очі рукавом, відчинила двері й зайшла в прохолодний коридор.
Не встигла зняти пальто, як за вікном зупинилося таксі.
Артем вийшов першим, за ним — Настя. Невістка тримала долоню біля щоки.
— Болить? — запитала Алевтина з порога.
— Уже менше. Лікар ліки поклав. На наступний прийом знову гроші треба.
— Заходьте. Чаю зроблю.
Настя озирнулася на подвір’я.
— Тут ділянка сама скільки коштує… Артеме, ти питав у того знайомого?
Алевтина завмерла на сходинці.
— У якого знайомого?
Син кашлянув.
— Він із нерухомістю працює. Я просто поцікавився.
— Навіть не спитавши мене?
— Мамо, це ж не оголошення. Просто ціну дізнався.
Вона притримала двері.
— Заходьте. На подвір’ї про це говорити не будемо.
На кухні Артем сів на своє старе місце біля вікна. Настя лишилася стояти, не розстібаючи куртки.
— Ви тільки не ображайтеся відразу, — почала вона. — Ми ж не хочемо вас без житла залишити. Квартиру хорошу підберемо. Ліфт, тепло, все нове. Хіба вам тут легко самій?
Алевтина поставила чайник.
— Нелегко.
Артем одразу подався вперед.
— От бачиш!
— Я ще не договорила. Нелегко. Дах перевірити треба, дрова привезти, навесні паркан лагодити. Але я вас не просила продати мій дім.
— Ми про тебе теж думаємо, — сказав він.
— Тоді чому за весь ранок ніхто не запитав, як я себе почуваю?
Настя опустила очі. Артем відкинувся на спинку стільця.
— Мамо, ну зараз не до цього…
— Отож.
Чайник клацнув. Алевтина залила м’яту окропом, дістала три чашки. В однієї був надщерблений край, і вона машинально поставила її собі.
Артем дивився на її руки.
— У тебе що, руки тремтять?
— Тремтять.
— Тиск?
— І тиск. І ти.
Він відвів погляд.
Настя сіла.
— Ми справді не знаємо, що робити. Нам обом зарплати затримали. За машину ще не розрахувалися, а вона вже зламалася. У малого зимових чобіт немає…
— Чоботи я йому куплю.
— Та річ не лише в чоботях!
— Я розумію. Але у вас цілий список, Настю. І під кожним пунктом чомусь моє ім’я.
— Бо більше нема до кого звернутися! — Артем ударив долонею по коліну. — Ти думаєш, мені приємно просити?
— А ти просиш?
Він підняв на неї очі.
— Що?
— «До вечора дай відповідь». «Продамо». «Купимо». «Решту вкладемо». Де тут прохання, синку?
Артем розтулив рота й знову замовк.
Алевтина сіла навпроти.
— Коли ви брали той кредит, я запитувала, чи потягнете?
— Запитувала.
— Що ти відповів?
— Що потягнемо.
— А коли я сказала не поспішати з машиною?
— Мамо, я пам’ятаю.
— Ні, дослухай. Ти сказав: «Ми дорослі, самі розберемося». Я й відійшла. А тепер виявляється, що рішення були ваші, а платити за них маю я.
— Я не казав, що ти маєш…
Алевтина мовчки подивилася на нього.
— Добре, — він потер обличчя. — Казав. Не так, але… так.
Настя обхопила чашку долонями.
— Ми думали, вам самій буде краще в новій квартирі.
— А спитати?
— Ви б однаково відмовилися.
— То можна не питати?
На кухні стало тихо.
За вікном гойдалася гілка старої яблуні. Артем колись падав із неї, розбив коліно й боявся зізнатися батькові. Тепер він сидів на тому самому стільці — великий, неголений, виснажений.
Алевтині захотілося торкнутися його голови. Сказати, що все якось владнається, що вона щось придумає.
Вона стиснула руки під столом.
— Цей будинок ми з вашим батьком двадцять років доводили до ладу. Пам’ятаєш, як ти тут шпалери обдирав?
Артем ледь усміхнувся.
— Тато сказав, що я найшвидший майстер.
— А потім ти відклеїв ті, які ми щойно наклеїли.
Усмішка зникла так само швидко, як з’явилася.
— Пам’ятаю.
— Я не живу самими спогадами, Артеме. Мені тут добре зараз. Я вранці виходжу в сад. Знаю сусідів. Знаю, де у мене що лежить. Увечері можу сісти на ґанку й нікуди не поспішати. Чому я повинна це віддати?
— Бо в нас біда, — тихо відповів він.
— Я бачу. І мені вас шкода. Але будинок я не продам. Квартиру теж.
Настя поставила чашку.
— Тобто все?
— Щодо продажу — все.
— А нам як хочете, так і викручуйтеся?
Алевтина на мить заплющила очі.
— Настю, я не хочу від вас відвертатися. Можу з онуком побути, якщо ви братимете підробіток. Продуктів привезу. На щось невелике дам, коли матиму. Але рятувати вас ціною всього, що в мене є, не буду.
Артем різко підвівся, відійшов до вікна.
— Я думав, ти зрозумієш.
— Я розумію більше, ніж ти думаєш.
— Тоді чого мені так паршиво, наче я чужий сюди прийшов?
Вона теж підвелася, але не підійшла.
— А мені як було слухати, що я вам байдужа? Ти хоч раз подумав, як я після таких дзвінків засинаю?
Він не відповів.
— Я вночі рахую. Пенсію, заощадження, твої борги. Дивлюся, від чого ще відмовитися. А потім ти дзвониш знову, і я чую тільки: мало, мамо. Знову мало.
— Я не знав…
— Бо не питав.
Артем довго стояв спиною до столу. Потім повернувся.
— Вибач.
Алевтина ковтнула повітря.
— Не треба зараз казати, аби я перестала сердитися.
— Я не для цього. Я… справді не питав.
Настя потерла чоло.
— І я. Ми прийшли й одразу про ділянку.
— Так.
— Вибачте.
Алевтина сіла. Втома накрила її так раптово, що довелося спертися ліктями на стіл.
Артем помітив.
— Мамо, тобі зле?
— Просто посиджу. Налий мені води.
Він швидко взяв склянку. Поставив перед нею, посунув ближче.
— Ось.
Кілька хвилин усі мовчали. Потім Настя тихо запитала:
— Може, машину поки не ремонтувати?
Артем глянув на неї.
— А їздити як?
— Як сьогодні. Тільки не на таксі. Автобусом. Ти ж казав, ремонт майже як інша машина коштує.
— Казав.
— То нехай постоїть. Я ще в клініці запитаю, чи можна лікування частинами оплатити.
Він повільно кивнув.
— А я з банком поговорю. Треба було раніше, але… поговорю.
Алевтина слухала, не втручаючись.
— Тільки не починай зараз «я ж казала», — попросив Артем.
— Не почну.
— Дякую.
Вона посунула до них тарілку із сухариками.
— Їжте. Чай зовсім охолов.
Настя обережно надкусила сухарик здоровим боком і скривилася.
— Вам би м’якшого, — схаменулася Алевтина. — Є сир. Зараз дістану.
— Посидьте, — зупинила її невістка. — Я сама. Скажіть, де.
Перед від’їздом Артем затримався на порозі.
— Ти тепер довго на нас сердитимешся?
— Не знаю.
Він кивнув, приймаючи відповідь.
— Я подзвоню завтра.
— Подзвони.
Алевтина вже хотіла зачинити двері, але додала:
— І приїжджайте просто так. З малим. Я ж вас чекаю, Артеме. Тільки хочу знати, що ви їдете до мене.
Він опустив голову.
— Зрозумів, мамо.
Наступного ранку телефон задзвонив, коли вона різала хліб. Побачивши ім’я сина, Алевтина мимоволі напружилася.
— Слухаю.
— Привіт. Ти як?
— Нормально. А що?
— Нічого. Питаю, як ти.
Вона поклала ніж.
— Тиск учора був високий. Сьогодні вже краще.
— Ліки є?
— Є.
Після паузи він запитав:
— А ти снідала?
Алевтина подивилася на скибку хліба й усміхнулася.
— Якраз збираюся.
Не все змінилося за один день. Через тиждень Артем знову заговорив роздратовано, коли банк погодився не на ті умови, на які він розраховував.
— Вони наче знущаються! Я їм пояснюю…
— На мене не кричи, — зупинила його мати.
Він видихнув у слухавку.
— Вибач. Не на тебе. Просто злий.
— То кажи, що сталося. Я слухаю.
Він розповів. Цього разу не попросив грошей наприкінці.
Потроху з’явилися й інші новини. Артем узяв додаткову роботу. Настя знайшла кілька вечірніх замовлень. Частину непотрібних речей продали, машину поки лишили в гаражі.
— До кінця осені все не закриємо, — зізнався син одного разу. — Я спочатку розігнався, напланував… Але вже хоч зрозуміло, скільки й кому винні.
— Це добре.
— І без нових позик обійшлися.
— А Настин зуб?
— Долікувала. Тепер може нормально їсти й зі мною сперечатися.
Звідкись збоку долинуло:
— Я й із хворим могла!
Алевтина засміялася.
За кілька днів по тому скрипнула хвіртка. Артем зайшов на подвір’я з пакунком.
— Ти чого без попередження? — здивувалася мати.
— А треба було записатися?
— Треба було сказати. Я б щось приготувала.
— Ось тому й не сказав. Хліб приніс. І печиво.
Він поставив пакунок на лавку, оглянув двір.
— Граблі де?
— У сараї. А що?
— Листя позгрібаю. І дрова занесу. Ти сама їх не тягай.
Алевтина витерла руки об фартух.
— Ти після роботи. Втомився ж.
— Трохи. Чаю потім даси?
— Дам.
Він уже рушив до сараю, але вона гукнула:
— Артеме.
— Що?
Підійшла й обняла його. Він спершу розгубився, а тоді міцно притиснув її до себе.
— Мам, ну ти чого?
— Нічого. Рада тобі.
Працювали до вечора. Артем носив дрова, Алевтина згрібала листя біля гортензій.
— Ці не чіпай! — гукнула вона, коли син потягнувся до сухих стебел.
— Та бачу я, бачу.
— Минулого разу теж бачив. Пів куща зрізав.
— Мені дванадцять було!
— А кущ пам’ятає.
Він засміявся, і вона раптом упізнала в цьому сміхові хлопчика, який колись носився тут із подряпаними колінами.
Коли стемніло, сіли на веранді. Алевтина принесла чай, Артем — стару коробку фотографій, яку знайшов у шафі, шукаючи робочу куртку.
На одному зі знімків Віктор тримав малого сина за каптур біля недобудованого ґанку.
— Дивись, — Артем простягнув фото. — Це він мене рятує чи сварить?
— І те, і друге. Ти хотів по свіжому бетону пройтися.
— Встиг?
— Ще й як. Під лавкою досі твій слід є.
Артем озирнувся на ґанок. Потім поклав фотографію перед собою.
— А я його мало не продав.
Алевтина нічого не сказала.
— Я коли про будинок говорив… — Він провів пальцем по краю знімка. — Навіть не думав про все це. Тільки сума в голові була. От закриємо борги, от стане легше.
— Я знаю.
— Тобі, мабуть, дуже боляче було.
Вона трохи помовчала.
— Було. Особливо коли ти сказав, що мені байдуже до вас.
Артем підняв очі.
— Я знав, що тобі не байдуже. Тому й сказав.
Від цих слів у неї стиснуло горло.
— Більше так не роби.
— Не буду.
Він пересів ближче, обійняв її за плечі.
— Пробач, мамо.
Цього разу вона не відвела погляду.
— Пробачаю.
Вони ще довго перебирали фотографії. Згадували, хто стояв за кадром, де поділася велика смугаста скатертина, чому Віктор на кожному другому знімку мружився. Чай охолов, але ніхто не поспішав до хати.
Перед від’їздом Артем допоміг занести чашки.
— У неділю приїдемо всі. Можна?
— А Настя?
— Вона й запропонувала. Каже, пиріг спече, якщо ти не проти.
— Чого ж я буду проти?
Він усміхнувся.
— І малий хоче той мій слід у бетоні побачити. Не вірить, що тато теж шкоду робив.
— Приїжджайте. Я йому ще не таке розповім.
Уже біля хвіртки Артем обернувся:
— Мамо, і про проблеми можна буде поговорити? Якщо раптом щось…
Алевтина подивилася на нього.
— Говорити можна про все, синку.
Він кивнув.
— Зрозумів. До неділі.
Вона провела його до воріт, поправила комір куртки й повернулася в будинок.
На столі лишилася фотографія Віктора з малим Артемом. Алевтина поставила її на полицю, поряд із годинником. Потім дістала велику скатертину — ту, яку стелила, коли збиралася вся родина.
До неділі ще було кілька днів.