— Маріє, а наш зять хоч знає, з якого боку до сокири підходити? Чи тільки кнопки натискати вміє?
— А ти його спершу в хату впусти, — озвалася дружина від столу. — Людина через усю країну їхала, а ти вже із сокирою зустрічаєш.
— Я просто питаю.
— Знаю я твоє «просто». Учора до ночі біля вікна стояв, сьогодні зранку стежку тричі підмів. Скажи вже, що хвилюєшся.
Омелян Васильович поправив фіранку.
— Було б чого.
— То відійди від вікна.
— Іди вже, вари свої вареники. Он вони!
За хвірткою з’явилася Ганна. Вона тримала чоловіка під руку й щось йому говорила, сміючись. Іван ніс дорожню сумку та обережно ступав по втоптаному снігу.
Омелян Васильович мимоволі випростався — і відразу скривився, притиснувши долоню до попереку.
— Знову? — тихо спитала Марія.
— Пусте.
— Омеляне…
— Не починай. Діти приїхали.
Двері розчахнулися, впускаючи морозне повітря.
— Слава Ісусу Христу! Ми ніде не запізнилися? Вареники ще є?
— Навіки слава! — Марія кинулася до доньки. — Та я б тобі й серед ночі наліпила!
Ганна обійняла матір, заплющила очі й на мить притихла.
— Як у вас пахне… Я всю дорогу тільки про це й думала.
— Про маму чи про вареники? — усміхнувся Іван.
— Не змушуй мене обирати.
Він засміявся, зняв запітнілі окуляри й трохи ніяково зупинився біля порога.
— Доброго дня. Дуже радий нарешті познайомитися.
— Здоров будь, Іване.
Омелян Васильович простягнув руку. Зять потиснув її міцно, без метушні, дивлячись просто у вічі.
— Ганна багато про вас розповідала.
— Сподіваюся, не все.
— Найцікавіше залишила на потім, — озвалася донька й обійняла батька. — Ну, тату. Скучили?
— Та трохи.
— Трохи? — перепитала Марія з кухні.
— Не заважай людині стримувати почуття, — шепнула Ганна чоловікові так голосно, щоб усі почули.
Батько пирхнув, але доньку відпустив не відразу.
За столом Іван спершу більше слухав. Марія підкладала йому вареники щоразу, коли він відвертався, Ганна розповідала про засніжену дорогу, а Омелян Васильович час від часу кидав короткі запитання.
— То що ти там робиш у тому комп’ютері?
— Пишу програми.
— І цілий день сидиш?
— Буває, що й довше, ніж треба.
— Спина не болить?
— Болить.
— От! — господар аж ложку відклав. — А кажуть, легка робота.
Іван усміхнувся:
— Легко тільки збоку дивитися. Ганна казала, ви в лісі все життя працювали?
Омелян Васильович пожвавішав.
— Майже сорок років. Там кожна стежка знайома.
— А як ви дерева взимку розрізняєте? Без листя ж не завжди зрозуміло.
— Це тобі не відразу поясниш. По корі, по гіллю… По тому, як стоїть. Людину ж ти зі спини часом упізнаєш?
— Свою — впізнаю.
— От і дерево, якщо знаєш, упізнаєш.
Ганна непомітно торкнула чоловіка коліном під столом. Він глянув на неї, а вона ледь усміхнулася: розговорив.
Коли допивали чай, Омелян Васильович знову повернув голову до вікна.
Марія це помітила.
— Омеляне, не дивися ти вже на ту купу.
— А куди мені дивитися? Посеред двору лежить.
Іван простежив за його поглядом.
— Дрова?
— Дрова, — зітхнув господар. — Навезли на зиму, ще й на весну стане. А тут спину скрутило. Думав, щодня потроху… Та де там.
— Він учора одну колоду підняв, то до хати ледве дійшов, — сказала Марія.
— Можна без подробиць?
— Можна й без. Тільки спина від того здоровішою не стане.
Іван поставив чашку.
— Ходімо подивимося.
— Куди це «ходімо»? — Ганна взяла його за рукав. — Ти ж із дороги.
— Та я півтори доби сидів. Спочатку в поїзді, потім в автобусі. Хочу вже ногами відчути, що приїхав.
— Там не ногами, там руками доведеться, — зауважив тесть.
— Руки теж узяв із собою.
Ганна засміялася, але рукава не відпускала.
— Тільки без подвигів. Домовилися?
— Домовилися.
— І ви, тату, також.
— Та що ви мене всі бережете, як стару миску!
— Бо тріснеш — нічим не склеїмо, — відрізала Марія. — Іване, ходімо, дам тобі кожушка. У добрій куртці до дров не пущу.
Надворі Іван на мить зупинився.
Купа була чимала: дубові, березові, грабові кругляки, припорошені свіжим снігом.
Тесть уважно дивився на нього.
— Що, не так уявляв?
— Чесно? Не так.
— Отож. Це тобі не…
Омелян Васильович замовк.
— Не кнопки натискати? — підказав Іван.
Старий зніяковів.
— Ну, я не те хотів сказати.
— Та нічого. Покажіть, де інструмент.
Господар виніс колун і меншу сокиру.
— Оцим великі розколюємо. Тільки не поспішай. Стань як слід, щоб під ногами нічого не було. І силою не рви, нехай залізо працює.
Іван оглянув ручку, перевірив, чи міцно сидить лезо.
Омелян Васильович примружився.
— Уже щось тямиш?
— Трохи.
— Ну, покажи своє «трохи».
На плаху поставили березовий кругляк. Іван придивився до тріщини, примірявся й ударив. Дерево сухо тріснуло. Другий удар розвів половини в боки.
Тесть кілька секунд мовчав.
— А чого ж ти не сказав?
— Про що?
— Що вмієш.
Іван опустив колун.
— Ви не питали.
Омелян Васильович глянув на нього, а тоді голосно засміявся.
— Ну, влучив! Не питав, правда.
— Я в дідуся в Карпатах усі канікули проводив. Він казав: «Хочеш увечері біля печі грітися — допоможи вдень дров принести».
— Мудрий дід.
— Суворий був. Я якось вирішив, що досить уже нарубав, і пішов на річку. Повертаюся — вечеря на столі, а біля мого місця порожньо.
— Не нагодував?
— Нагодував, звісно. Бабуся хіба дозволила б? Але поговорили ми тоді довго.
— О, це знайоме, — кивнув Омелян Васильович. — У нас мати теж усю мою педагогіку варениками псує.
Іван засміявся й підкотив наступний кругляк.
Працювали без поспіху. Тесть показував, які колоди краще відкласти, де є сучок, як зручніше складати поліна. Іван слухав, перепитував, іноді зупинявся перевести подих.
Коли Омелян Васильович нахилився до важкої дубової половини, зять одразу поклав колун.
— Залиште. Я перенесу.
— Та я ще здатний поліно підняти.
— Здатні. А завтра з ліжка встанете?
— Не починай, як мати.
— Вона правильно каже.
Старий сердито випростався, та обличчя в нього сіпнулося від болю.
Іван удав, що не помітив.
— Краще покажіть, як тут стос закінчити, щоб не розсипався. Я так рівно не складу.
Омелян Васильович глянув на нього з-під брів.
— Хитрий ти.
— Є трохи.
— Давай сюди дрібніші. Навчу.
За якийсь час на ґанку з’явилася Ганна з чайником і кухлями.
— Агов! У нас тут узвар холоне, поки ви лісове господарство відновлюєте.
— Неси, доню! — озвався батько.
Іван стягнув рукавиці. На долоні вже налився пухир.
Ганна відразу схопила його за зап’ясток.
— Казав же — без подвигів.
— Натер трохи.
— Покажи.
— Ганю…
— Покажи, будь ласка.
Він слухняно розкрив долоню. Вона оглянула її й зітхнула.
— У хаті пластир є. Зараз принесу.
— Спершу дай узвару. Бо твій тато вже свій допиває.
— Не переведи розмову.
Омелян Васильович стояв поруч із кухлем у руках і тихо всміхався.
— Що, батьку? — помітила Ганна.
— Нічого.
— Ви його не заганяйте.
— Та це він мене на легку роботу перевів. Командує вже у дворі.
Іван похитав головою:
— А хто сказав: «Ще оцю візьмемо, а тоді відпочинемо»?
— Ну, оця ж остання була.
— Тричі.
Ганна розсміялася.
— Зійшлися двоє. Мамо! — гукнула вона до дверей. — У нас тепер два вперті!
— Я чула! — долетіло з хати. — Обох вечеряти зажену!
Допивши узвар, Омелян Васильович якусь мить крутив кухоль у долонях, потім запитав:
— Ганнусю, у вас усе добре?
Вона здивовано глянула на нього.
— Добре, тату.
— Ти ж скажеш, якщо що?
— Скажу.
Іван не втручався, відійшов віднести порожній чайник на ґанок.
Ганна підступила до батька ближче.
— Я щаслива з ним. Правда.
Омелян Васильович кивнув, дивлячись їй в обличчя.
— Ну й добре. Іди до матері, а то змерзнеш.
Донька поцілувала його в колючу щоку.
— Не ховайтеся ви за тими дровами. Я знаю, що ви за мене хвилюєтеся.
— Іди вже, — буркнув він, але голос зрадницьки здригнувся.
Коли Ганна повернулася до хати, чоловіки знову взялися до роботи. Двір поволі темнів. Біля паркану виросли рівні стоси, під ногами біліли тріски.
На вузлуватому дубовому обрубку колун застряг.
— Зажди, — сказав тесть, побачивши, як Іван зупинився. — Цей упертий. Треба з краю брати.
— Бачу. Зараз потроху розберемо.
— Інший би вже лупив, поки ручку не зламав.
— Я колись так і зробив.
— У діда?
— У діда.
— І що він?
— Спитав, чи дерево винне, що я не туди б’ю.
Омелян Васильович засміявся.
— Шкода, що я з твоїм дідом не знайомий.
— Познайомлю. Він вам ще скаже, як правильно дрова складати.
— Оце вже хай спробує!
До сутінків останній кругляк розлетівся на поліна. Іван опустив колун, випростав плечі й довго видихав, дивлячись на зроблене.
— Ну все.
Омелян Васильович не відповів. Провів долонею по найближчому стосу, перевірив крайні поліна.
— Не вірили, що впораємося? — спитав Іван.
— Не вірив.
— Я теж, коли вийшов.
Тесть повернувся до нього.
— А чого ж узявся?
— Ви самі сказали: потроху.
Старий кивнув і раптом поклав йому руку на плече.
— Дякую, синку.
Іван ніяково усміхнувся.
— Та нема за що.
— Є. Ти не знаєш.
Він замовк, перевів погляд на хату. У вікні ворухнулася Маріїна тінь.
— Я цієї ночі знову не спав. Лежу, слухаю, як мати перевертається. Вона думає, що я сплю, а сама встає до печі. Мене не будить, бо ж спина… А я лежу й думаю: дровами весь двір завалений, а мені навіть принести їй важко.
— Чому Ганні не подзвонили?
— Вона далеко. У вас своє життя.
— То й ви в ньому є.
Омелян Васильович опустив руку.
Іван говорив уже тихіше:
— Не треба чекати, поки стане зовсім непереливки. Дзвоніть. Приїдемо, домовимося з кимось, щось придумаємо.
— Не хочу вам на шию сідати.
— Ви сьогодні мене нагодували, одягли, навчили стос складати. Я вам допоміг. Де тут хтось у когось на шиї?
Старий потер перенісся.
— Говориш так, що й заперечити нічого.
— То не заперечуйте.
Вони ще трохи постояли біля дров. Потім зібрали тріски в кошик, сховали інструмент і пішли до хати.
На порозі їх зустріла Марія.
— Руки покажіть.
— І ти туди ж, — зітхнув Іван.
— А що, вже хтось дивився?
— Ваша донька.
— Правильно робила. Ганнусю, неси пластир!
Поки Іван умивався, дружина стояла поруч із рушником.
— Дуже болить?
— Ні. Завтра, мабуть, відчую.
— Я ж просила…
— Знаю.
Вона взяла його долоню, обережно заклеїла натерте місце й підняла очі.
— Дякую тобі.
— За дрова?
— І за них теж. Мама сказала, тато вже тиждень майже не спить. Мені — ні слова.
Іван кивнув.
Ганна притулилася чолом до його плеча.
— Я так хотіла, щоб ви порозумілися.
— Здається, вийшло.
— Ще б пак. Він тебе вже синком назвав.
— Ти чула?
— У вікно дивилася.
З кухні долинув батьків голос:
— Ви там надовго? Бо мати вже на мене дивиться, наче я вам їсти не даю!
За столом було тісно від тарілок. Марія поставила перед Іваном вареники, потім м’ясо, потім посунула ближче капусту.
— Мамо, він не зможе все одразу, — засміялася Ганна.
Марія завмерла на тому «мамо», тоді швидко поправила рушник на спинці стільця.
— Нічого. Нехай їсть потроху.
Омелян Васильович дістав із шафки домашню настоянку, налив собі та зятеві по маленькій чарці. Довго збирався щось сказати.
— Ну? — лагідно підштовхнула дружина. — Ми слухаємо.
— Іване… Я сьогодні зранку дурниць наговорив.
Ганна насторожено глянула на матір.
— Яких іще дурниць?
— Таких, що міський, що тільки за комп’ютером сидить… Не знав тебе, а вже судив.
— Омеляне Васильовичу, та все гаразд.
— Дай договорити. Бо мені й так непросто.
Іван замовк.
Старий провів великим пальцем по ніжці чарки.
— Я ж не дроворуба доньці шукав. Мені треба було знати, що їй із тобою добре. Тільки я чомусь із сокири почав.
Марія всміхнулася крізь сльози.
— Як умів, так і почав.
— Отож. — Він глянув на доньку. — А вона сьогодні сказала, що щаслива. І я бачу, що не заради мого спокою сказала.
Ганна потягнулася через стіл і накрила його руку своєю.
— Не заради спокою, тату.
Омелян Васильович кивнув, проковтнув клубок у горлі.
— Приїжджайте до нас, діти. Не тільки коли допомога треба. Просто приїжджайте.
— Приїдемо, — відповів Іван.
— І телефонуйте частіше, — додала Марія. — Хоч на хвилинку. Сказати, що поїли, що вдома…
— Мам, нам не по п’ять років.
— Для мене — по п’ять. Їж вареник.
Усі засміялися, і напруга, що на мить стиснула горло, відпустила.
Під столом Ганна обережно взяла чоловіка за здорову руку. Він переплів свої пальці з її пальцями.
За вікном знову пішов сніг. Омелян Васильович за звичкою глянув у двір, на високі стоси біля паркану, й повернувся до столу.
— Іване, а про діда твого розкажи. Як його звати?
— Василь.
— Ну, за таке ім’я вже поважаю.
— Тату, тільки не починайте з’ясовувати, хто з вас краще дрова складає.
— Чого це не починати? Треба ж про щось говорити, коли приїде.
Марія тихенько засміялася й підклала в піч два поліна.
— На ніч вистачить, — сказав чоловік.
Вона озирнулася на нього.
— Знаю, Омеляне.
Він посунув для неї стілець ближче до себе.
— Сідай уже. Побудь із нами.
І цього разу Марія не пішла ні по добавку, ні по чайник. Сіла поруч, поклала натруджені руки на скатертину й почала слухати, як Іван розповідає про свого діда, а Ганна раз у раз перебиває його сміхом.
У печі потріскували дрова. Цієї ночі нікому не доведеться вставати в холод і хвилюватися, чи вистачить тепла до ранку.